У  липні минулого року на шпальтах “Зорі Полтавщини” було вміщено нарис про ветерана Великої Вітчизняної війни, полтавця Василя Глущенка. Після публікації у його житті відбулися приємні події, які надзвичайно порадували й розчулили фронтовика. Земляки ветерана з селища міського типу Білики Кобеляцького району, яке Глущенко визволяв від гітлерівців, дізнавшись із газети, що ветеран у свої майже 90 років веде досить активне життя, зустрічається з молоддю, виступає у школах та вишах із розповідями про бойове минуле та читає власні вірші, запропонували Василю Мойсейовичу відвідати місця його дитинства та юності. За ним спеціально приїхали в Полтаву, щоб привезти в Білики на автомобілі. Там радо зустріли й запросили на спеціально організований для нього захід із концертом, під час якого ветеранові урочисто присвоїли звання Почесного  громадянина Біликів. Така щира увага земляків зворушила полковника у відставці Василя Глущенка до глибини душі.

Згадались йому й дві втечі з пазурів окупантів, які намагалися відправити юнака на каторжні роботи в Німеччину, і бої за визволення від ворогів Харкова, з яких у 1943 році розпочалися фронтові дороги Василя Глущенка. Після визволення Слобожанщини армія, в складі якої воював молодий боєць, відтісняла війська противника в напрямку Полтави. Коли звільняли станцію Ліщинівку й село Білики, Василь показав однополчанам, де перейти річку вбрід, ніхто ж, окрім нього, місцевого, не міг цього знати. За несподівану допомогу Глущенку тоді оголосили подяку.
Під Києвом Василь випадково зустрівся з батьком, який був на фронті командиром кулеметного розрахунку. Це було їхнє останнє побачення – батько загинув, визволяючи Київ. Не повернувся з фронту й старший брат Василя.
Бойовий танкіст Василь Глущенко звільняв від ворога Україну, Білорусію, Польщу, форсував Німан, Одер, Віслу, Шпрею, брав останній рубіж під Берліном – Зеєлівські висоти, визволяв в’язнів із концтаборів. За бойові подвиги він нагороджений орденом Слави третього ступеня, орденами Вітчизняної війни першого і другого ступенів, орденами Червоної Зірки та багатьма медалями, серед яких – “За відвагу”, “За бойові заслуги”.
Після війни Василя Глущенка, як одного з кращих водіїв-механіків, направили на навчання в Київське танково-технічне училище. Надалі він продовжив службу в армії. Був заступником командира частини повітряно-десантних військ, яка базувалася в Каунасі (Литва). А в 1967 році став начальником групи обслуговування ракет у ракетних військах стратегічного призначення. Того ж року брав участь у випробовуванні ядерної зброї, внаслідок чого став інвалідом першої групи (після поранення на фронті мав другу групу інвалідності) та був “списаний” із армії.
Поселившись із сім’єю в Полтаві, Василь Мойсейович працював на заводі “Знамено”, був активним учасником художньої самодіяльності. Грав на багатьох музичних інструментах, співав. Якось потрапив навіть на заключний концерт конкурсу всеармійської художньої самодіяльності Збройних сил СРСР, що проходив у Москві.
Уже сім років минуло відтоді, як, на жаль, пішла за межу вічності дружина Василя Мойсейовича. Разом із нею виховали двох синів – вони, як і батько, стали кадровими військовими. Зігрівають дідусеве серце двоє онуків і двоє правнуків.
Василь Глущенко не байдужий до всього, що відбувається в світі й країні: пише сатиричні вірші, бере активну участь у громадському житті, веде роботу серед молоді, виховує патріотів Вітчизни.
За організоване на його честь у Біликах свято полковник у відставці, інвалід першої групи Василь Глущенко глибоко вдячний усім землякам і, найперше, голові селищної ради Ользі Киричко, директору Білицької загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів Олені Іванченко, заступнику директора з виховної роботи Марині Барбі, директору Білицького будинку культури Людмилі Пугач, голові місцевої ветеранської організації Станіславу Пусі. Спілкування з цими людьми, за словами Василя Мойсейовича, додало йому життєвих сил ще на багато важливих і цікавих справ задля патріотичного виховання юного покоління.

Наталія ЖОВНІР
Журналіст