Так говорить солдат АТО, наш земляк із Лубен, нині – навідник реактивної артилерії. Щирі широкі усмішки двох лубенчан – Руслана Мощіля та Геннадія Павловського – читачі запам’ятали на світлині нашого колеги з “Голосу України” Олександра Клименка, вміщеній на першій сторінці “Зорі Полтавщини” за 29 липня. (Нині подаємо інший варіант цього фото).
Із Русланом Мощілем вдалося зв’язатися по мобільному телефону.

– Руслане, зараз у вас затишшя? Можеш говорити?
– Можу. Зараз відпочиваємо, навколо поки що тихо. Стоїмо на підступах до Донецька. (Розмова відбувалася  30 липня. – Авт.).
– Як давно ти на Сході?
– 2 квітня вже був у казармі в Черкаському Дніпропетровської області. Відтоді позаду лишилися Дніпропетровщина, Харківщина, частина Донбасу. “Град” – моя військова спеціальність, я – старший навідник. В армії служив з 2000 по 2002 рік.
– Часто доводиться вести вогонь?
– По-різному. Траплялося, по 2–3 дні додому не дзвонив.
– Чи не падаєте духом на передовій від того, що війна затягується?
– А що зробиш? Якщо вже сюди потрапили, будемо воювати до перемоги. Розуміємо, що замінити нас нікому: за один день новачка всьому не навчиш.
– Чи докочується до вас відлуння з Донецька? Що там відбувається?
– Вночі здалеку чути кулеметні черги, але то десь ближче. Що відбувається у місті, не знаю. Ми взагалі у міста не заходимо, туди першою заходить розвідка, потім зачищає територію піхота. “Гради” тримаються на далекій відстані від населених пунктів.
– Доводилося зблизька бачити противника?
– Звичайно. Такі самі хлопці, як і ми. Тільки воюють за гроші.
– Що найбільше вразило і запам’яталося за останні місяці?
– Все життя стоятиме перед очима, як заносили у вертоліт загиблих. Одразу вісім “двохсотих”. Ці хлопці стояли неподалік від нас, на 10-му блокпосту, який розстріляли з танка. Ми з різних підрозділів, але в одному таборі пересікалися, знав декого в обличчя. Серед них були молодші за мене. Цього не забуду ніколи…
– Що може порадувати солдата на війні?
– Радує те, що рухаємося тільки вперед.
– Як зустрічає мирне населення?
– По-різному. Більшість нас ждали. Підходять, вітають. Чоловіки, особливо віком років після сорока, тиснуть руки, говорять: “Тримайтеся, ми – за вас”. Але й злих поглядів чимало. І дулі тикають. І плюють.
– Яка твоя цивільна спеціальність? Хто чекає вдома?
– Я – верстатник, до війни працював на заводі “Комсомолець”. Вдома ждуть батя, мама, брат з невісткою і маленька племінничка. А ще маю дівчиночку Аліну.
– А привіт через газету їм передавати?
– Авжеж. І всім, хто нас чекає. Користуючись нагодою, ми з Геною (Геннадій Павловський) передаємо великий привіт з фронту всім рідним, друзям, Лубнам, усій мирній Полтавщині.
Від автора. Мир, як з’ясувалося, – річ дуже крихка, зруйнувати його легко, а ціну не виміряти жодними грошима. Хлопці сьогодні сплачують цю ціну повною мірою: за всіх зрадників, які сиділи в штабах, за всіх необачних, хто втрапив на гачок кремлівської пропаганди, і навіть за тих, у чиєму житті нічогісінько поки що не змінилося, окрім змісту телевізійних новин. Пам’ятаймо про це…

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”