Правова культура здавна цілком справедливо вважається важливою складовою загальної культури суспільства, ознакою його цивілізованості й гуманності, мірилом гармонії між особою й державою. Про рівень правової культури українського народу промовисто свідчать створені впродовж його багатовікової історії юридичні пам’ятки, чимало з яких сьогодні відомі в усьому світі. Чільне місце серед них посідає «Правовий уклад та Конституції відносно прав і вольностей Війська Запорозького», або Конституція Пилипа Орлика 1710 року. Ідеї, висловлені в цьому документі, були наслідком майже тисячолітнього розвитку державно-правової думки в Україні.
Ще у середині ХІ століття перший митрополит-русин Іларіон, наставник і порадник Ярослава Мудрого, виступив проти рабського стану суспільства, за мир і злагоду між народами, за рівність і свободу людини. Продовжувачем гуманістичних ідей Іларіона був князь Володимир Мономах, який, звертаючись до своїх нащадків у «Повчанні дітям» (1117 р.), наголошував: «Найвища вартість – вартість людського життя». Щоб зрозуміти вагомість цих слів, слід наголосити, що вони були сказані в часи кривавого середньовіччя, коли людське життя нічого не було варте.
Послідовником ідеї Платона про поєднання державної влади з філософією, тобто «освіченого абсолютизму», був священик з Перемишля Станіслав Оріховський (середина ХVІ століття), який зазначив: «Не всяка людина здатна бути при владі, а лише та, котра за природою своєю прагне до правди і справедливості. Але й цього недостатньо. Треба, щоб прагнула вона до науки, яка саму людину зробить і правдивою, і справедливою». Палким прихильником демократичних ідей рівності всіх людей від природи був відомий український письменник, богослов Іван Вишенський (друга половина ХVІ століття).
Ще учень давньогрецького філософа Платона Арістотель відмітив, що «людина за своєю природою – істота політична», тобто він вперше звернув увагу на проблему взаємовідносин між людиною та державою. Першим в Україні-Русі думку про виникнення держави на грунті суспільного договору поміж князем та народом висловив автор «Слова о полку Ігоревім» – літературно-правової пам’ятки кінця ХІІ століття. Першим, хто здійснив на практиці укладання такого договору, був Пилип Орлик. Квітнева 1710 року Конституція прав і вольностей Війська Запорозького стала найвищим зразком державно-політичного права доби Гетьманщини, першою писаною Конституцією (в сучасному її розумінні) у Європі.
Термін «конституція» походить від латинського слова «constitutio», яке означає «встановлення», «устрій». Конституція Пилипа Орлика складається із преамбули (вступу) і 16 статей, у яких були зафіксовані основні принципи організації та функціонування Української держави. Головною ідеєю Конституції є захист демократичного суспільства перед абсолютизмом, уникнення «привласнювання необмеженої влади» та подолання «тяжкого лиха посполитого ладу». Законодавчо Конституція закріплювала головну ознаку правової держави – розподіл влади на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову. Законодавча влада передавалася Генеральній раді, до якої входили не тільки полковники, сотники, а й заслужені козаки від кожного полку, депутати від запорозького козацтва. Фактично Генеральна рада – це парламент, «сесії» якого збирались на Різдво, Великдень, Покрову. Виконавча влада належала гетьманові, але найважливіші справи він повинен був узгоджувати з Радою генеральних старшин, які збиралися між «сесіями». Якщо дії гетьмана були несправедливими або хибними, то генеральна старшина мала право публічно висловлювати докір аж до перевиборів гетьмана. Подібний механізм ми можемо бачити у сучасній процедурі імпічменту.
Найвищою юридичною інстанцією в Україні мав бути Генеральний Суд, а гетьман не мав права втручатися у його роботу. З метою відокремлення влади гетьмана від фінансових справ утворювалось, говорячи сучасною термінологією, міністерство фінансів під керівництвом генерального підскарбія. Голова з фінансових питань не підпорядковувався гетьманові, навіть не призначався ним, а обирався Генеральною радою. Вражаючим є той факт, що Конституція 1710 року мала соціальну спрямованість, захищаючи права простих козаків і посполитих.
Історики права високо оцінюють «Правовий уклад…», зазначаючи: «Якщо порівняти ідеї, висловлені в Орликовій Конституції, з тими ідеями, які превалювали в сусідніх державах, тоді ми можемо належно оцінити всю вагу цього документа. Україна, як одинокий острів, перебувала в океані західних і східних монархій, імперій, деспотій, де політична еліта в кращому випадку схилялася до ідеї «освіченого абсолютизму». Лише Англія, Нідерланди та Швейцарія на той час втілювали принципи конституціоналізму в політичну й правову практику. Тому українська державність виявилася сильною перед усіма своїми ідеалами, які випередили на століття загальний суспільно-політичний розвиток у східно-європейському регіоні».
Українське правове творіння випереджає класичну, як вважають, Конституцію США на 77 років, остання була прийнята 1787 року, до речі, один з її авторів – теж українець, Семен Адамович, або Самуель Адамс, син політичного емігранта з України (1709 року) Петра Адамовича. Хоча Орликова Конституція діяла короткий термін і на обмеженій території (до 1714 року – на Правобережній Україні), але це не применшує її значення: вона підкреслювала найхарактерніші риси українців – їхню віковічну волелюбність, постійну прихильність ідеї народоправства або демократичної республіки й була своєрідним орієнтиром для подальшого розвитку українського конституціоналізму.

Людмила ШЕНДРИК
Заступник директора Державного історико-культурного заповідника
“Поле Полтавської битви”