(Продовження. Початок у №№ 89–90 за 20 червня ц.р.).

По самій вулиці – десятки “зазивал”, які запрошують до “чорних” обмінників. Обмін “з рук” не рекомендується. Йду з одним із них у звичайний обмінник. Відбувається обмін. Оскільки далі мені треба на площу Конституції, намагаюся розпитати “міняйла”, скільки часу потребуватиме переїзд туди на метро (до мого потяга залишається трохи більше 20 хвилин). Однак, ще не звикнувши, що я в іспаномовній країні, вимовляю за англійською транскрипцією “констітьюшн” замість “констітусьон”, і “бідолаха” вирішив, що я хвилююся, чи “конституційною”, законною була наша операція. Для підтвердження легальності оборудки він навіть дав мені візитку свого обмінника з адресою. До речі, хоч ці обмінники й міняють долари за “чорним” курсом, сама така операція, справді, не є незаконною в цій країні.
Буквально за кілька хвилин до відправлення потяга я встигаю купити квитка й сісти до вагона. Проїзд до Байї-Бланки (647 кілометрів, 14 годин, поїзд нічний) у найдешевшому класі “Турістіка” (вагон на кшталт нашої електрички, “лежачих” місць не передбачено навіть у дорожчих класах) коштує лише 95 гривень. Серед особливостей – обов’язкові “глухі” решітки на вікнах, які, однак, відкриваються, – аби убезпечити від “каменеметачів”.
Оскільки протягом усього дня поспішав – нічого не їв. У потязі придбав у провідника гамбургер із маленькою пляшечкою “Спрайту” (це все, що можна було купити) – 30 гривень.
Виходячи з маршруту потяга, на який вдалося придбати квитка, спланував і подальшу подорож, кінцевою точкою якої визначив найвідоміший аргентинський гірськолижний курорт Сан-Карлос-де-Барілоче, розташований безпосередньо в оточенні Анд та трьох десятків величних гірських озер (звідси друга назва краю – “Озерний край”), за 1600 кілометрів від Буенос-Айреса, неподалік від кордону з Перу. Подейкують, що там бував сам Адольф Гітлер…
У провідника можна було безкоштовно отримати окріп. Вразило, що кип’ятив воду він за допомогою звичайної переносної газової плитки, сидячи просто на табуретці в тамбурі. Тому я щоразу відчував запах газу, оскільки сидів поруч із тамбуром.
Мате
Утомлений, я швидко заснув. Коли прокинувся, виявив, що загубив мобільний телефон. До слова, він би все одно не дуже знадобився, оскільки, як виявилося, на відміну від Іспанії та навіть сусідньої Бразилії, тут був відсутній зв’язок у роумінгу для українських операторів. Звечора я поклав телефон так, щоб він, навіть якщо випаде, все одно залишався між мною та сидінням, проте виявилося, що між частинами сидіння існував отвір, куди він, вочевидь, і випав. Оскільки вагон під час руху гойдався в різні боки і сам він мав чимало отворів, апарат із легкістю міг випасти назовні.
Працівники залізниці, які їхали поруч, завзято взялися мені допомагати в пошуках, та марно. Місцеві тут мали значно сучасніші й дорожчі телефони, ніж мій, тож навряд вони б на нього спокусилися.
Залізничники вирішили пригостити мене мате – міцним трав’яним гарячим напоєм, на кшталт нашого чефіру, що споживався через трубочку, схожу на мундштук. Місцеві, вочевидь, вважали, що я скуштую й відмовлюся, адже напій надто міцний, тому щиро дивувалися, що цього не сталося. Й навіть кожному, хто проходив повз нас, говорили: “Дивіться, іноземець п’є мате!”
Стосовно краєвидів, то дорогою на південь від Буенос-Айреса нас супроводжували переважно безкрайні степи Патагонії, лиш де-не-де можна було побачити одиноке деревце. Безліч корів, коней, скирти, трактори, комбайни – все вказувало на те, що Аргентина – потужна сільськогосподарська країна.
Впадало в око, що самі аргентинці, так би мовити, – без комплексів. Скажімо, хоч чоловіки, хоч жінки могли собі дозволити їхати у вагоні, задравши ноги мало не на рівень голови. А ще, можливо, тому, що залізницею тут користуються здебільшого найбідніші прошарки суспільства, помічав пасажирок, даруйте, у драних штанях або ж із брудними плямами на одязі…
Байя-Бланка. Звідки починається корупція
На в’їзді до будь-якого аргентинського міста – свідчення того, що аргентинці – надзвичайно спортивна нація: облаштована бігова доріжка, по якій обов’язково біжать чоловіки й жінки будь-якого віку і в будь-який час доби – вранці, вдень і ввечері. А якщо натрапите на спортмайданчик, там обов’язково ганятимуть у футбол. Тож не дивно, що всі аргентинські чоловіки підтягнуті й спортивні, відтак аргентинки й носом не ведуть у бік іноземців.
Байя-Бланка (у перекладі з іспанської – Біла Бухта) – місто абсолютно не туристичне, промисловий і портовий центр із населенням близько 300 тисяч осіб. Потрапив я до нього виключно через те, що “потяг далі не йде”, хоч залізничне полотно наявне аж до самого Сан-Карлос-де-Барілоче. Просто залізниця в Аргентині приватизована, і приватизована, з усього видно, не дуже вдало, загалом і полотно, і локомотиви у дуже занедбаному стані, рейки в багатьох місцях заросли травою мало не по пояс. У частин залізниці в різних провінціях різні власники, тому нерідко один потяг рухається в межах лише однієї провінції, в іншій – треба пересаджуватися на інший потяг…
Якщо поглянути на карту, місто наче розташоване на березі океану. Проте насправді покупатися тут нереально. Є торговий порт, та й той за містом. А за водним відпочинком треба взагалі їхати близько тридцяти кілометрів.
Загальне враження – Байя-Бланка мало чим відрізняється від українських міст. От тільки спека, трапляються пальми й кактуси просто серед вулиці, а ще дуже вже багато автівок, які б ми назвали старовинними, на кшталт нашої “Побєди”. Коли дверцята відкриваються у зворотний бік, наче у старих американських фільмах про ковбоїв…
Як уже згадувалося, ціни, як і зарплати, в Аргентині вищі, ніж, скажімо, у Франції. Так, шкільний учитель тут заробляє 1793 долари на місяць, секретарка – півтори тисячі “зелених”. Тому ті ж французи залюбки приїздять сюди підзаробити грошенят.
Вирішив економити з першого ж дня. Найдешевше, що зміг знайти, – кілограм митої моркви за 8,5 гривні. Яблука – величезні (2 штуки на півкіла), червоні – 12 гривень за кілограм. Лимони – 3–6 гривень за штуку. 1,5-літрова пляшка води – 10 гривень.
Спека змусила шукати затінок. Надибав міський парк із занедбаним зоопарком, у якому, з усього видно, – зголоднілі тварини. Якійсь ламі віддав рештки моркви, за що тут же був нею обпльований…
У тому ж парку цього дня відбувалися якісь спортивні змагання, а з цієї нагоди – щось на кшталт ярмарку. Вже був час обіду, тож у вагончику вуличного харчування я замовив гамбургер із таким величезним шматком м’яса, якого ще не доводилося бачити (30 гривень), та картоплю фрі (10 гривень). Коли пообідав, вирішив подрімати під деревом (як і багато хто тут), очікуючи, поки спаде спека. До речі, перед цим і після намагався знайти інтернет-клуб – все марно.
Під вечір пішов через усе місто в напрямку автовокзалу. Однотипні приватні будинки. Мешканці, які, нудьгуючи, виглядали у віконця і готові були прийти на допомогу…
Найпізніший рейс до Вєдми (наступний пункт моєї подорожі), на який вдалося придбати квиток, – о 22.00. Час у дорозі – до 4 годин. Вартість квитка на автобус – 125 гривень. Особливість: всюди в Аргентині на автовокзалах немає єдиної каси, яка б продавала квитки на всі напрямки або хоча б на всі рейси одного напрямку. Кожен перевізник має свою окрему касу. Всі квитки іменні, видаються по паспорту.
Лишилося трохи часу. Вирішив ще оглянути місто. Сідаю на міський автобус. Знову водій грошей не бере (от звідки починається корупція!). Однак це не Буенос-Айрес, тут в автобусах немає монетних терміналів для туристів. Місцеві їздять за допомогою пластикової карти. Звідки вона у туриста? Пасажири говорять: “Сідай мовчки і їдь!”
Вєдма
Близько другої ночі. Виходжу з автобуса. Це не помилка? Переді мною якийсь, даруйте, двоповерховий сарай. Невже це – автостанція столиці провінції Ріо-Негро (Чорна Ріка)? Саме так. Ніякої помилки немає. В кутку, прямо на підлозі цього “сараю” вже “відпочивають” двійко бідолах. Прилаштовуюсь “досипати” ніч на надзвичайно незручних сидіннях. Та ще й чомусь дуже холодно. Рятує теплий одяг…
Вєдма – хоч і столиця провінції, але містечко дуже маленьке, тисяч 50 населення. Зате дуже зелене і затишне. Забудова – переважно приватні одноповерхові будинки. Якщо дивитися на карту, Вєдма ніби також розташована на узбережжі, проте реально до океану – 30 кілометрів. Зате є велика ріка – Ріо-Негро, яка й дала назву всій провінції. На ній активно сплавляються на яхтах та байдарках, бачив навіть прогулянковий катер – не знаю, щоправда, чи він реально плаває, чи стоїть завжди пришвартований біля берега, як ресторан на воді. Є власний туристичний інформаційний центр, де кожен гість міста може безкоштовно отримати карти та цілу купу іншої різноманітної друкованої продукції про принади цієї місцевості. Тут є навіть свій аеропорт, до якого веде чомусь грунтова дорога…
Першим моїм завданням було знайти залізничну станцію, яка виявилася розташованою за містом. Тут мене спіткало дві невдачі: по-перше, неділя виявилася на станції вихідним днем, по-друге, потяг по понеділках (себто наступного дня), на який покладав чимало надій, відмінили. Останнє віщувало застрягнути тут до п’ятниці, та навіть до цього я був готовий, час поки що дозволяв. Завітавши на набережну (вона ж – центр міста), у зеленій зоні я побачив намет. “Овва! Питання пошуку місця для ночівлі вирішено!” – подумав я. Гамбургер із картоплею фрі тут вже “потягнув” на 50 гривень. Також продавали окріп у термоси по 2,50 – для мате, який тут п’є буквально кожен.
(Далі буде).

Максим СИКАЛО
“Зоря Полтавщини”