Зустріч із учасниками пішої ходи з Полтави до Канева, присвяченої 153-й річниці перепоховання праху Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі, без перебільшення, інтригувала. Вирушивши на прощу до Великого Тараса, четверо чоловіків різного віку й різних професій за вісім днів подолали 301 кілометр шляху й залишили по собі багато несподіваних думок і незабутніх вражень у тисяч людей із сіл і райцентрів, через які проліг їхній маршрут. Натхненний вчинок шевченківських прочан, які йшли й великими, переповненими автотранспортом дорогами, й вузькими ґрунтовими шляхами поміж полів, несучи високо піднятий Державний прапор України, – це не тільки вияв їхнього власного високого духу й патріотизму. Це – виклик усім нам. І тим небайдужим, у кого не вистачає сміливості, відчайдушності та, врешті, рідкісного дару бути по-справжньому вірними своїм духовним ідеалам. І тим заскорузлим обивателям, яким не під силу навіть всерйоз сприйняти вчинки, які здійснюються у незрозумілій для них духовній площині.
У кожного прочанина, який ішов до могили Пророка нації, до святого для кожного українця місця над Дніпром як до великої української святині, боліли не лише змозолені ноги. Найстарший учасник ходи, сорокашестирічний історик і публіцист Юрій Джувага приєднався до гурту полтавців, прибувши із Маріуполя Донецької області, де зараз точаться бої за єдність України. Сорокарічний лубенець-кобзар, голова ВО “Молода Просвіта” Віталій Мороз – активний учасник Євромайдану в Києві. Двадцятип’ятирічний Антон Нестеренко працює вихователем у Полтавській спеціалізованій школі-інтернаті №1. Цікавий і наймолодший учасник прощі, вісімнадцятирічний студент Полтавського музичного училища ім. М. В. Лисенка, азербайджанець Агахат Абасов. Саме його чоловіки й визначили на почесну роль прапороносця.
Має свою особливу історію і синьо-жовте полотнище, яке майоріло над головою юнака. Його Віталій Мороз привіз із Донбасу, після участі у березневому велопробігові з Києва до Донецька. І в цій подорожі українського прапора з Донбасу до Великого Кобзаря шевченківські прочани також вбачають велику надію і позитивний сенс.
Ініціатор ходи й власне її “мозковий центр” – голова Полтавського громадського Шевченківського комітету Володимир Степанюк. Він вирішував усілякі організаційні моменти заходу, супроводжуючи сміливців на автомобілі. Більше про десятки відкриттів, висновків і подорожніх пригод учасники ходи розповіли на прес-конференції в ОКІА “Новини Полтавщини”.
Місія з проекцією на майбутнє
Вирушили прочани з Полтави, від пам’ятника Великому Тарасові, в далеку хвилюючу дорогу 15 травня. Саме в той день, коли 153 роки тому домовина з прахом поета, яку переправляли з Петербурга, була вже на рідній українській землі. На прощу небайдужі полтавці провели тоді шістьох сміливців, утім в Абазівці Полтавського району та в Решетилівці двоє учасників з різних причин відсіялись.
За попередніми підрахунками, учасники ходи мали здолати 280 кілометрів, однак дорога, а разом із тим і погода, завжди вносять свої корективи. Уже в Решетилівці прочани були змушені змінювати плани, адже йти узбіччям траси за нестерпної спеки й сильно задимленого автотранспортом повітря виявилось надзвичайно тяжко. Звернувши ж на грунтові шляхи, мали вже куди приємніші перешкоди – на зразок вибалків чи невеликих водойм. Загалом учасники ходи побували в 25 населених пунктах на Полтавщині (Полтавський, Решетилівський, Великобагачанський, Глобинський, Семенівський райони) та в 15 (Чорнобаївський, Золотоніський, Канівський) на Черкащині. З них 11 є такими, що їх відвідував Тарас Шевченко. Це вперше в Україні була організована подібна хода до Канева з іншої області. Володимир Спепанюк наголосив, що шевченківські прочани намагалися зробити все, щоб вона мала просвітницький зміст. Провели багато зустрічей, передусім із школярами, на яких ті залюбки слухали бандуриста Віталія Мороза й самі читали незвичайним гостям Шевченкову поезію. Трохи, звісно, жаль, що переважно лише в межах шкільної програми, однак із такою непідробною щирістю, якій позаздрили б і професійні актори.
Володимир Петрович Степанюк переконаний, що діти не просто згадуватимуть ці зустрічі, вони обов’язково вплинуть на їхнє майбутнє. Адже як приємно було дивитися, коли, проводжаючи прочан з Абазівки Полтавського району, школярі майже змагалися за честь нести український прапор. Якщо хтось іноді й засмучував учасників ходи, то тільки дорослі. В одному селищі трапилось так, що саме гостям довелось показувати місцевим жителям, де в них знаходиться пам’ятник Кобзареві.
Приймали подорожніх усюди приязно. Досить несподіваним було те, що ледве вони опинились на території Черкащини, як до них зателефонували з Чорнобаївської райради й повідомили, що знають про їхню прощу. Отож відбулась зустріч із головою райради Михайлом Бурганом, який, до речі, подбав і про поселення гостей на ночівлю в місцевому коледжі. На Полтавщині, на жаль, такої підтримки бракувало, хоч про вихід прочан з обласного центру й маршрут ходи розповіли багато місцевих ЗМІ.
– Під час зустрічей у 14 населених пунктах ми пропонували всім бажаючим приєднатися до вишивання оберега “Полтавські шляхи-дороги Великого Кобзаря”, який взяли з собою на прощу, й таким чином залучили до його створення 69 людей на Полтавщині та 29 – на Черкащині, – продовжує Володимир Степанюк. – Багатьом ми дарували “Кобзарі”. Виконали й іншу важливу місію – у кожному селі та місті брали трішки землі, щоб висипати її разом із землею, взятою від пам’ятника Тарасу Шевченку та з музею-садиби Івана Петровича Котляревського в Полтаві, а також з Державного музею-заповідника Миколи Гоголя у Шишацькому районі, на могилу українського Пророка на Тарасовій горі.
Дуже тепло прочан приймали в Шевченківському Національному заповіднику в Каневі. Попри те, що це був якраз день 153-ї річниці перепоховання Шевченка й заповідник відвідували різні офіційні делегації, генеральний директор Василь Тулін приділив незвичайним гостям доволі багато часу. Звісно, місцеві науковці були приємно вражені, що перед ними люди, які здолали трьохсоткілометровий маршрут пішки й почуваються від того не так втомленими, як щасливими. Вони навіть підготували відповідні папери, в яких засвідчили факт ходи з Полтави до Канева у 2014 році. Дехто радив зафіксувати цю подію у Книзі рекордів України. Та, як відомо, на подібні модні “узаконення” перемог потрібні гроші, а полтавцям і проща вдалась тільки дякуючи допомозі спонсорів – фермера з Решетилівки Леоніда Непийпи, підприємця з Полтави Юрія Федоренка та голови громадського об’єднання “Полтава – духовна столиця” Костянтина Іщейкіна.
Траплялися дорогою люди, які ніби й раді були пристати до невеликого гурту прочан і навіть не один кілометр ішли пліч-о-пліч із ними, подовживши звичайні проводи за село, втім обставини незмінно повертали їх додому. Володимир Степанюк зробив цікавий висновок, що випадкові попутники були не готові не стільки до фізичного навантаження, скільки до психологічного. Адже усвідомлення того, що доведеться пройти сотні кілометрів, справді дається сучасній людині нелегко.
Кобзар-гуморист із барикад на Грушевського
У кожного з шевченківських прочан була в дорозі своя обов’язкова ноша. В Агахата Абасова – прапор, у Антона Нестеренка – рюкзак, у який клали пляшки з рятівною у спеку водою, у Вадима Джуваги – фотоапарат: знімки майже відразу ж з’являлися на спеціально відкритій на фейсбуці сторінці. Із чим ні на мить не розлучався кобзар Віталій Мороз, пояснювати зайве. Нести десятикілограмовий музичний інструмент, майже в п’ять разів важчий за ті, з якими мандрували кобзарі в давнину, було його шевченківською обітницею.
Зі спілкування на прес-конференції можна зробити висновок, що ноша у Віталія Мороза була в дорозі не одна, а дві. Й обидві – на радість людям: як дзвінкоголоса бандура, так і невичерпне почуття гумору. “Якби ми трималися карти й пішли через дамбу, а не за вашими порадами, – пригадував він, щиро посміхаючись Володимиру Степанюку, подорожні пригоди особливо тяжкого дня, – то не довелось би накинути дев’ять зайвих кілометрів. Але насправді ми вам і за них вдячні, бо де б іще можна було потрапити під такий шалений град?”
– Ідея ходи зацікавила мене своєю, без перебільшення, унікальністю, – продовжував він уже з усією серйозністю. – У нас час гарячої води в квартирах, звички до громадського транспорту й повсюдного Інтернету, наважитись на таке випробування непросто. Але я не думаю, що йому місце у списках якихось рекордів. По-перше, раніше люди, які ходили на прощі, долали за день і понад 80 кілометрів, тобто вдвічі більше, ніж ми. А по-друге, і це головне, не за рекордами ми йшли до могили Пророка нації.
Дорогою цікаво було поміркувати про прощі за часів Тараса Шевченка, коли наші багато разів пра- бабусі та дідусі ішли з молитвами, зокрема до лаври в Київ. Таких людей з радістю впускали переночувати до хати, без тіні сумніву давали гроші, щоб ті й за добрих господарів запалили у золотоверхому храмі свічку. Жодної недовіри – хіба ж ітиме на прощу людина корислива? Розмови, що їх заводили із шевченківськими прочанами сучасні полтавці й черкащани, вже іншого змісту.
– Ми йшли до Канева у дні, коли ось-ось мали стартувати вибори Президента України, тож іноді посеред дороги водії зупинялися й цікавилися, за кого це ми так оригінально агітуємо. Коли ж ми пояснювали, що тримаємо шлях на Канів, до Шевченка, у деяких людей спочатку зникав дар мови. Проте через мить вони вже стверджували не стільки, певно ж, нам, як самим собі: “А це правильно. Отак же й треба!” – згадує кобзар. – Жодних дискусій. Шевченко об’єднує всіх українців. На самих же нас найсильніше враження справили діти, з якими ми зустрічалися. Зокрема їхні емоції під час виконання Гімну України. Звісно, це так вплинув Майдан, що малеча й без підказки вчителів вивчила ті безсмертні слова. Коли ж вони їх співають, то, здається, натякни, що під час виконання Гімну потрібно літати, вони відразу ж злетять.
Не обійшлося в дорозі й без пригод, продиктованих нинішнім неспокійним часом: якби не допомога золотоніської самооборони, то учасників пішої ходи, які просились, вже неабияк гнані в спини негодою, заночувати в місцевій школі, справді могли б прийняти мало не за якихось провокаторів. Виручило, що головний золотоніський самооборонівець упізнав у Віталієві Морозі кобзаря, який додавав снаги майданівцям у Києві на Грушевського ще в дні зведення там найперших барикад. Їхня радісна зустріч пам’ятна для всіх прочан із Полтави, адже гостей відразу ж нагодували гарячим супом та ще й організували вже не звичну для них ночівлю у спортзалі, а по-домашньому: в будинку на ліжках.
Були в дорозі й повалені буревієм дерева, й постійне кваплення, отож реалізувати задум про тихі вечори біля вогнища, на якому б готувалася запашна страва, не випало. Утім, і це не привід зітхати, до Канева шевченківські прочани йшли справді за іншим.
“І стало одразу видно, хто якого десятка”
Вадим Джувага зізнається, що днями, зупинившись у Полтаві біля пам’ятника Шевченка, певний час сам собі не йняв віри, що саме звідти пішки дійшов до Канева. Щоправда, вимушену перерву в дорозі на два з лишнім дні брати таки довелося, підсівши в автомобіль до Володимира Степанюка. Нізащо б не піддався на спокусу трохи під’їхати, так дошкульні мозолі на ногах змусили. За цей час упорядковував зібрані краєзнавчі матеріали.
– Мені як представникові Донецької області було особливо радісно брати участь у шевченківській прощі, – сказав він. – Іноді, не буду приховувати, й сльози навертались на очі. Особливо тоді, коли у моїх руках був наш синьо-жовтий прапор. Не знаю, що сталося б зі мною вдома, якби вирішив з ним пройтись… А хіба забудеш той випадок на дорозі, коли нас, зморених і виснажених ходьбою і спекою, обганяв шкільний автобус, у якому миттєво повідкривались усі вікна й на три десятки голосів прогриміло: “Слава Україні!”
Про своїх попутників-прочан Вадим Джувага говорить коротко: “Дай Боже, йти з такими людьми все життя”.
Наймолодшому й небагатослівному учаснику ходи, полтавському азербайджанцю Агахату Абасову, також дошкуляли болючі мозолі, отож вчився разом із усіма терпіти. Не нарікає юнак і на рясні дощі, яких прочани не сподівались так часто на своєму шляху. Може, їх просили в Неба селяни для спраглої землі-годувальниці? Найприємнішими ж моментами для Агахата були ті, коли повз прапороносця пролітали багатотонні вантажівки з безсумнівно вітальними сигналами. Юнак переконаний, що не зробив із товаришами нічого такого, чого не могли б повторити інші.
Найлегше далеку дорогу здолав Антон Нестеренко, який, як жартують товариші, й після завершення кожного денного походу міг би ще з два десятки кілометрів протриматись. Можливо, міркував над словами, глибиною яких приємно вразив і всіх, хто прийшов послухати розповіді учасників прощі:
– Наша шевченківська хода – це як той відомий експеримент із лакмусовим папірцем. Ми ніби провели нашим українським прапором по подоланому маршруту, й тамтешнім людям самим стало одразу видно, хто якого десятка, – сказав він. – Було видно, хто готовий служити Україні за певну винагороду, а хто безкорисливо. Хто вірить у свою Вітчизну беззастережно, а хто ніби чогось побоюється. Ми, власне, показали цією ходою, що так і треба служити Україні, йти до кращого майбутнього, перемагаючи все. Не важливо, що зранений і не можеш стати на ноги, розходжуєшся – і з часом біль минає, маєш іти далі. Січе в очі град? Нахиляєшся й продовжуєш іти вперед. І так через усі труднощі. Ніде заночувати? Так є, слава Богу, добрі люди на світі. Безумовно, не кожен готовий на самопожертву. Не всім судилося бути Героями Майдану й отримати ворожу кулю в серце. Хтось прославляє Україну, вмираючи за її свободу. Інші люди гуртуються й влаштовують такі просвітницькі акції, як ця проща до Великого Тараса. Кожен має свою долю, свої здібності, які потрібно реалізовувати. Більшість суспільства, звичайно, стоятиме осторонь, вона буде підтримувати чи не підтримувати певну ініціативу, але вона ставатиме більш свідомою свого великого українського роду.
Зважаючи на ці палкі слова, дуже віриться, що обов’язково настане час, коли до тих, хто вирушить на прощу до Кобзаря, в кожному місті й селі приєднуватимуться сотні людей. І до святого Канева їх дійде вже сотні тисяч, щоб подякувати Пророкові нації за те, що незмінно рятує нас від забуття і безсилля.

P.S. Коли матеріал уже був готовий до друку, надійшла сумна звістка: раптово помер голова Полтавського громадського Шевченківського комітету Володимир Петрович Степанюк. Посиротіли десятки палких задумів великого ентузіаста й щирого українця. Але всім нам залишились сотні звершених ним величних справ на ниві відродження національної свідомості. Вони житимуть на добру пам’ять про Володимира Степанюка. Хай царствує його достойна душа на Небесах. 

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”