Між 1812 і 2014 роками – проміжок часу в два століття. Скільки подій відбулося у цей період! Але виокремлені ці дати не випадково. Вони є віховими для історії Корсунівської церкви і самого села, що в Лохвицькому районі. Хочу детальніше на цьому зупинитися, бо з роками події, факти та й люди призабуваються. А історію свого народу потрібно знати.
Село засноване наприкінці ХVІІ століття. Спочатку це був хутір і мав назву Слобідка. Належав сенчанському сотникові Леонтію Васильовичу Слюзу, який продав його вдові Григорія Михайловича Гамалії. На 1729й рік власником поселення був її внук, бунчуковий товариш Іван Гамалія. Слобідка належала до Синецької (Сенчанської) сотні Лубенського полку, мала 47 дворів. 1732 року хутір купив осавула Лубенського полку Степан Григорович Корсун. У 1740 році Слобідка перейшла у спадок його синові Єремії, налічувала 53 двори. А вже 1750 року належала військовому товаришу Сенчанської сотні Григорію Григоровичу Корсуну, наприкінці ХVІІІ століття – капітанові Г.Г. Корсуну. У ХІХ столітті стала називатися Корсунова Слобідка.
У 1812 році саме Григорій Корсун і розпочав зводити розкішний Божий храм. Будівництво тривало 12 років, і в 1824 році у Корсуновій Слобідці урочисто відслужили літургію у щойно збудованій Свято-Варварівській церкві. Впадає в око магія останньої цифри “4”. У 1824 році завершили будівництво, у 1984-му – зруйнували храм, а в 2014-му – спорудили новий. За цей час українська людність пережила відміну кріпацтва, повалення царату, дві світові війни, кілька революцій та інших лихоліть і випробувань…
У Корсунівці, яку так назвали на честь Григорія Корсуна, Свято-Варварівську церкву після жовтневого перевороту 1917 року закривали двічі. Спочатку – в 1939 році. Під час окупації храм знову прийняв парафіян, і там правилася церковна служба до 1956 року, допоки його не закрили зовсім.
Як і кожна будівля, полишена напризволяще, церква почала руйнуватися. З роками навіть кленки та берези повиростали на її мурах. До якого жалюгідного стану вона була доведена, видно на старій фотографії.
Тодішній голова колгоспу імені ХХІ з’їзду КПРС Антон Титович Мірошниченко, щоб зберегти і відновити приміщення церкви, а вона була величною, судячи зі старих фото, звернувся з листом до Полтавського облвиконкому з пропозицією обладнати у храмі музей. З виконкому цей лист перенаправили до Полтавської єпархії, мовляв, ваша церква – самі й вирішуйте долю приміщення. Там поцікавилися, скільки людей ходить до храму, а зібрані дані та документи направили до Москви – у Комітет у справах релігій при Раді Міністрів СРСР. Врешті там, зваживши всі “за” і “проти”, прийняли “соломонове рішення” – Корсунівську Свято-Варварівську церкву знести. Як працювала радянська бюрократична машина, добре відомо: з Москви до Києва, з Києва до Полтави, з Полтави до Лохвиці, з Лохвиці до Корсунівки прийшла вказівка церкву зруйнувати.
Очевидці розповідають, що її підривали двічі. Збудована з міцної цегли, покладена на розчині, до якого додавали молоко і яйця, після першого вибуху тротилу церква тільки здригнулася. Згодом викликали підривників з Харкова, які у метрових стінах пробурювали глибокі шурфи і туди закладали вибухівку. Цього разу потужний вибух наче підняв церкву, і вона сумно осіла, перетворившись із колись красивої будівлі на руїни.
Трапилося це 25 серпня 1984 року. Тоді місцевий колгосп очолював Анатолій Васильович Павленко. Десь у душі сумління християнина постійно не давало йому спокою. І він вирішив зробити проект, ідентичний старій церкві. Для побудови нового храму потрібні були величезні гроші, хоча в передовому на той час господарстві вони були. Але розпався Радянський Союз, і почалася інша історія – незалежної України…
***
І ось прийшла весна 2014 року. Того дня ще з раннього ранку до центру Корсунівки поволі почали збиратися віряни. О дев’ятій годині мав приїхати архієпископ Полтавський і Кременчуцький (УПЦ КП) Федір. Тож православні корсунівчани прагнули не пропустити приїзд високого гостя. Виблискували золотаві куполи на самому храмі й на дзвіниці. Зовні церква здавалася невеликою, але напрочуд охайною, зведеною із сучасних будівельних матеріалів, а золотавість куполів надавала храму величності. Владика Федір приїхав завчасно і розпочав багатогодинну літургіюпроцесію освячення новозбудованого православного храму.
Ми гомоніли з Анатолієм Васильовичем Павленком. Він демонстрував ескізи, проекти і розповідав, як велося будівництво церкви.
– Ми вже по ходу будівництва вносили корективи, – говорить мій співрозмовник. – Підняли купол, замінили бетонні конструкції на металеві, перепланували дубову підлогу…
І вийшла гарна, невелика церква, якої цілком достатньо для такого населеного пункту, як потім сказав про саме приміщення храму архієпископ Федір. Вже коли завершилася урочиста літургія, він звернувся з пасторськими напутніми словами до вірян, яких зібралося багато того дня.
– Приємно, що на теренах нашої Полтавщини відкрито ще один православний храм, – зазначив владика. – І вдвічі приємніше, що він відчиняє свої врата під Божим благословенням Української православної церкви Київського патріархату. Ми молимо Бога, щоб врешті в Україні запанував мир і постала єдина помісна церква, яка служитиме своєму народові, своїй державі, а не чужій.
Владика вручив орден Миколи Чудотворця ініціатору будівництва Анатолію Павленку та орден Святого Архістратига Михаїла настоятелю церкви отцю Василю. Грамотами Святійшого Патріарха Філарета було відзначено ряд активістів, які брали участь у побудові храму.
Мешканець Полтави Олексій Перевай вручив столітнє Євангеліє архієпископу Федору. Як виявилося, за цим Євангелієм несли службу ще в колишній Свято-Варварівській церкві. Коли храм закрили перший раз, його зберігав дід Олексія Перевая, який служив паламарем у Свято-Варварівській церкві. Й ось тепер онук повернув реліквію до храму.
Отож історія Свято-Варварівської церкви продовжується, а з нею – й історія рідного краю.
Олександр МОСКАЛЕНКО
Журналіст
Рубрика: 
