Кілька разів бував я у гостях в одного з найшанованіших у Яреськах Шишацького району ветерана-фронтовика Івана Андрійовича Чубенка й відразу ніколи не заставав сивочолого дідуся в його скромній затишній кімнаті. На близькі пошуки патріарха родини вирушали донька чи зять. І він вкотре з’являвся трохи зморений після порання по господарству, в зручній ватянці захисного кольору армійського зразка, з робочими рукавицями за солдатським ременем. Познайомились ми ближче після того, як своїми захопленими враженнями від спілкування з Іваном Андрійовичем поділився з редакцією Шишацької районної газети “Сільське життя” тодішній голова районної ради Олександр Петрович Дзюба. Восени минулого року за його ініціативою урочисто відзначали 90-літній ювілей ветерана.
Простий сільський дідусь Іван Андрійович Чубенко й сьогодні має не тільки блискучу пам’ять, а й яскраві артистичні здібності передавати нюанси настрою, голоси та найприкметніші особливості характеру реальних і непідробних героїв зі своїх спогадів. А в спогадах тих – і страшний голод 1933-го, й остарбайтерська рабська праця, й вибухи та криваві рани війни… Пропоную читачам “Зорі Полтавщини” записані мною роздуми старого солдата про пережите і прожите.

У неволі
Фашисти наступали у 1941-му так стрімко, що радянських призовників навіть не встигли згуртувати навколо польових райвійськкоматів. Чимало хлопців залишились в окупації і щодня чекали розправи-страти: не повісять – то розстріляють. У 1943-му після розгрому гітлерівців під Сталінградом фашисти вже не агітками закликали українських юнаків та дівчат їхати щасливо трудитися на “ударні об’єкти” Третього рейху, а розпочали тотальні облави із виловлюванням усіх придатних до роботи для відправлення до Німеччини.
Не вдалося сховатися від однієї з каральних експедицій і мені та іншим юним яреськівцям, зокрема Івану Баранцю, Ганні Головко, Василю Удоденку… Поступово ми почали оговтуватися від наруги й переляку, планували спільну втечу. Охорони справді було небагато, тож ми вирішили, що під час тривалої зупинки на одній із залізничних станцій спробуємо вдати з себе пристанційних робітників. І коли поїзд рушить, залишимося з мітлами на пероні. Утім я затримався у вагоні – викидав лантухи друзів із харчами та найпотрібнішими речами, які ми взяли з дому. Коли ж розігнався, щоб зістрибнути, мене хтось міцно схопив за руку: “Жити набридло, чи що?! Там німчура з автоматом…” Земляки ж тим часом забрали торби й за вісім діб повернулися до рідного дому.
Залишився я у невільницькому вагоні. У Києві фашисти посилили охорону. На кожних п’ять чоловік – озброєний до зубів вартовий із лютим псом, тож про втечу й мови не було. Сиджу й плачу за втраченим домом, батьками, коханою Галею, з якою років зо три вже зустрічалися, мріяли про весілля. Аж раптом підходить до мене куди бадьоріший товариш Василь Удоденко: “Треба думати, як порятуватися. Я тут дещо довідався. Сімейні, ймовірно, потраплять на відносно легші роботи на село. Холостяки – на заводи, фабрики, будівництво чи й до концтаборів. Собі фіктивну наречену підшукав. Думай і ти”.
Сушити голову довго не довелося. Знайома дівчина Тетяна з таким же прізвищем, як у мене, – Чубенко – сама підійшла. Розписали нас у комендатурі, взявши за це “хабара” харчами, та ще й гірко “поздоровили” нагайкою. Надалі десятки тисяч і одинаків, і “молодят” відправили під Київ до фільтраційного концентраційного табору. Там були й військові, й цивільні, й втікачі та “штрафники”. Пам’ятаю довжелезні бараки, дерев’яні лежаки з грубих дощок у два яруси. Голод, холод, хвороби, рани, безнадія. Щоранку заїздять кінні упряжі. Мертвих і напівживих накидають на вози, як снопи. За сотню метрів від концтабору – велетенські ями. Туди і скидають шар за шаром тіла безневинно загиблих.
П’ять днів мені шалено хотілося їсти, а на шостий зникло і це бажання. У велетенських казанах там варили брукву, разом із гичкою та землею. Ставили котел серед барака, й до нього кидався натовп до безпам’ятства зголоднілих та замучених чоловіків. У неймовірній тисняві задні ряди валили передніх, ішли потоптом по лежачих, не чуючи ні стогонів, ні криків. У відчаї і я двічі спробував прорватися за “провіантом”. Нічого не вийшло.
На сьомий день несподівано з’явився перекладач із супроводом озброєних вартових. Робочу силу повезли на захід. Уже в Німеччині, в приміському потязі, дідусь-провідник пропонував “пасажирам” ознайомитися з купою страшних фотографій. На кожній – тіла повішених і розстріляних із красномовним коментарем: “Страчений за втечу!”
Далі нас раз по раз ділили на групи. До полустанку “Берлінхен” доправили вісім скороспечених українських подружжів. На освітленій платформі вже чекали з півтора десятка пар запряжених коней: бауери приїхали по невільників. Підійшов німецький пан і до мене: “Покажи долоні”. А на них – тришарові лінії мозолів від вил, лопати, чепіг плуга та борінки. “Во іст гут! (Це є добре!)” – зрадів він. Отож далі всі їхали вже з господарями.
Навколо фільварку – зо 150 гектарів земельних наділів. За кілометр – просторий барак для рабів-невільників. За важку виснажливу працю платили по десять марок за добу, за виконання трішки легших обов’язків – по п’ять-сім. На них можна було отримати бодай якусь дещицю круп, напівхімічного ерзац-маргарину чи такого ж хліба, макаронів. Підсобляло моє вміння шевцювати. Спочатку друзям-невільникам латав геть стоптані та порвані черевики. Побачив мене за цим заняттям один із німців. Припер цілий лантух взуття для невідкладного ремонту. За кожну полатану пару літній чоловік вділяв по хлібині й по пачці маргарину. Вдень труджуся на полі, вночі латки ставлю. Проддобавкою ділюся з друзями по нещастю.
Нарешті дійшли новини, що радянські війська форсували Буг, громлять фашистів у Польщі, перетнули кордони Німеччини. У тилу супротивника наростали панічні настрої. Поповзли чутки, що остарбайтерів можуть зігнати до найближчого концтабору й знищити. Пішов я до пана, й той на диво швидко віддав мені головний окупаційний документ – так звану робочу книжку. З досить товстого зшитка з помітками про прибуття, поведінку, трудову участь інтуїтивно вирвав свою фотокартку. Перехрестився й попрямував на гул канонади. Ворожою територією пробирався переважно вночі. За сім діб мені пощастило перетнути лінію фронту. Неабияк зрадів. Сподівався, що за такий самодіяльний вияв героїзму мене на руках носитимуть. Та не так сталося, як гадалося.
А додому на сина прийшла “похоронка”
Людські втрати під час наступу Червоної Армії були величезними, солдатів катастрофічно не вистачало. Тож і мене з карабіном і п’ятьма патронами, без присяги й без документів військовослужбовця приставили до охорони складів.
…Рівно опівночі на допит викликав грізний капітан-особіст. Найперше його цікавило, коли та за яких обставин я потрапив на примусові роботи до Німеччини. За безжальною доведеною згори інструкцією лиховісного значення набував навіть рік пересилання остарбайтерів. Якщо це 1942-й, то на тебе падає тінь добровільного запроданця Третього рейху, і найменше покарання для таких зрадників – подальше пересилання у гулагівські концтабори. До прибулих до Німеччини у 1943 році чоловіків ставилися трішки поблажливіше. Після прискіпливої перевірки їх найчастіше відправляли в діючу армію на передову.
Доленосним для мене виявилося спілкування з бойовим полковником. Зважився зупинити офіцера з великими зірками на погонах, коли заступив у караул. Розговорилися, й він порадив: “Поки що тебе ніхто навіть не брав на облік, тож терміново пиши рапорт з проханням служити у лавах Червоної Армії. Інакше смершівці та особісти в останні тижні війни заради звань та нагород у будь-яку секунду пустять тебе в розхід під наказ нещадної боротьби зі зрадниками та шпигунами. Хто порадив тобі писати рапорт, мовчи. Видаси – з моїх плечей миттєво злетять погони”.
Незабаром на моєму рапорті вже була резолюція: “Направити на передову лінію фронту”. Із новобранців – вчорашніх остарбайтерів – сформували восьмисотий стрілецький полк. Одягнені ми були в своє невільницьке ганчір’я, тож нам видали військову форму з чужого плеча – із залатаними слідами від куль та осколків, погано запраними плямами крові. Кілька днів тривала напружена бойова підготовка зі скупою видачею патронів для стрільби по мішенях. Командири швидко примітили, що ця основна вправа добре мені вдається. Призначили першим навідником біля важкого бойового кулемета.
Вночі – “Підйом!” Ведуть наш підрозділ до Одера на зміну викошеним нищівним вогнем передовим частинам. Немов у страшному сні, назустріч нам без жодного медичного супроводу то поодинці, то групами рухалися напівприречені каліки зі страшними кривавими ранами. Без рук, без ніг. Один молодюсінький хлопчина замість протеза прикрутив собі нижче коліна автомат ППШ з диском…
Ми зайняли звільнені окопи. Наша артилерія лупасила над головами вдень і вночі. Але й фашисти відповідали вогнем. У хвилини передранкового затишшя захотілося написати після кількох років розлуки листа додому. Потім подумалося: “Навіщо? Навряд чи завтра залишуся живим”. Щоб підбадьорити дух, почав співати: “Ревела буря…” Небо осяяли спалахи залпового вогню “катюш”. “За Родину! За Сталина! Ура!!!” – піднімали командири солдатів в атаку. Відчалили від берега каналу. Вороги знову чесонули шквальним влучним вогнем. На плесі стояли суцільні стовпи вибухів. Сотні солдатських пілоток жалібними човниками залишалися на хвилях. Свинцева вода почервоніла від крові.
Метрів за чотири-п’ять від берега влучила міна й у наш човен. Хто вцілів, зістрибнув у холодну купіль. Я отримав наказ прикрити роту вогнем з лівого флангу. В нищівному пеклі якимось дивом зачепилися за найближчі укриття, втримали плацдарм до підходу наступаючих із другого й третього ешелонів.
Наш комбат спробував зібрати вцілілих бійців. Із батальйону залишилися живими лише шестеро чоловік. Досі пам’ятаю командирові слова: “Солдате Чубенко, за виявлений героїзм і мужність представляю тебе до звання молодшого сержанта та нагородження орденом Червоної Зірки”. Звання справді присвоїли. Про орден нічого не чути й по сей день. Та й комбат загинув за кілька годин після незабутньої розмови.
До Берліна я не дійшов 15 кілометрів. Під час одного з артобстрілів близько вибухнула міна. Мене поранило осколками – в ногу, в голову, в ділянку серця. Із пробитих грудей кров вдарила нестримним фонтаном. Товариші, хоч і намагались допомогти, вже не сумнівались, що я помираю. У рідні Яреськи на поріг до мами й тата полетіла чорною птахою “похоронка”. І досі бережу цей пожовклий документ як реліквію: “Ваш син, командир відділення, молодший сержант Чубенко Іван Андрійович, у боротьбі за Радянську Батьківщину, виявивши героїзм та мужність, загинув у бою смертю героїв 19 квітня 1945 року. Похований у братській могилі радянських воїнів біля села Нойн Барн (Східна Пруссія)”. А ще мене тоді посмертно представили до нагородження орденом Великої Вітчизняної війни за героїзм при форсуванні стратегічного каналу Одер–Шпреє.
Заради вірної любові
Якимось дивом санітари виявили, що життя ще не залишило моє майже бездиханне тіло. Після надання першочергової допомоги у Познані мене доправили до санітарного поїзда, який прямував на схід. На кожній станції у вагоні ставало трішки просторіше. Але разом із тим і гіркіше на душі – на ношах знову й знову виносили тіла померлих від ран героїв.
Хапаючись за останні надії, всі лежачі “пасажири” “про всяк випадок” обмінювалися у блокнотах прізвищами та адресами найдорожчих серцю людей. У самого не вистачало сил взяти олівець. Побратими за мене написали листівку до сестри Саньки в Москву з повідомленням, що мене після тяжкого поранення везуть на подальше лікування в Кінешму Івановської області.
І звісточка справді дійшла за адресою. Сестра приїхала мене навідати. Дев’ять місяців я був прикутий до ліжка. І весь цей час найсвітлішим моїм янголом-охоронцем була дуже сумлінна працівниця госпіталю Ніночка.
Потроху зміцнів. Почав із милицями пересуватися кімнатою, коридорами, на вулиці. Найбільшою проблемою залишалося надто повільне повернення слуху. В палаті, розрахованій на 32 пацієнтів, панували свої порядки. Всіма керував обраний старшина. Частка нашого скромного “продпайка” на стихійному базарі вимінювалася на самогон. Виписується хтось чи прибуває – обов’язково належить відзначити подію “наркомівськими” 100 чи 50 грамами.
У госпітальній палаті для важкопоранених закріпилася ще й інша традиція: хто в силах – повинен провести побратима після виписки до вокзалу. Сумно виглядали подібні процесії. Для повного “екіпірування” видали й мені шинель: одна пола – обпалена, інша – пошматована осколками снарядів… Стрибаю на милицях, а поруч – такі ж “браві” воїни: той – без руки, той – без ноги, інші – геть посічені та постріляні, незрозуміло в чому лишень душа тримається. Невдовзі проводжали й мене. Спочатку з’їздив у Москву, а далі з тривогою і нетерпінням вирушив у рідні краї.
Нарешті дістався до омріяної станції. Звідти, опираючись на помічну милицю, дошкандибав до нашої хати. Мама вже знала, що я живий, їй повідомили з госпіталю, та все одно довго не могла повірити, що я тепер знову буду вдома, раділа та плакала. Вона, голубка, ні читати, ні писати не вміла. Усім її життям була тільки праця. Від неньки я довідався, що моя наречена, Ганна Головко, в найтяжчі роки була її вірною помічницею та розрадницею. А після навчання направили її вчителювати аж у Чорнобаївський район, нині – Черкаської області.
Там я кохану й знайшов, всезнаючі сусіди доповіли, що місцевих залицяльників не підпускає й на гарматний постріл, жде нареченого з війни. Згодом вдалося домовитися, щоб перевели її ближче до рідних Яресьок. Мені тим часом запропонували роботу охоронцем та пожежником – захисником угідь лісництва. Зважили, що пересуватися вчорашньому зраненому солдату досить складно, тож для буденного перебування відвели таку собі опалювану квартирку-“прихалабок”.
У 1946-му – на початку 1947 року через посуху та недорід в Україні знову запанували голод і лихоліття. У лісництві почувалися значно краще від зубожілих колгоспників. І взимку в погрібниках зберігали запаси картоплі, у бочках – квашену капусту, огірки; самих помідорів мали у запасі тонн вісім. Отож на вихідні з лісництва добирався я додому, щоб принести рідним у рукавах та в пазусі потроху картоплі та всілякої квашенини. Чим могли і сусідам, і друзям, і добрим знайомим допомагали. Так і вижили.
А там не забарилося і моє довгождане весілля. Поступово, наперекір розпропагованому тоді войовничому атеїзму, пройнявся я вірою в Господа. Чим більше минало часу після закінчення війни, тим сильніше усвідомлював, що врятувала мене від смерті саме милість Божа. Коли дружина подарувала доньку, наполіг, щоб охрестили.
На жаль, знайшлися “доброзичливці”, які донесли про цей “вопіющий факт” у компетентні органи. Мою Галинку позбавили педагогічної роботи. Без надмірних ремствувань на долю освіченій, інтелігентній, порядній та вірній жінці довелося надалі заробляти трудовий стаж на свинарнику, телятнику. Дуже сумую, що вже понад сімнадцять років немає поруч зі мною моєї надійної супутниці долі. Трьох дітей ми з нею виростили.
Після лісництва я працював конюхом у місцевому колгоспі. Згодом трапилась зі мною біда – інфаркт. Але, дякувати тодішньому завідувачу потужного відгодівельного комплексу колгоспу імені Довженка Володимиру Боровику, не залишився без роботи, без шматка хліба. Разом із напарником Михайлом Мартусем ми відповідали за постійне забезпечення худоби водою. Колектив склався дружний, працьовитий. Аж до виходу на пенсію всі мене підтримували й допомагали.
Жодної роботи я в житті не цурався. І хату, і чимало надвірних будівель звели разом із батьком. Поки почувався здоровішим, тримав і корову, й телицю, й свиней. Щоб живність прогодувати, косив сіно одному з лісників за дев’яту копицю. Конячину з колгоспу імені Ілліча допоміг мені виклопотати, світла йому пам’ять, колишній райвійськком Микола Іванович Буряк. Підтоптався разом зі мною чотириногий друг, та й досі залишається вірним помічником для родини.
Вочевидь, Бог людину на цьому світі тримає, доки та має сили робити хоч якусь часточку добра. Один я, солдат, на цьому сільському кутку для помочі давно овдовілим сусідкам іще залишився. Одній потихеньку зручний ціпочок змайструю, іншій – сапку полагоджу. І вже є для мене заняття у ці травневі дні, щоб відволіктися від тяжких спогадів про війну. Болять вони гірше за рани…

Володимир ТУР.