Бувають же ось такі красномовні збіги: День працівників радіо, телебачення та зв’язку відзначається 16 листопада, а вже через день, 18-го, святкує свій день народження заслужений журналіст України Микола Ляпаненко, який все трудове життя присвятив роботі з мікрофоном. І вибрав свою професію також із “підказки”, що в його долі не могла бути випадковою: якось розповідав про те, як у його рідному селі в Семенівському районі ходив із хлопчаками до стовпа, де висів величезний репродуктор, щоб слухати репортажі з футбольних матчів. І як вони удвох із мамою в лютий мороз копали й біля свого двору яму для стовпа, коли дротове радіо вели в кожну хату. То і був ще підсвідомий вибір життєвого шляху – радіо, журналістика! Хоч Микола Іванович жартома пов’язує його ще й із семантикою свого прізвища.
Про це – трохи згодом, а почалася наша розмова напередодні його 70-річчя дещо несподівано: доки я ще подумки формулювала перше запитання для інтерв’ю “з приводу”, він сам почав розповідати про нинішнє буття уже у порі свого заслуженого відпочинку.
Але перед тим – коротко про іменинника: Микола Іванович Ляпаненко народився у селі Карпиха Семенівського району. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка та Вищу партійну школу при ЦК КПУ. Працював на обласному радіо, власкором Українського радіо в Полтавській області. З 1992 до 2014 року був генеральним директором ОДТРК “Лтава”.
Автор багатьох пісень, які виконувала Раїса Кириченко (найбільш відомі – “Доля у нас – два крила”, “Любове ніжна моя”, “Тополі” – були написані у співдружності з композитором Олексієм Чухраєм), сценаріїв відеофільмів. Кавалер ордена “За заслуги” 3-го та 2-го ступенів. Лауреат Державної премії імені Івана Франка, мистецьких премій імені В’ячеслава Чорновола, Дмитра Луценка.

– А відпочивати й ніколи, бо вільного часу немає, – почав розмову Микола Іванович. – Учора був на презентації книжки Гліба Гаврилова, перед тим їздив у Нові Санжари на відкриття меморіальної дошки Борису Олійнику – і так постійно, я навіть скрізь не встигаю. Але моє прізвище зобов’язує багато говорити, воно визначило й мою професію (сміється. – Авт.) Та з іншого боку – маю гордитися ним, очевидно, предки по батьковій лінії були козаками, а ті вже як давали прізвисько, то воно прилипало назавжди. Так і мені прилипло…
– Ось Ви майже й відповіли на запитання про те, як почуваєтеся напередодні своїх свят, що стають приводом для ювілейних розмов…
– Пам’ятаю одну із них, коли ми говорили про те, що успіхи наші даються нам частіше “не завдяки, а всупереч” обставинам, і саме так було багато зроблено. Шкодую, що мало хто читав те інтерв’ю, бо вже пізніше я до певної міри постраждав. А сьогодні й внучці сказав (вона щоразу знаходить чимало доказів, аби щось не робити): дискусію припиняємо, беремося до справи! І колегам свого часу бажав, щоб нас не тільки слухали, а й чули, не тільки дивилися, а й бачили, розуміли. Часто бувало: зустрічаєшся з якимсь начальником, а воно дивиться крізь тебе, ніби розмовляємо, а воно тебе не чує – чує тільки себе, репетує. І сьогодні час такий непростий…
– Повернемося до тієї фрази: які здобутки Ви мали, чого досягнуто, що саме було зроблено всупереч?
– Майже все! Всупереч обставинам. Я прийняв колектив, у якому було 32 працівники. І мало хто вірив, що буде створено щось вагоме. А передав новому керівникові компанію із 250 осіб. І справа не лише в кількості – було створено специфічний підрозділ, підприємство, яке виробляло специфічну продукцію. І його знали далеко за межами України. Ми вийшли на рівень “Бі-Бі-Сі”, “Дойче Веле”, “Польське радіо” і “Голос Америки”. Вони нас знайшли, “Бі-Бі-Сі” першими запропонували співпрацю. І досі “Голос Америки” працює на каналі “Лтави”, і мені це гріє душу, бо це ще й фінансова підтримка колег, які працюють на “Лтаві”, – щомісяця на рахунок компанії “капає” тисяча доларів. Чую нині, як бідкаються на Українському – суспільному – радіо, що їх недофінансували, вимагають дати їм гроші. А це наші гроші – гроші наших людей. І бувають моменти, коли ми бачимо, як некваліфіковано там нині працюють, у слові із трьох букв роблять п’ять помилок, а хочуть завоювати наші серця і душі. Вони ж транжирять наші гроші, може, їм ще й забагато дають за таку роботу! Ми не просили – скільки давали, стільки й було. Прикро мені, що не всі в області чули і бачили й “Лтаву”, в тому плані, що в революційні дні, в часи Януковича, до нас прийшли активісти, щоб “зняти Ляпаненка”. Я їм сказав: ви ж не бачите, що зараз іде на “Лтаві”! А на “Лтаві” – пряма трансляція з Києва через “Голос Америки”, в рубриці “Полтавщина, Україна і світ”. З 19 грудня 2013 року на “Лтаві” звучить не Гімн України, а Молитва за Україну – “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”. Як носій вредної професії і вредного прізвища я дуже шаную українську мову, і для мене отой модальний префікс “ще” у нашому Гімні вказує на те, що подія ще має відбутися. А я не хочу, щоб в Україні “вмерла і слава, і воля”, і через те я запустив на радіо не Гімн, а молитву. І вона досі звучить, а на телебаченні йдуть розкішні “нарізки” – картинки, які показують, якою є наша Україна. Ми – творці, великі люди на нашій Богом даній землі, а ця молитва 22 роки лежала в моєму кабінеті, у мене на столі під склом, і я не хизуюся цим, розповідаю, як було. А ще там лежав вірш Віктора Баранова “До українців” – ви ж пам’ятаєте ті слова:
Українці мої! Дай вам Боже і щастя,
і сил.
Можна жити й хохлом, і не
згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо
нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами,
зневажена вами Вкраїна?..
Ще там була така молитва: “Господи, дай мені сили змінити те, що я можу, дай мені мужності прийняти те, що я не в силах змінити, і дай мені розуму відрізнити одне від іншого”. Це було, є і до кінця життя залишиться моїм кредо. І мені приємно, що сьогодні, коли я, наприклад, іду по ринку в Полтаві, купую сало, мене впізнають, підходять і обнімають незнайомі мені люди.
– Я зрозуміла із Ваших акцентів, що та образа, той біль залишилися в душі. Що поробиш – у кожного із нас були свої образи, хіба буває інакше? Але понад тим Ви маєте багато нагород, визнання. Що тут залишається найпам’ятнішим?
– Найважливіша й найголовніша оцінка… Я не одержував нагород лише від президента Януковича. Не тому, що я був таким революціонером – ні, просто я нутром чую людей, на рівні підсвідомості не можу простягти руку. Вимушений був сидіти в тому кріслі, на тому “прямому” телефоні, дуже близько спілкувався з представниками влади, чув їхні розмови – формальні й неформальні, знав, що то за люди. При Кравчукові одержав звання заслуженого журналіста, при Кучмі та Ющенкові – ордени “За заслуги”, у 2005-му – визнання “Керівник мас-медіа року”… Але найвища оцінка, найбільша радість – це оцінка моїх рідних, близьких людей. Вони, звичайно, радіють моїм успіхам, але спокійно і навіть критично ставляться до всіх моїх нагород. Так дружина Ніна Іванівна, яка все життя йде поруч зі мною (а це зовсім нелегко – жити з розумною жінкою)…
– Та ще й працювати в одній професії…
– В одній професії ще й дочка, Марина. І це – мої найбільші критики, і я завжди прислухаюся до них. А тепер ще й онук Коля (мій тезка, Микола Ляпаненко!) копіює мене, з гумором – інтонації, слова, вислови. Якось на дачі чую – Єва до Колі: “Ану, покажи діда!” І він показує мене Єві й Каті, моїми інтонаціями поважно промовляє: “Діти мої, дивіться, тут чисте повітря, тут гарно співають птахи… Дихайте повітрям, живіть щасливо, я завжди радий…” І тут я виходжу з-за кущів, і він злякався, замовк. А я його обійняв, поцілував і кажу: “Якщо я тобі таким збоку здаюся, я радий…” І згадую свою матір, просту селянку, яка віддала все для того, щоб я став тим, ким став.
Коли приїжджав у своє село Карпиху вже будучи генеральним директором, питав її, яка допомога потрібна, а вона мені казала: “Колю, у нас город не заволочений, а ти на таке дурне вивчився…” І я брав і тягав борону, і для односельців завжди лишався Колею. В цьому суть усіх нагород і досягнень. Знаю, що ми зараз маємо найкраще радіо в Україні, і найкращі там режисери працювали, і збереглися усі записи Раїси Кириченко, і збережена величезна фонотека – головне, щоб її використовували. І не судили людей за принципом – ким він був раніше. Як ось я почув від представника обласної влади про Бориса Олійника – мовляв, він же був комуністом. Та прочитайте його твори! А я був українським націоналістом із першого дня навчання в Київському університеті, навіть зі служби в армії, яку проходив у Москві. Якщо через усе пережите іноді й завітає якась печаль, то рятуюся важкою фізичною працею і всім раджу косити траву, рубати дрова, копати землю.
– І все ж: що з пройденого бачиться як найважливіше, із зробленого – як найвагоміше?
– Мені не соромно оглядатися назад, і я щасливий, коли йду по вулиці Раїси Кириченко. А ця вулиця декомунізувалася за сім років до початку нинішньої декомунізації! Тоді на сесії – українофобській за настроями на той час – сталося так, що навіть комуністи проголосували за перейменування вулиці. Запитав їх, що вони знають про Розу Люксембург? Тиша. Розповів про революціонерку і сказав, що впевнений: Роза Люксембург уступила б назву вулиці на користь Раїси Кириченко. І це подіяло!
– Для Вас це – як данина дружбі й співпраці з Раїсою Панасівною. І пам’ятник Берегині стоїть біля адмінбудівлі телерадіокомпанії, як Ви того добивалися…
– Ця людина мене вразила своїм щирим, справжнім патріотизмом… Вона могла б прийняти німецьке громадянство, їй зробили б пересадку нирок в Німеччині, а вона приїхала додому – в Корещину. Приїхала без нирок! Так могла триматися лише три дні, а потім треба було проходити діаліз. А ще мене вразив наш видатний хлібороб Семен Антонець, я створив фільм про нього. І висока оцінка, визнання моєї роботи Семеном Свиридоновичем – теж одна із нагород для мене. Він надихає мене, як й Іван Балюк, Тетяна Корост. Це справжні Герої, що б про них не казали – де вони були колись, в якій партії… Головне, що вони зробили.
– Як сприймаєте нинішню ситуацію в країні, адже зазначаєте, бачите, що й сьогодні все непросто складається?
– Я завжди казав і повторюватиму завжди: я люблю свій народ. Було страшнувато про це говорити десь у 1972–73-му. Коли називали націоналістом – мороз по шкірі йшов, знаю, що це означало у трактуванні людей із спецслужб. Але це дуже позитивне слово для будь-якої нації. Зі мною проводили “профілактичні бесіди”, бо я у 1973-му, коли одружувався, поклав квіти до пам’ятників воїнам на Печерську, Леніну на Бессарабці й Тарасові Шевченку біля червоного корпусу університету. І тоді біля пам’ятника Шевченку почув, як хтось сказав у мій бік: “Самовбивця!”
– Але ж то було не 22 травня, коли нам заборонялося навіть у парк Шевченка заходити?
– Ні, це було 5 вересня 1973-го. А 7 вересня вже мене запросив до себе в кабінет завідувач нашої кафедри Михайло Сергійович Канюка, йому вже розповіли про це…
– Нинішня молодь навіть повірити не зможе, що таке справді було, не зрозуміє, як це – не можна покласти квіти до пам’ятника Шевченку!
– А тоді це було так, і то було жахливо. Пам’ятаєте, коли ми випускали стінну факультетську газету “Слово-зброя”, де я був редактором (пізніше про неї писали і “Молодь України”, і “Комсомольское знамя”), не дай Бог, щоб десь в оформленні збіглися жовтий і блакитний кольори. Що за те могло бути?!.Треба було ходити “між дощинками”… Нині, за роки незалежності, бачу, що ми вже “заговорили” сам процес і саму незалежність. Ми були заражені вірою, що все буде добре, а багато хто з політичних діячів взяли великі ложки і почали товпитися до великої миски. А нам усім не вистачає розуму й хисту, щоб зрозуміти: треба примножувати те, що зробили батьки, а не руйнувати “до основанья”, як більшовики. Я називаю це необільшовизмом. І сьогодні всі вимагають змін від Президента, не питаючи себе: а що я зробив, щоб мати в країні зміни на краще? Треба не кричати, а щось робити.
– Миколо Івановичу, а Ви що збираєтеся робити всупереч тому, що “осінь золота вже сивину снує…”, як співається в одній із Ваших пісень?
– У мене планів багато – на сто п’ятдесят років! Якщо не встигну щось – мої діти і внуки дороблять за мене. І скажу, що я – щасливий. Іду по вулиці Раїси Кириченко і бачу, що вона стала європейською вулицею. А хто я в світі є… Я пережив одинадцять міністрів, одинадцять губернаторів, різні були ситуації. Міг би ще працювати, але я сам пішов, я не сприймаю цих змін, не хочу нічого руйнувати, скорочувати людей, яких брав на роботу, давав їм вексель довіри. У мене “синдром відмінника”, я не можу бути в чомусь гіршим…
– Але у Вас планів – на сто п’ятдесят років, хай вони втілюються в життя. Вітаємо Вас із особливим днем народження, і хай здоров’я радує на всі сто п’ятдесят!

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”