Історичними місцями Чернігівської області подорожували журналісти друкованих й електронних ЗМІ з майже двадцяти областей України – учасники прес-туру “Героїка Чернігівщини”, організованого Чернігівською ОДА.

Дорогою безсмертя
Похмуре небо, оповите хмарами, цього дня не поспішало усміхатися мандрівникам. Накрапав дощ, котрий ще більше навіював тугу, підкреслюючи трагічність місця, яке стало першим пунктом зупинки журналістського прес-туру. Це – село Пам`ятне, де просто неба розташований Меморіальний комплекс “Пам’яті Героїв Крут”. 29 січня 1918 року 300 студентів університету імені Святого Володимира, новоствореного Українського Народного Університету та учні київських гімназій прийняли нерівний бій із більшовицькими військами, яких було близько п’яти тисяч. Солдатам і матросам впродовж п’яти годин мужньо протистояли юнаки. Ціною свого життя вони зупинили наступ ворога на два дні. У полон було захоплено і потім розстріляно 28 юних героїв.
Уже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради було урочисто перепоховано полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 28 вояк-студентів перевезли до Києва.

На Аскольдовій Могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих… – писав український поет Павло Тичина.

А перший голова Центральної Ради УНР, відомий історик Михайло Грушевський через кілька тижнів після бою під Крутами наголошував: “Недаремно   пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського   ярма:  добровільно прийнятого духовного закріпачення!”
Подвиг Героїв Крут згодом “забули” більш ніж на сімдесят років. За радянських часів цей факт, як правило, замовчували. І тільки у 1990 році з ініціативи   громадськості розпочалось будівництво Меморіального комплексу. Із 2010 року музей є філією Національного військово-історичного музею України.
На згадку про Героїв споруджено монумент у вигляді колони, який увінчує бронзовий тризуб у лавровому вінку. На території комплексу відтворено   залізничний перон Києва початку XX століття, який символізує відправлення київських студентів і гімназистів на фронт, до бою проти агресора, на   дорогу безсмертя. Загалом експозиція складається із залізничної платформи та чотирьох залів-вагонів. На відкритій залізничній платформі стоїть   гармата. Із такої, укріпленої мішками з піском, сотник армії УНР Лощенко вів прицільний вогонь по наступальних лавах червоноармійців.
Цікаво, що в усіх залах-вагонах матеріали розташовані за принципом протистояння воюючих сторін: ліворуч – українські військові, праворуч – більшовицькі. Також відтворено карту-схему самого бою, є копії документів та кіно-, фотоматеріалів, які висвітлюють часи Української революції (1918–1921 рр.), гетьманату Павла Скоропадського, доби Директорії, ЗУНР.
Трагічна і водночас героїчна сторінка нашої історії, що, на жаль, має продовження. В останньому залі Меморіального комплексу – фото наших сучасників, полеглих на Донбасі, прапори, гільзи, каски й інші бойові нагадування вже цієї війни…

“І сестра, і мати Зарізані, обнявшися, Зо мною лежали…”
Криваві події вражають, спонукають до глибоких роздумів, оцінок, суджень, застерігають від повторення помилок минулого. Втім як все-таки схожі минувшина і сучасність. Починаючи із 2014 року, весь світ спостерігає за трагічними подіями на Донбасі, а триста років тому Європу вразила трагедія українського Батурина. Він став наступним пунктом, куди завітали журналісти.
…Початок ХVІІІ століття. Йшов восьмий рік Північної війни. Російський цар Петро І відмовив українському гетьману Івану Мазепі у військовій допомозі перед шведською загрозою. Отож Мазепа, воліючи зберегти рідну землю від зруйнування й спалення, наважується перейти на бік шведського короля. У жовтні 1708 року гетьман з військом вирушив йому назустріч. В Батурині, тодішній гетьманській столиці, залишилися близько семи тисяч козаків на чолі з наказним гетьманом Дмитром Чечелем. Дізнавшись про “зраду”, Петро І вирішує покарати непокірних і відправляє в Україну двадцятитисячний корпус на чолі з Олександром Меншиковим. Батурин був неприступною фортецею й мужньо тримав облогу, але зрадники вказали потаємний хід. 13 листопада о 6-й ранку драгуни Меньшикова увірвалися у місто, почалася кривава бійня. Незважаючи на раптову атаку в спину, українці знищили близько трьох тисяч ворогів, але цього було недостатньо – місто впало протягом кількох годин. Втім трагедія тільки почалася. Частина московитів грабувала Батурин, а інша – знищувала полонених козаків. Їх четвертували, садили на кіл, прибивали до плотів і пускали за течією річки, інших катували різними способами, на які тільки вистачало “фантазії”. Згідно зі свідченнями сучасників росіяни вирізали все цивільне населення, в тому числі жінок і дітей. Кількість жертв Батуринської трагедії історики визначають в 11–15 тисяч людей. Саме місто було повністю розграбоване і спалене, загарбники не пошкодували навіть церков.

“Цареві московському
Коня напоїла…
У Батурині; як він їхав
В Москву із Полтави.
Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила.
Я меж трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних… Коло мене
І сестра, і мати
Зарізані, обнявшися,
Зо мною лежали…”,
– писав про Батуринську трагедію Тарас Шевченко.

Сьогодні ж на тому місці приймає туристів Національний історико-культурний заповідник “Гетьманська столиця”. Архітектурно-меморіальний комплекс Цитадель Батуринської фортеці відтворений у 2008 році. Він ілюструє вигляд найбільш укріпленої частини міської фортеці 1669–1708 рр. Гетьманський будинок є зразком мурованої архітектури другої половини XVII ст. Поряд – дерев’яна церква Воскресіння Господнього та скарбниця, яка слугувала для зберігання державного скарбу. Неподалік Цитаделі, у межах колишніх земляних укріплень Батуринської фортеці, розташована мурована Воскресенська церква-усипальниця (1799–1803 рр.) – місце останнього спочинку гетьмана України Кирила Розумовського. До речі, його палац, зведений за проектом геніального архітектора Чарльза Камерона, є головною окрасою і своєрідним символом Батурина, живою розповіддю про Україну доби Гетьманщини.
Родинне гніздо Пантелеймона Куліша
Втім, звісно, Чернігівщина – не тільки край військових баталій різних часів, а й дорогоцінна перлина у духовному вінку України. Яскраве свідчення цього – обласний історико-меморіальний музей-заповідник Пантелеймона Куліша “Ганнина Пустинь”, куди теж завітали учасники прес-туру.
На маленькому хуторі Мотронівка вічним сном спочивають подвижники України Олександра Білозерська, відома українська письменниця (літературний псевдонім Ганна Барвінок), її брат – Василь Білозерський, культурний діяч, видавець журналу “Основа”, та Пантелеймон Куліш – український письменник, поет, фольклорист, етнограф, літературний критик, перекладач Біблії на українську мову, автор історичного роману “Чорна рада”.

Пантелеймон Куліш оселився в Мотронівці лише через тридцять років після весілля. Саме там він знайшов землю, про яку мріяв і згодом написав багато творів. На хуторі у письменника дозрів задум роману “Чорна рада”, у Мотронівці він перекладає Шекспіра, Гете, Байрона, готує до друку збірку поезій “Дзвін”, завершує працю “Отпадение Малороссии от Польши”, дбає про видання прогресивної преси.
У будинку, де зараз розміщений музей, відтворено інтер’єр оселі Білозерських. Там є терниця, ступа, жорна, прядка, ціпи, грабки, глечики, хустки, історичні світлини тих часів. Привертає увагу вітальня із простим, покритим скатертиною столом, за яким частували гостей і де любив працювати, буваючи на гостинах у Білозерських, Тарас Шевченко. Від будинку лужком збігає стежка до копанки Куліша, на березі якої стоїть альтанка, а неподалік – клуня, будинок Кулішів, біля якого увіковічені у бронзі стоїть Олександра Білозерська та сидить на дерев’яному жолобі Пантелеймон Куліш.
Уся територія заповідника помережена стежинами, квітниками, газонами, алеями, по яких в далекі Кулішівські часи ходили Тарас Шевченко, Віктор Забіла, Іван Франко, Іван Пулюй, Марко Вовчок, Опанас Маркевич, Микола Костомаров.
Особливе місце – поховання Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок та Василя Білозерського. Поряд – капличка святого Пантелеймона, споруджена в 2001 році, та високий хрест, поставлений Ганною Барвінок в пам’ять про свого чоловіка Пантелеймона Куліша в 1897 році, відтворений за спогадами старожилів.
“Зовсім інша була б річ, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудилися б над пробудженням суспільно-національної свідомості України”, – викарбувано на могилі Пантелеймона Куліша. Слова, які залишаються актуальними і понині.
… Сонце ховалося за горизонт. В кінці дня воно на якусь мить все ж вирвалося із полону сірих непривітних хмар і наостанок усміхнулося, віддзеркалившись промінцями у золотому куполі каплиці святого Пантелеймона у Мотронівці.
Чернігівщину ми полишали сповнені емоцій. Адже біль за трагедії минулих років і сучасності переплелася із красою, духовною досконалістю й величчю місць, де побували.

Довідка “ЗП”: Чернігівщина – одна з найбільших областей України, де зосереджений значний туристичний та рекреаційний потенціал. Там діє 37 музеїв і заповідників, колекції яких нараховують понад 700 тисяч музейних предметів.
660 природних заповідних об’єктів, 150 пам’яток природи, десятки парків – пам’яток садово-паркового мистецтва, дендропарки, зоопарк роблять територію області привабливою для туристів.

Анатолій ВАСЕВИЧ

“Зоря Полтавщини”