Так стрімко розвиваються події, що 2014-й уже став майже історією для підручника. Одним із чільних її розділів на Полтавщині може стати розповідь про створення у квітні 2014 року 16-го батальйону територіальної оборони.
Перші тижні й місяці – навчання, стрільби та відчайдушні намагання одягти й нагодувати мобілізованих. Пам’ятаю тодішній емоційний монолог комбата Івана Петренка про бюрократичні совкові “рогатки”, через які прийняти від волонтерів навіть банку консервованого сала, не порушивши якогось циркуляра, неможливо. Плюс купа запитань, на які відповіді не знає ніхто. А мобілізованим сільським хлопцям треба косити сіно й доглядати картоплю; виплачувати кредити, котрі родинам за відсутності годувальника не під силу; вирішувати проблеми з роботодавцями, які “нікого на війну не посилали”…
Зустріч на Покрову
Про кожного, запрошеного на зустріч ветеранів 16-го окремого мотопіхотного батальйону територіальної оборони, заступник командира частини з озброєння підполковник Костянтин Гармаш скаже, що готовий тиснути їм руку щодня: “Бо міг на них покластися”.
А в усіх подальших вітальних чи вдячних промовах проривалася назовні сувора правда життя. Адже з самісінького початку формування частини до її особового складу потрапило чимало, як висловлювалися ветерани, “барахла”. Мобілізовані офіцери, що свого часу покинули військову службу з різних причин, подекуди виявлялися здатними не лише на пиятику, а й на дезертирство. І тоді їхні обов’язки та відповідальність лягали на плечі простих хлопців – рядових і сержантів. Оперативні підрозділи несли службу на летовищі в Чугуєві, на зброярнях у Балаклії, супроводжували колони з боєприпасами до бойових позицій артилеристів у зоні АТО, на кордоні з Придністров’ям. У кінці листопада 2014-го батальйон увійшов до складу сил АТО сектора “А” на Луганщині в районі міста Щастя. Основне завдання підрозділів – не допустити проникнення ворожих диверсійно-розвідувальних груп (ДРГ) у районі міста Щастя, населених пунктів Трьохізбенка, Райгородка, Петрівське; виставляти протитанкові резерви на небезпечних напрямках поблизу Кримського та Станиці Луганської.
Часткова демобілізація першої хвилі розпочалася 28 березня 2015 року. А вже у червні підрозділ у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади був передислокований до Авдіївки. На цьому етапі батальйон зазнав бойових втрат. Тож розпочалася зустріч хвилиною мовчання за полеглими солдатами…
Кому й за що варто тиснути руку щоранку
Нагрудні знаки “За вірність народу України” ІІ ступеня отримали цього дня чверть сотні побратимів. Почесну місію вручити їх мав депутат обласної ради Олександр Удовіченко. А про кожного, хто виходив по відзнаку, їхній командир підполковник Іван Петренко знаходив не просто слова – приклади, кому й за що готовий тиснути руку кожного ранку… Тож просто переказую фрагменти почутого.
Олександр Шатулін – молодший сержант, старший лінійний наглядач взводу зв’язку. На посаді солдата фактично був начальником зв’язку батальйону. І зв’язок був завжди. Коли українські військові з величезними втратами виривалися з Дебальцівського котла, “на спинах” відступаючих ворожі підрозділи спробували зайти якомога далі на нашу територію. І тоді керівництво сектора приймає рішення організувати “дезу” – створити видимість підготовки до масованого наступу ЗСУ на Луганщині. Тобто розгорнути пересувні вузли зв’язку, які, змінюючи дислокацію, увесь час спілкуватимуться між собою, щоб російська розвідка постійно фіксувала високу активність систем зв’язку й переміщення підрозділів. Екіпаж командно-штабної машини Олександра із запасом пального та продовольства відбув у “вільне плавання”. Так, розгортаючись-згортаючись і весь час виходячи “в ефір”, облітали всю Луганщину. І ворог не наважився перекинути додаткові бойові підрозділи під Дебальцеве.
Миколу Тимошенка, молодшого сержанта, командира інженерно-саперного відділення, Іван Петренко назвав взірцем для батальйону. Адже коли його безпосередній командир, начальник інженерної служби у званні капітана, відчувши “смалене”, дезертирував (і досі перебуває у розшуку), молодший сержант узяв його обов’язки на себе. За всю перероблену солдатом саперну роботу, сотні кілограмів поставлених вибухових загороджень і знятих вибухових пристроїв комбат, вручаючи нагороду, не просто потис руку – вклонився хлопцеві перед всіма присутніми.
Про механіка-радіотелефоніста взводу зв’язку В’ячеслава Колодочку комбат скаже: “Славіку, дякую за службу. Й досі не розумію, як звичайний хлопець із Кобеляцького району так швидко освоїв військовий Інтернет, сучасні засоби телекомунікації!”
Окремий предмет гордості – водії підрозділу – Василь Галаган, Михайло Гранковський, Володимир Бондаренко, Микола Потягов. Сержант Анатолій Чех – із тих, хто говорить правду навіть тоді, коли командирові слухати її не дуже зручно. Але якщо в машині – неполадки, міг ніч пролежати під своїм “КамАЗом”, щоб не затримати рейс уранці.
Якось перед Новорічними святами комбат перевіряв у сутінках зміну патрулів і почув, як солдат по телефону заспокоював дружину. Мовляв, незабаром свято, отримаю грошове забезпечення, перешлю додому – і все буде добре. Й подумав тоді командир гірко: який наївний, зарплати бути не може, бо ще й наказ про те не підписаний. Начальник відділу кадрів виявився здатним лише пити горілку, тому все покинув і втік. Лейтенант, якого мобілізували начфіном, чесно признався, що диплом фінансиста йому купили батьки, а сам він нічого не вміє. Але ж солдати – служать! І на кожному блокпосту чекають заповітну “есемеску” про те, що грошове забезпечення нараховане. І “есемеска” таки прийшла! І потім завжди хоч в останній день, але встигала, приходила – завдяки бухгалтеру частини солдату Андрію Шкурку.
“Ми дали час
для відродження Збройних сил”
Кожне нагородження супроводжувалося своєю історією: про саперів, водіїв, батальйонних кухарів, чиї борщ та перлову кашу оцінив гідно навіть командуючий Військово-Морськими силами України адмірал Гайдук. Про справжніх офіцерів, чия майстерність у стрільбі з гранатомета РПГ-Г виявилася на дві голови вищою, ніж в елітного підрозділу десантників ВМС, які уміли організувати для особового складу побутові умови й облаштування позицій, забезпечити підрозділ пально-мастильними матеріалами. Іван Петренко подякував волонтерам, які допомагали батальйону в 2014-му і які допомагають армії зараз. Тепер військову естафету на сході тримає його син – молодший лейтенант Євгеній Петренко, командир механізованого взводу механізованого батальйону 17-ї танкової бригади. Йому почесна відзнака була вручена на фронті.
– Ми з вами – починали, – сказав командир батальйону насамкінець. – Батальйони територіальної оборони дали час для відродження й розбудови сучасних потужних Збройних сил України. Не побоюся сказати, що сьогодні вони є чи не найбільш боєздатною армією в Європі. Армією, що боронить свою землю від озброєного до зубів агресора вже три з половиною роки. А такий досвід – безцінний.
А потім були спогади у колі друзів…
Ольга Щеглова.