– Пам’ять про тих, хто визволяв міста і села України, стримував наступ ворога, загинув у боях, – безсмертна. Скільки б не пройшло часу, нащадки пам’ятатимуть про це, – переконаний учасник бойових дій Великої Вітчизняної, визволитель Полтавщини й України, полковник у відставці, кобелячанин Олександр Данилович Живулько. – У нашому Кобеляцькому районі було розстріляно 646 людей, у Німеччину на каторжні роботи і на загибель вивезли більше 2,5 тисячі молодих людей. Наступальний етап звільнення України розпочався в грудні 1942-го в Луганській області, а завершився в жовтні
1944-го, коли 27 числа війська 4-го Українського фронту визволили Ужгород, а наступного дня – останній населений пункт Закарпаття.
– Для мене звільнення України почалося з Козачої Лопані, невеликої станції Харківської області, у серпні 1943-го. Звільняв її Степовий фронт, у складі якого в 95-й загальновійськовій дивізії я воював, – згадує ветеран. – Потім – Полтавщина: Чутове, Диканька, підступи до обласного центру. Біля Кротенок я був поранений, потрапив у госпіталь. У пам’яті залишилися Кіровоградщина, рання весна, багнюка, наступ. Німці покидали всю техніку. Вийшли ми на Котовськ, це вже Одеська область, на станції Затишшя відбили у гітлерівців два ешелони з цукром. Далі – кордон з Румунією, Сандомирський плацдарм на території Польщі, форсування Вісли. Тоді пригнали штрафників, ми йшли у наступ за ними… Німеччина, Дрезден, де звільняли жінок з концтаборів. Там була одна кобелячанка, з якою побачилися після війни. День Перемоги зустрів у Чехословаччині. В Австрії на демаркаційний лінії служив до 1952 року. Спогадів залишилося багато, важко згадувати…
Бойовий шлях Олександр Данилович Живулько пройшов довгий і важкий. І навіть не думав, що його – молодого корабельного електрика з Миколаєва – чекає така служба. Ремонтував крейсери і підводні човни у Кронштадті на Балтиці, в Комсомольську-на-Амурі на Далекому Сході. У 19 років його направили вчитися на прискорений курс у Хабаровське військове училище, звідки в травні 1943-го відбув на передову, на Степовий фронт…
Цікаво, що з майбутньою дружиною Ганною Йосипівною Олександр Данилович познайомився під час війни, коли фронт проходив Одещиною. На станції Фрунзівка бійці вийшли напитися води. Дівчина працювала на пошті. Так познайомились, почали листуватися. У 1946 році одружилися. Виростили доньку Ніну, сина Олександра, діждалися п’ятьох онуків.
– А правнуків поки що двоє, – посміхається прадідусь. – Двійнята-футболісти, школярі…
Після війни молодий офіцер отримав призначення в Нові Санжари. Створював і очолював Нехворощанський військкомат, потім у зв’язку з ліквідацією району перейшов на службу в Кобеляки керівником місцевого військкомату. Вийшовши у відставку, 30 років беззмінно очолює Кобеляцьку міську ветеранську організацію, яка нині налічує більше 5 тисяч ветеранів 15 різних категорій. Олександр Живулько – почесний ветеран України, почесний громадянин Кобеляк і Кобеляцького району.
– Ми, ветерани, відзначаючи 73-тю річницю визволення України від фашистських окупантів, згадуємо всіх фронтовиків, які загинули в боях, померли в мирний час, – говорить співрозмовник. – Тримав зв’язок з однополчанами довгі роки, зараз мені дев’яносто чотири. На жаль, значно поріділи ряди ветеранів… Сподіваюся, наш життєвий досвід буде в пригоді нинішнім і прийдешнім поколінням.
Бажаю всім здоров’я, бадьорості, злагоди і миру на нашій рідній землі.

Ганна ЯЛОВЕГІНА.