Ніде й ніколи, ні в одному місті світу зірки не сяють так яскраво і принадно, як у місті дитинства…
Ці слова з кінофільму “Карнавал”, який дивилася разом з батьками, для мене – не порожній звук. Це, як зараз модно говорити, – мій життєвий статус. Так вийшло, що більшу частину свого життя проводжу далеко від моєї Батьківщини, України, міста мого дитинства – Карлівки. Найдорожче, що є у людини, – це Батьківщина, батьки, це подвір’я, де малою дитиною я бiгала по споришу, слухала, як шарудить їжачок у заростях малини… Це спогади про лагіднi мамині руки.
Моя Батьківщина – моя Україна – для мене є найкращою в світі. Бо я там народилась, тут живуть мої батьки, родичі, друзі. Як там гарно навеснi, коли розквiтає все навколо. Або ранньою осінньою порою, коли повітря прозоре і чисте, довго тримається тепле, золотаве бабине літо.
Зараз, коли з’явився Інтернет, я можу «відвести душу» й побачити цю красу хоча б по відео і фото, які надсилають мені рідні та друзі, та в соцмережах. Звичайно, картинка, яка б яскрава вона не була, не може передати пахощі листя, квітів… Але я вдячна i такому маленькому дотику до своєї родини, до своєї землі.
Давно живу в іншій країні, в іншому місті, але не забуваю свою рідну мову, пісні – не уявляю себе без них, не розумію, як можна забути себе? Із задоволенням читаю книги українських письменників, зберігаю наші сімейні реліквії – вишиті рушники і наволочки, сама вишиваю…
Час не стоїть на місці, багато чого змінилося в Карлівці, Полтаві, виросли друзі мого дитинства. Хтось уже став дідусем чи бабусею, як і я сама. Все більше нас затягують особисті проблеми, справи, турботи…. Але в душі ми, ховаючись за нагальними справами, хворобами, проблемами, залишаємося назавжди зі своїм дитинством.
Цього літа ненадовго приїжджала додому. Звичайно, я вже не та маленька дівчинка, яка стрибала через мотузочку у дворі, “полювала” разом із друзями на зелені абрикоси і яблука. Мені вже далеко “за”, але так само із захопленням я дивилася на зоряне небо з балкона батьківського дому, з апетитом їла неперевершений мамин борщ, коржики. А як готує моя матуся! У жодному ресторані не подадуть такі страви, тому що приготовані й подані з нiжнiстю та любов’ю!
І нехай мене назвуть ідеалісткою, романтиком, скажу так: поки живі й здорові мої батьки, поки мене називають донечкою, сонечком, у мене продовжується дитинство.
Від усього серця бажаю міцного здоров’я моїм рідним, я їх люблю, ціную і хочу, щоб ми були разом ще багато років. Мої батьки – це моя Україна, це мої зірки в моєму місті дитинства. Світіть і далі так само яскраво і чисто. Я вас дуже люблю.

Оксана КИРИЧЕНКО.
Карлівка – Сургут (Росія).