Загадки регіонального ландшафтного парку “Нижньоворсклянський” починаються для недосвідченого мандрівника вже з його адреси – село Лучки Кобеляцького району. Насправді сучасне однойменне село у звичайному його розумінні – з будинками, вулицями, магазинами – знаходиться дещо далі. Власне там, де йому визначили жити під час відселення старих Лучок – у зв’язку зі спорудженням у 1960-х роках Дніпродзержинського водосховища. Багатьом навколишнім селам випала тоді сумна доля зникнути під водою…
Вражають також масштаби й структура ландшафтного парку – 23 тисячі 200 гектарів, з яких 17 тисяч 700 гектарів водного плеса. Парк створений 15 років тому на базі ландшафтного заказника загальнодержавного значення “Лучківський”. До складу парку увійшли також ландшафтні та ботанічні заказники місцевого значення, інші заповідні об’єкти.
Уявляєте перспективи мандрівки? Але навіщо фантазувати, якщо дивовижна місцина знаходиться всього за 100 кілометрів від Полтави. Повний уперед і щасливої путі!
Непотоплюваний вартівник

Наталія Смоляр і Сергій Безуглий на Панорамній горі.

“Слухайте, слухайте! Наче джерело гомонить”, – рвучким помахом руки заступник директора регіонального ландшафтного парку “Нижньоворсклянський”, кандидат біологічних наук Наталія Смоляр робить хвилинну перерву в нашій розмові. Й ми прислухаємося… до неба. Ілюзія джерела – це не що інше, як пташина метушня перед далеким перельотом. Зграї щурок золотистих налаштовуються на мандрівку до Африки, пояснює моя супутниця. Осінь. Байдуже, що сонячна, з павутинками бабиного літа.
Ми стоїмо під кремезними ялинами на території адміністративно-наукового центру парку. Наталія Олексіївна розповідає про омріяний музей природи, який прагне створити тут іще з 2004 року. Але чим довше роздивляємося стару цегляну будівлю, тим відчутніший її вплив на нас. Ні пластикові вікна, ні новий червоного кольору дах не в силі замаскувати “графську” біографію споруди. Дізнавшись більше, я навіть думаю, що приміщення вціліло не випадково, що воно – не уламок минулих століть, а найстійкіший, непотоплюваний їх вартівник, своєрідна вирва часу…
“У старі часи тут був маєток графа Толстолузова. Після 1917 року представники родини емігрували до Європи, але не всі. За переказами, з тими, хто залишився, розправилися більшовики. Надалі в приміщенні розташовувалася початкова школа села Лучки. Тут же кругом, до будівництва Дніпродзержинського водосховища, стояли селянські хати – під очеретом, з городами і садками. Потім село відселили за 5 кілометрів звідси, з однойменною назвою, а старі Лучки зрівняли бульдозерами. Чому вцілів колишній маєток, достеменно невідомо. Може, квапилися й не встигли, а може, й бульдозер перед такою капітальною будівлею спасував, – розповідає Наталія Смоляр. – Ніхто не пояснить і причин, через які ця територія виявилася не затопленою, як передбачав проект, а лише підтопленою. Очевидно, була якась помилка”.
На певний час вцілілу будівлю пристосували під шовкопрядильню. Потім у графських “хоромах” доживала віку одинока бабуся Дуся з вірним чотирилапим улюбленцем. Кардинально змінилася доля споруди в 1970-х, коли цю територію запропонували декану природничого факультету Полтавського педінституту, видатному вченому-хіміку Андрію Потаповичу Каришину як базу для студентської практики – біостаціонар.
Заснування вузівського біостаціонару довелось розпочати з боротьби з бур’янами – вони ледве відступили перед лопатами та сокирами. Потім студентські будзагони звели будиночки для проживання практикантів (вони й досі стоять тут рядочком, на вулиці імені Андрія Каришина), інші господарські об’єкти, підвели комунікації. Це був розквіт. Наталія Олексіївна пам’ятає його зі своєї студентської юності – як збирала колекцію бабок, як пробиралася о четвертій ранку зарошеними чагарниками, забрьохана і щаслива, щоб почути й побачити, хто з місцевого птаства прокидається першим… Згодом уже й сама привозила сюди студентів-практикантів.
Музею природи бути?
У середині тяжких для всієї країни 1990-х базу практично законсервували. Але наукове життя тут ніколи не припинялося – міжнародні конференції, семінари, дослідження окремих вчених. Їдуть сюди і сьогодні – біологи, художники, туристи – навіть попри те, що об’єкт… відрізаний від електропостачання.
Безумовно, задуманий музей природи без електрики немислимий. Наразі частково розпочалися ремонтні роботи: за старими світлинами хочеться відновити ганок, а ще – облаштувати бібліотеку, конференц-зал. Наскільки сміливі ці плани і яку наполегливість потрібно мати, щоб не відступатися від них уже понад десятиліття, я розумію, коли ми з Наталією Олексіївною заходимо в приміщення. Височенні стіни у зморшках тріщин виглядають точно на свій “графський” вік, на стелях – залишки химерної ліпнини і товстелезні гаки, до яких кріпили колись розкішні люстри, бутафорія на місці хазяйського каміна…
Утім ми тут вибираємо інший – і в часі, і в смисловому вимірі – маршрут: зі стендів на нас дивляться юні обличчя студентів-практикантів, на столиках – їхні колекції, гербарії, наукова література. Окремо – міні-експозиції кількох виставок: кераміка, коренепластика, фото на тему природи, малюнки із зображенням місцевих краєвидів.
Коли нам повідомляють, що вже можна виїжджати на інші об’єкти, Наталія Олексіївна квапиться показати мені всі експонати відразу: “Ось дуже рідкісні гриби, які ростуть на Зміїній горі, – зморшок степовий, він занесений до Червоної книги України. Ось дикі орхідеї, які ростуть на наших луках. А це – півники, впізнаєте? Але низенькі, на степових схилах весною квітують. Гляньте ще сюди – хижа комаха богомол, він під охороною в нашій області. На Зміїнці покажу вам нори, в яких живуть щурки золотисті. Якщо пощастить, побачимо в плавнях лебедів – у нас троє дитинчат…”
Не так просто нам виїхати і з території адміністративно-наукового центру – тут же і дендропарк, і фруктовий сад! Та навіть один погляд на колишні будиночки практикантів уже стає приводом до цікавої лекції. Там росте кущ магонії падуболистої, родички барбарису. Відомий учений-міколог Василь Гелюта, прибувши сюди на початку 2000-х на конференцію, був приголомшений відкриттям – виявилося, що Іспанія – не єдине місце, де в Європі живе іржастий гриб, другою домівкою він облюбував собі магонію падуболисту в Лучках.
Полтавщина в мініатюрі

Майбутній музей природи з “графською” біографією.

Екскурсію територією парку “Нижньоворсклянський” Наталія Смоляр влаштовує для мене та працівника Гадяцького лісгоспу Сергія Кириловича Безуглого. Він тут уже далеко не вперше, але річ не в тім – чоловік шукає чергову підходящу місцину для ентомологічних досліджень. Колишній військовий із 1996 року свідомо повернувся до свого дитячого захоплення метеликами й уже здобув у наукових колах певний авторитет. Співпрацює, зокрема, з Полтавським краєзнавчим музеєм. Цього року Сергій Кирилович уже побував з експедиціями в Козельщинському й Пирятинському районах. Результатами задоволений, але зрозуміло, що чергова удача – це початок ще більшого азарту в улюбленій справі. Мрія, зізнається, є. Але з усмішкою додає, що літає вона за тисячі кілометрів від наших українських широт, так що навряд чи досяжна. А от найцікавіший екземпляр досліднику вдалося виявити саме на території біостаціонару. Уявляєте, як воно – море часу витрачати на пошуки деінде, а найцінніший сюрприз знаходить тебе сам, майже в домашніх умовах. Це був здоровенний красень-червонокнижник бражник дубовий. Торохтів у траві, що вертоліт. Знав би він, як у ці хвилини калатало серце приголомшеного ентомолога! Надалі Сергій Безуглий шукав родичів цього метелика і в гадяцьких дубових лісах, і в інших районах – аж ні. Його удача й донині має адресу Лучок.
Отож грунтівкою, уздовж полів і байраків, з яких виглядають лише маківки лісу (він ховається від вітрів, бо ж клімат тут, за сто кілометрів від Полтави, вже інший – степова зона), тримаємо шлях у найкрасивішу місцину парку. Туди, де зустрічаються, переплітаються суша й вода, печальна історія затоплених сіл і жива краса природи.
Наталія Олексіївна не гає часу й розповідає, що навесні нас би супроводжували на узбіччях проліски й ряст, вабили б у гущавину тюльпани дібровні. Бідкається, що ці рослини особливо потерпають у травневі свята, коли ними торгують на базарі. Інтригує, що десь під деревами дрімають дикі кабани і козулі. Згадує по пам’яті слова видатного академіка Костянтина Ситника про мандрівку на Зміїну гору (туди ми й тримаємо шлях): “Я бачив багато місць. Але це мене вразило”. І зважте, що академік завернув тоді, в 1996-му, в Лучки дорогою зі знаменитого заповідника “Кам’яні Могили” в Донецькій області.
“Можна їздити по всій Полтавщині й десь милуватися лісами, найкраще вони збережені в Диканьці, можна досліджувати кременчуцькі плавні, степи в Карлівці, Машівці, Чутовому, а можна приїхати в парк “Нижньоворсклянський” і побачити всю Полтавщину в мініатюрі”, – продовжує Наталія Смоляр. І сприймається ця лекція на природі на ура, майже зі смакуванням.
127 метрів над рівнем моря
Із Панорамної гори на Зміїну гору йду слідом за своїми провідниками, вже не дуже їх і тримаючись. Розчинилося все, що привезла цього дня за плечима, – робочі плани й домашні клопоти, хвилювання за дорогу в обидва кінці… Усе замістилося з першого ж кроку на Панорамній горі. Тепер зі мною той вільний птах, що з неба зустрів нас, розкинувши на всю широчінь крильми. Та запаморочлива висота правого берега Ворскли, з якої ближче до птаха, аніж до принишклої унизу води. Ті жалючі зарості кропиви й здичавілих груш під горою, які вказують, що колись тут жили сільські хати: співали півні, скрипіла хвірточка, сохли на шворах випрані рушники, розцвітали під вікнами мальви, а діти бігли зустрічати корів з череди – у межень Квітки й Лиски спокійнісінько переходили в цій ділянці Ворсклу…
На Зміїнці (близько 127 метрів над рівнем моря) ми сідаємо долі. Не тому що втомлені, а тому що встояти перед красою, яка відкрилася погляду, неможливо. Сонце грає водою, вітер – очеретами. Ширина русла Ворскли сягає тут близько 20 метрів – видовище вражаюче.
“Он на обрії, високо-високо, видніється правий берег Дніпра. То вже Дніпропетровська область, – пояснює Наталія Смоляр. – Під берегом – смугою чорніє ліс зліва, то острів Вишняки. А ось мис такий, на крокодилову голову схожий, це Кишеньки Правобережні. Кишеньки Лівобережні затоплені. Між островом Вишняки і Кишеньками – величезний водний простір, це Дніпродзержинське водосховище. А найближче до нас – гирлова частина Ворскли, тут вона впадає у Дніпро…”
Потім ми ще знаходимо на горизонті своєрідний вказівник Кам’янського (колишній Дніпродзержинськ) – для промислового міста це, звісно, незугарна заводська труба. Куди цікавіше роздивлятися складний візерунок із заток і проток, із боліт і озерець. Дивуватися, як помережали синє плесо острови – Вільхуватський, Вишняки, Новоорлицькі Кучугури, Крамареве (найпівденніша місцина нашої області)… У кожного свої особливі прикмети – літня завірюха тополиного пуху; осінній феєрверк жовто-червоних осик; золотавіші за болгарські піски. І не думайте, що слово “острови” тут вживається досить умовно. Наталія Олексіївна розповіла пригоду, як одного разу, діставшись на байдарках з колегами до острова Вишняки, вони “робінзували” на ньому чотири доби – шлях назад відрізали великі хвилі із бурунами (звичайне явище на водосховищі навіть за найменшого вітру).
Потягайлівський скарб Карла ХІІ
Навіть не віриться, що в 1964 році, коли чаша Дніпродзержинського водосховища була наповнена, жодного з цих островів не було. Є старі фото, на яких навкруги розлита тільки водна гладь. Надалі спрацювали природні процеси заростання ріки, яка в аномальних умовах сусідства ГЕС не може повноцінно з ними справлятися. Це наукове пояснення, але на думку спадає й інше – що то втоплена у воді земля виборсалася через десятиліття, випливла всім смертям на зло на поверхню, що безлюдні острови – то природний пам’ятник велелюдним селам…
Далеко не всі зелені клаптики на синій парчі води – то земна твердь. У плавнях розкошують очерет й рогози, які можуть сягати до 4–5 метрів не тільки над водним плесом, а й під водою. Відносно неглибокі – півтора-два метри – ділянки легко розпізнати за заростями глечиків жовтих. Цікаво, що сама ця рослина не охороняється, але її угруповання занесені до Зеленої книги України, оскільки саме в них нереститься риба, ховається від хижаків мальок.
Неабияке враження на нас справляють слова Наталії Смоляр про те, що, за деякими переказами, якби не зв’язки колишнього очільника обкому Федора Моргуна, то на Полтавщині давно була б… Орлицька АЕС. Він нібито попросив тоді не поспішати. Сьогодні Орлик – звичайне степове село на Дніпрі. З усмішкою ми слухаємо популярну нині легенду про потягайлівський скарб Карла ХІІ – буцімто, втікаючи від Петра І, швед скинув величезні багатства у Ворсклу, поблизу нині затопленого села Потягайлівка. З сумом, шепотом міркуємо про поховані під водою сільські кладовища… Роздивляємося “подзьобаний” нірками щурок височенний ворсклянський берег. Ні звуку. Відлетіли в свій теплий рай…
Географічна телепортація
Ми ще милуємося на Зміїній горі червонокнижною ковилою, а Наталія Смоляр продовжує дивувати: на цій ділянці нас оточує рослинність, характерна для територій, віддалених на 600–700 кілометрів (у науці це має пояснення, пов’язане з особливостями розташування схилів). Власне, не сходячи з місця, ми опинилися в степах Миколаївської й Одеської областей – степові чебреці, грудниця волохата, костриця валіська (типчак)… – типовий південний степ! Загалом упродовж сезону на Зміїнці можна нарахувати близько 20 рідкісних видів рослин.
У масштабах усього парку “Нижньоворсклянський” – їх ціла скарбниця: “Межа між Степом і Лісостепом України проходить саме по підніжжю правого берега Ворскли, це природний кордон Правобережжя і Лівобережжя України. І оцей закрут, так би мовити, між природними границями обумовлює багатство і різноманітність рослинного і тваринного світу. Ми нарахували на території парку 901 вид рослин, 80 відсотків із яких є рідкісними, занесеними до Світової Червоної книги, Європейського Червоного списку, Червоної книги України, до списку з охорони в нашій області. Так само з тваринним світом. Тут унікальна орнітофауна – понад 100 видів птахів. На островах гніздиться орлан-білохвіст, занесений до Європейського Червоного списку, в плавнях селяться колонії чапель…” Авжеж, у товаристві Наталії Смоляр вивчати місцеву фауну можна не один день. Вона тут своя, втаємничена.
Утім дорогою назад сюрприз чекає і на нашу провідницю. На стежці поміж дерев ми помічаємо… мотоцикл. Модний, із “наворотами”. Шолом – на рулі, стальний кінь припнутий на підніжку, дожидається свого вершника. Далі на схилі – фігура молодого чоловіка. Він нерухомо дивиться у синю далину. Як виявляється, тут уперше, дорогою з Полтави до Кременчука. Звичайний сучасний комп’ютерник, про місцеву красу дізнався з Ютубу. Вирішив побачити на власні очі. І, як видно, забув тут про всі віртуальні світи… Ми розуміємо його й без півслова.
(На цьому наша розповідь про регіональний ландшафтний парк “Нижньоворсклянський” не закінчується. Наступного разу мандруватимемо місцевим дендропарком).

Вікторія КОРНЄВА.
Фото автора.