Двадцять років тому, 21 вересня 1997-го, пішов за межу вічності Андрій Андрійович НАНКЕВИЧ, тодішній перший заступник головного редактора газети “Зоря Полтавщини”, заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників. Світла й добра людина…
Фатальна випадковість – автокатастрофа – обірвала його життя. Повертався із редакційного відрядження і назавжди залишився 56-літнім.
“… Мені здається, він таким би й до глибокої старості залишився: худорлявим, легким на ноги, уважним до глибинного українського слова, відданим своєму селянському родоводу, готовим увібрати в себе чиїсь проблеми, закоханим у журналістику і ще більше – у красне письменство. Він і журналістику цінував особливу, таку, що нагадувала художню літературу або стояла десь поруч із нею. Щоб словниковий запас не обмежувався десятком газетних штампів, щоб між рядками видно було людину і її неповторний світ”, – згадує про колегу зорянка із багаторічним стажем Тетяна Дениско.
У пам’яті старших і молодших зорян, яким випала щаслива нагода працювати з Андрієм Андрійовичем, він назавжди залишиться щирим, доброзичливим колегою, вимогливим до слова, акуратним із фактами, дотепним, з тонким відчуттям і почуттям гумору. Любив при нагоді переповідати редакційну байку-бувальщину, як зоряни польовий репортаж про завершення жнив у одному з колгоспів готували. Зібрали матеріал, сфотографували і панораму, й передовиків – комбайнерів та шоферів. Молодий голова колгоспу, як і належить гостинному господареві, запросив підобідати. На скатертині, розстеленій у посадці край поля, був не лише чай з пиріжками. Не встигли причаститися наїдками-напоями, як збентежений голова колгоспу зірвався на рівні ноги та й у поле. А там відкривається неймовірна картина. Залишилося обмолотити кілька загінок. Комбайни з дальнього краю йдуть, поспішаючи завершити роботу, а назустріч їм серед ясного неба пливе, а може, й мчить розкішна дощова хмара. “Ну не вспінемо, ну не вспінемо, гад його морді”, – бідкається голова колгоспу, повернувшись із жнивного поля в посадку, де його чекають дещо збентежені учасники трапези. Мудрий парторг колгоспу, який бачив на своєму віку не одні жнива та й кореспондентів прийняв не один десяток, заспокоює молодого голову: “Та не рви душу. Може, й успінемо. А не вспінемо, то в контору переїдемо, еге ж, хлопці…”
Певна річ, після такої розповіді вибухав сміх, а оповідач мружив очі, намагаючись зрозуміти, що винесли слухачі з цієї байки-бувальщини.
Воно й у житті так: кому – жнива, а кому – скатертина-самобранка. А як треба? Спитати б в Андрія Андрійовича, що відповів би?.. Не почуємо верболізованої відповіді. Але ж саме життя професіонала, його сумлінна праця, його творчість, його ставлення до людей і прагнення віднайти золотий перетин буденного і празничного у стосунках дає відповіді на значно масштабніші питання.
Андрій Нанкевич майстерно виписував фінали своїх новел. Допитливий читач знайде його збірочки в бібліотеках і переконається в цьому. Навіщо? Щоб стати ближчим до розгадки незбагненної таїни Слова. Йому служив Андрій Андрійович. І людям. Таким і залишиться у світлих спогадах колег.

Зоряни.