“От героев былых времен Не осталось порой имен, Те, кто приняли смертный бой, Стали просто землей, травой…” Ці слова із радянської пісні згадалися і, наче болючі осколки, застрягли, запеклися в душі відтоді, як я на свої очі побачила “ілюстрацію” до них: у товщі грунту через останки воїнів проросли корінці рослин, які тягнуться до сонця, до неба і прагнуть життя. Хай простять мені відступ від рідної мови, кого це дратує, – я щиро намагалася перекласти текст українською, але не виходить – втрачається первісна, вихлюпнута в ці рядки поетом-фронтовиком Євгеном Аграновичем гіркота. Зрештою, є категорії загальнолюдські, які виходять за суто національне. Таким є жаль за дочасно згаслими на полі бою життями. Такою є непримиримість до насильницької смерті людини на війні…
Особливий провідник
Ми з Михайлом Івановичем Задорожнім їдемо на таксі відразу з лікарні до цих порослих лісом священних пісків Тахтаївського гранкар’єру, що в Кобеляцькому районі, які ховають у собі кривавий слід Великої Вітчизняної – Другої світової. Із нами – одинадцятикласник Ельчін Садаєв, і я трохи хвилююся, чи правильно вчинила, взявши його в цю поїздку, – надто натуралістичною буде реальність.
Михайло Іванович, як і я, щойно з-під крапельниць. Надворі спека. Відчуваю себе трохи винною, бо ризикую і сама, і здоров’ям свого попутника, а точніше – провідника (треба було відмовлятися самій і відмовляти його!). Адже це я напросилася взяти участь у розкопках, до яких причетний цей особливий чоловік.
Михайло Іванович – справжній патріот своєї землі. І словом, і ділом щодня прихиляє до цього й інших. Серпнева наша з ним спільна подорож історичними місцями – друга. Перша була присвячена старому Солошиному, навіки поглинутому водосховищем, і нашому земляку, українському класику Павлу Архиповичу Загребельному. Цього разу ми їдемо на вивільнення із землі останків наших воїнів. Тут, по берегах Дніпра, коли під натиском фашистів у серпні 1941 року відступала Червона армія, вся земля була вкрита тілами загиблих. Незліченна кількість їх залишилася у плавнях, у пісках, ціле кладовище сховане під водою. Свій останній прихисток знайшли тут безіменні герої на самому початку страшної війни, яка так нікого нічому і не навчила.
Експедиції у пошуках “вічно живих”
Коли ми дісталися вказаного Михайлом Івановичем місця, там уже кипіла робота. Археологи повернулися, щоб закінчити розпочате: місячний термін пішов на отримання дозволу з Києва на розкопки (його дає міжвідомча комісія). Біля ями серед постатей чоловіків середнього віку під крисами капелюха ховається зовсім юне обличчя. Хлопець, якому виявилося 16 років, назвав себе Максимом Перепелицею. Це справжні його ім’я і прізвище. І він, і його наставники – Олександр Гайдай, Олександр та Віталій Іванюки – члени Кременчуцького пошукового загону “Вічно живим” Всеукраїнської громадської організації “Союз “Народна пам’ять”, центр якої знаходиться у Києві. Без перебільшення скажу, що товариство мене вразило. Виявляється, серед нас є люди, які у вільний від основної роботи чи навчання час власним транспортом, за власний кошт мандрують Україною, щоб повертати з небуття забутих Героїв, щоб вони віднайшли вічний спокій у святій землі після перепоховання за обрядами предків.
***
Солдат покінчив із війною,
кров з ран вже більше не тече.
І замість ковдри вовняної –
пісок на зранене плече.
Помер боєць, шансів не стало,
його розбита голова…
Туман від річки білим валом
окопи ранком накрива.
Настане день і перший, й сьомий –
вже стало поле підмерзать…
Герої наші невідомі
непохоронені лежать.
Не знали ми, що поруч з нами
восьмий десяток літ в строю
при зброї, з шпорами, з ремнями
Вітчизну сторожать свою.
З Дніпра приходять сиві ранки,
над ними – неба океан,
дбайливо покрива останки
легкою ковдрою туман…
Михайло ЗАДОРОЖНІЙ.
До кременчуцького осередку організації належить 15 чоловік. Серед них – двоє професійних археологів, зокрема співробітниця Горішньоплавнівського історико-краєзнавчого музею. Інші навчаються теоретичним і практичним тонкощам археологічної справи під час пошукових експедицій. На рахунку юного Максима Перепелиці вже кілька експедицій і вахт пам’яті. Організація відкрита для усіх бажаючих. Кременчужани мають дозвіл на розкопки по обидва боки Дніпра і домовленості з місцевими господарствами, сільськими радами тощо. За чотири роки офіційної діяльності вдалося віднайти для перепоховання останки понад 50 чоловік.
Найговіркіший серед пошуковців – Віталій, саме з ним тримає контакт Михайло Іванович. Віталій терпляче відповідає на всі наші, часом не зовсім доречні, запитання (від побаченого сплутуються думки, у ногах відчувається нав’язлива слабкість, у горлі коле болючий клубок), докладно пояснює тонкощі археологічної справи, історичні нюанси, призначення знайдених деталей солдатської екіпіровки, зброї…
“Був наказ першій десятці, яка дістанеться берега, дати звання Героїв”
– Найбільша проблема офіційних копачів: немає дозвільного паперу – немає роботи, – говорить він. – Це уповільнює наші темпи. Ми могли б працювати набагато швидше. Бюрократичні перепони нам дуже заважають. Ще одна проблема – “чорні” шукачі. Вони “перелохмачують” предмети, на яких може бути ім’я солдата. Загалом після них уже не можна ідентифікувати останки. Навіть якщо був такий шанс, він назавжди залишиться в землі. Шукають і місцеві краєзнавці. Наскільки професійно – це теж велике питання.
Іще з лікарняних розмов із Михайлом Івановичем (треба ж було, щоб ми з ним опинилися одночасно в одному місці) вже знала, що у придніпровських землях в районі Світлогірського-Солошиного-Григоро-Бригадирівки воював і поліг 5-й кавалерійський полк (в усіх захороненнях у цих місцях були знайдені кавалерійські шпори). У 2009 році перепоховано 11 чоловік, потім – ще знахідки, деяким воїнам було повернено імена.
Присвячується подіям кінця серпня 1941 року біля села Солошиного
Кінець села, піщані дюни,
дорога яром в Кишеньки…
Затримать ворога прибули
солдатики із-за ріки.
Жорстка команда: рить окопи!
Бійці все знають – не секрет:
чинити ворогу супротив,
доки стріляє кулемет.
Солдати ті, що в сорок першім,
утиснувшись в окопне дно,
на переправі не померши,
у диво вірили одно.
З’явився ворог, бій навколо,
на наших ллється вбивчий душ,
бійців стискає смертне коло,
фашистів вбито з тридцять душ.
Тут кулемет замовк розбитий –
вибух примусив замовчать,
і кулеметнику не жити –
на ньому кульова печать…
Михайло ЗАДОРОЖНІЙ.
Стоячи біля ями з розкопками, ми спостерігали, як шукачі сантиметр за сантиметром вивільняють із грунту останки солдата, який закляк у неприродній позі, спиною догори. Раптово обірване людське життя… Поруч майже вцілілий протигаз, саперна лопатка. Просіюючи через сито землю, знаходили гудзики, гільзи від патронів, металеві фрагменти, шматочок сукна та напівзітлілого цупкого паперу з ледве видимими контурами літер. Копнувши глибше, дістали кришку від гранати, а потім і саму німецьку гранату “колотушку” – без “кожуха”, вже пошкоджену часом, шкіряний пояс із зіркою, монетку 193… року. Віталій розповів, що найкраще останки зберігаються у глині. Якось у Карпатах знайшли німців, на яких збереглися навіть кітелі.
– У цього солдата був якийсь вільний час до бою чи після нього, – зауважив Олександр Гайдай, – дивіться, він склав відстріляні патрони в обойму. (За всі роки пошукових робіт археологи не знайшли жодного зразка зброї, тільки патрони).
– Щоб вести детально пошуки, нам необхідно зрозуміти, як ішла лінія оборони, – прокоментував Віталій.
– Люди йшли від води. Це 1941 рік. Тут по 1943-му році не повинно бути нічого. Я пам’ятаю, що лісу ще й у 1950-х роках не було, тільки окремі кущики, ліс посадили пізніше. Окопувалися хлопці у чистому піску, – проаналізував Михайло Іванович.
– З історичних документів знаю, що під час переправи був наказ: першій десятці, яка дістанеться берега, дати звання Героїв. – Від цих слів Віталія стиснуло серце – ось вони, Герої тієї переправи, тієї війни, лежать непоховані, забуті, невпізнані…
Коли прийшов час витягти із грунту череп, він розколовся в руках Олександра на частини: чітко було видно тріщину, що пройшла через лицеві кістки і верхню й нижню щелепи. Від цих ушкоджень, вірогідно, й загинув воїн. У верхньому ряду пошкоджених зубів – дві коронки, золота й металева. Неочікувано під рештками першого черепа з’явився ще один, повністю вцілілий (без сумніву, він належав молодій людині), глибше – знову останки. За ними зрозуміло, що двоє людей переплелися, сидячи навпочіпки. Можливо, старший воїн накрив собою молодшого, тому йому й дістався смертельний удар у голову.
Копаючи глибше, знайшли бляху офіцерського ременя. Вона належала молодшому загиблому. Коли останки розклали на археологічний стіл, уява намалювала образи двох чоловіків. Один кремезніший, нижчий зростом, старший за віком. Інший стрункий високий молодий офіцер з видовженим обличчям. На жаль, крім бляхи та ініціалів на одній із ложок, знайдених за халявами кавалерійських чобіт (добре збереглися і чоботи, і шпори), ніщо більше не розповість нам про цих вояків…
“Німці ховали своїх по-людському навіть на чужій землі”
– До 1942 року у всіх радянських військових були жетони, потім ввели солдатські й офіцерські книжки, – пояснює Віталій. – Жетони носили на поясі штанів, знайти їх теж не завжди вдається. Книжки ж іноді трапляються за халявами чобіт чи ще деінде, але папір дуже псується часом. До 1943 року в наших не було й погонів, а лише петлиці (командування не хотіло наслідувати атрибутику царської армії). Крім жетонів, буває, знаходимо іменні ложки, кухлі, фляги. Але таланить не завжди.
– Цього року в нас було дві вахти пам’яті: в Кривбасі (перезахоронено 63 воїнів) та в Карпатах, біля Ворохти, – розповідає Віталій. – 23 вересня відбудеться чергова варта у Харкові. Ми маємо живий контакт з історією. Що пишуть і кажуть – це одне, а що ми бачимо – це інше. Сьогодні ми знайшли ще двох солдатів, які знайдуть спокій, їх поховають по-християнськи.
– Я пам’ятаю тут неподалік впорядковане німецьке кладовище, могили тих окупантів, яких поклали тоді оці хлопці. Німці ховали своїх по-людському навіть на чужій землі. Ще в 1950-х роках його доглядали наші ж люди. Велике питання до нашої ветеранської організації: чому майже за 80 років ми не змогли вшанувати пам’ять цих хлопців. Адже віднайти захоронення, про які знали і ще знають люди, не складає труднощів. Є металошукачі, які продзвонюють і метал, і кістки. Ми ще не відправили християнських обрядів над Героями тієї війни, а у нас вже на сході відбувається те ж саме. Хто ми з вами після цього?
– Над цими словами Михайла Івановича Задорожнього не можна не замислитися. Ми у великому боргу перед минулим. Можливо, тому нас не шкодує сучасне і майбутнє. Михайло Іванович у свої 70 років зголосився допомагати пошуковцям. Вони в свою чергу запрошують до своїх лав небайдужих патріотів (інформацію шукайте на сайті ГО “Союз “Народна пам’ять”). Наступні розкопки відбудуться в околицях села Перегонівки за сприяння місцевого краєзнавця Валентина Голяника.
Знайдені на території Тахтаївського кар’єру останки воїнів Другої світової передано на зберігання до Світлогірської сільської ради до моменту їх урочистого перепоховання.
Р.S. Прошу вибачення у вразливого читача за певний натуралізм. Непереборне бажання донести побачене до ваших сердець змусило мене до деталізованих описів. Війна – це страшно.

Олена Харківець.