Колектив цього закладу, що на вулиці Великотирновська, 39-а, у Полтаві, втратив спокій з кінця зими, відколи працівниці дізналися, що у перукарні з’явився новий власник. Як уже повідомляли ЗМІ, її площа – 185 квадратних метрів, кожен із яких коштує кількасот доларів (оприлюднювалися цифри від 500 до 700). Воно й не дивно: гарне місце в густонаселеному районі, поряд – купа торговельних закладів, зупинка кільцевого міського маршруту. Новий власник Олег Іванов уже встиг не тільки повідомити колектив про переміни, а й внести відповідні зміни до реєстраційних документів, звільнити перукарів з роботи, а в липні ще й відключити електроенергію. Вже два місяці заклад не працює, але жінки свої робочі місця пильнують.
До редакції надійшов дзвінок близько 9-ї ранку в четвер, 7 вересня. Біля входу – невеликий натовп, наряд поліції.
Ситуацію коментує учасниця конфлікту Людмила Таранущенко:
– Я працювала тут багато років, доки не стався рейдерський захват. Щоб привернути увагу, ми вже навіть дорогу перекривали. Роботу втратили, але чергуєм, бо оцей мужчина, Іванов (показує в бік високого чоловіка в джинсовому костюмі, який осторонь спілкується з поліцією), хоче зайняти наше приміщення. Стверджує, що він – власник. Там, всередині, – мій брат, який охороняв перукарню вночі й зателефонував, що о 6.45 хтось почав дрилем ззовні відкривати двері. Він тепер навіть вийти на вулицю не може, бо замок розкурочили. Ось дивіться, ручка зламана. Я підняла на ноги дівчат. Обороняємося як можемо.
– А ви – не власники приміщення?
– Власники, ми його викупили. Світлана Горшкова, яка була тут керівником, померла 10 років тому, але директором перестала бути ще раніше. Там ціла історія, що тягнеться з 90-х: слідство, позбавленя волі і т.п. (Як стало відомо редакції, свого часу при створенні командитного товариства кожен із 25 співвласників цієї перукарні мав отримати по 4 відсотки власності. Проте згодом виявилося, що директорка має 72 відсотки, решті колективу дісталося 28. – Авт.).
– У вас документи на приміщення є?
– Звичайно є. Але він (Олег Іванов. – Авт.) зробив нові. І наші вважаються неправильні. А ми тут десятки років відпрацювали! Іванов намагався вступити до нас як вкладник, ми йому відмовляли не раз. А тепер у нього звідкись узялися документи на право власності на це приміщення.
Дехто з тодішніх вкладників уже помер. Дехто не працює. Доки не відключили нам світло, роботу мали 10 чоловік. Командитне товариство у нас очолює Піщанська Євгенія Давидівна – он вона оформляє заяву зі слідчим поліції. Ми приміщення сторожуємо, а Іванов підкрадається різними способами.
…Чоловік у джинсовому костюмі наближається до входу й просить жінок відкрити двері. Ті звинувачують його в поломці замка. Починається штовханина, потім лунає вібруючий жіночий крик на високих нотах. У тисняві найбільше дісталося моїй нещодавній співрозмовниці. Чоловіка звинувачують у рукоприкладстві. Той відвертається й усміхається. Поліцейські стоять осторонь.
Події коментує Олег Іванов:
– Показую вам документи, щоб не було кривотолків. Ось витяг із державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Оцих людей я не знаю, знаю тільки директора Піщанську, яку я звільнив з роботи 26 травня своїм наказом.
– Як ви стали власником?
– Тут було командитне товариство, директором – Горшкова. З 1996 по 2006 рік. Вона померла і залишила спадок. Її брат у Москві вступив у спадкування і продав мені свої корпоративні права. Я їх придбав, зібрав загальні збори, де й повідомив про зміну власника.
– Коли були ці збори?
– Чи 15, чи 22 березня цього року. Я повідомив про це замовними листами. Прийшов сюди. Вони мене послали, приблизно, як оце зараз. Написав заяву до міліції про те, що мене не допускають на мій об’єкт. Був визнаний потерпілим (самоуправство з боку невідомих осіб).
– Хто сьогодні намагався висвердлити серцевину замка?
– До тих, хто свердлив замок, я ніякого стосунку не маю. Крім того, що це – моя власність. Я показав вам документ. Згідно із законом зараз викликав поліцію, слідчо-оперативну групу.
– Коли ви стали власником закладу?
– 22 березня 2017 року. Після цього працівники мали два місяці на подання кредиторських вимог, інших майнових претензій, щоб звернутися до мене чи до суду. Ось показую вам витяг від 30.05.2017 року. Досі ніякого судового позову чи майнових претензій до мене немає. Зараз чиниться самоуправство.
Пенсіонерка Тетяна Корнілко, яка 30 років відвідувала цю перукарню, бо мешкає поряд:
– Проходила повз, бачу – люди зібрались. А хлопці (кілька юнаків у кепках та капюшонах дійсно переминаються з ноги на ногу неподалік. – Авт.) почали хамити, грубіянити. Кажуть, мовляв, пішла геть, стара. Говорю їм: “Хлопчики, ви своєю поведінкою дуже схожі на отих “тітушок”, яких по телевізору показують. Чого ви скакаєте отут?” А з колективом хіба так можна робити? Це ж не по-людськи! Навіть звільняють з роботи не на вулиці, врукопашну, а як годиться, по закону, з усіма виплатами.
Євгенія Піщанська, керівник звільненого колективу і командитного товариства (на запитання, чи зверталися до суду після того, як про себе заявив новий власник):
– Звернулися 21 серпня. Термін оскарження – півроку. Ми встигли.
Того дня події закінчилися тим, що до Людмили Таранущенко, котрій перепало під дверима й стало зле, викликали “швидку”. Олег Іванов з’їздив до Київського відділення поліції, повернувся, сварка оживилася, але згодом сторони таки розійшлися. Бранець-охоронець вибрався з приміщення.
Увечері телефоном спілкуюся з жінками, які тримають оборону в закладі із зіпсованим замком. Вони уточнюють, що з покійною директоркою судилися за ту давню несправедливість – з 1996 по 2006 рік. Потім усе стихло, і ніякий спадкоємець жодних претензій їм не пред’являв.
– Ми про нього взагалі не знали: ні дзвонив, ні приходив. Хоча у нас, як у співвласників, є переважне право на викуп його частки. А в Іванова вже три суди виграли. А тепер виявляється – власник. Може, про того спадкоємця з Москви він взагалі бреше? Будемо судитися. Бо працюємо тут із 85-го року, нам уже по 52–55. Хто нас у такому віці на роботу візьме? Усім нужні молоді та гарні. А до пенсії – до 60 років – кожній десь доробити треба…
* * *
Бажаю жінкам спокійної ночі у найпрямішому розумінні і відчуваю: ситуація щось дуже нагадує. Судилися, сварилися, ламали загорожі, аж поки не спалахнуло так, що вся Україна побачила новітню “полтавську битву” за газетний ряд. І “тітушки” теж були спочатку “нічиї”, майже сумирні, поки не запахло кров’ю. Ну невже знову? Це ж Полтава, не Донбас!

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”