Світогляд одного з найяскравіших романтиків в українській літературі першої половини ХХ століття Юрія Івановича Яновського на все життя визначили події його юності. Шістнадцятирічним він став добровольцем Армії УНР.
Із приходом більшовизму почалося нібито звичайне пристосуванське життя у радянських шорах. Письменник навіть був удостоєний Сталінської Державної премії (1949 рік). Проте внутрішній конфлікт Яновського “петлюрівської закваски” й режиму тривав безперестанно. Закиди в націоналізмі були постійними “супутниками” літературного зростання митця. Остаточно він капітулював перед натиском тоталітарної машини вже тільки наприкінці життя – змучений хворобами, зморений від чергової порції цькувань.
27 серпня виповнилося 115 років від дня народження українського романіста, драматурга, поета.

Цікаво, що Юрій Яновський належить до видатного роду Гоголів-Яновських. Його прапрапрадід Кирило Дем’янович є родоначальником гілки Яновських, а рідний брат Кирила, Панас Дем’янович, – Гоголів-Яновських. Народився Юрій на хуторі Маєрове Херсонської губернії (нині
с. Нечаївка Кіровоградської області) в родині селянина. У 1917 році сім’я переїхала до Єлисаветграда. Там Яновський закінчив реальне училище. Працював у адміністративному відділі повітового виконкому, в статистичному бюро і водночас був студентом механічного технікуму.
У 1922-му переїхав до Києва. Два роки провчився у політехнічному інституті: збирався стати морським інженером, кораблебудівником. Але саме в ці роки почався його шлях у велику літературу.
1 травня 1922 року в “Пролетарській правді” світ побачила російськомовна поезія Юрія Яновського “Море”. Талановитого юнака помітив лідер українських футуристів Михайль Семенко і порадив писати рідною мовою. У 1924-му з’явилися перша українська поема Юрія Яновського “Дзвін” та новела “А потім німці тікали”. Незабаром Семенко переїздить до Харкова і викликає туди молодих колег по перу – Бажана та Яновського. Тут виходить перша прозова книга Юрія – збірка новел “Мамутові бивні” (1925).
У 1926–1927 роках Юрій Яновський – головний редактор сценарного відділу Всеукраїнського фотокіноуправління. Жив в Одесі й фактично очолював Одеську кіностудію. Приголомшливий за успіхом результат не забарився – 1926 року кіностудія випустила в прокат 26 картин. Утім уже наступного року Яновського звільнили…”за абсолютне незнання кінематографії”.
Повернувся до Харкова, адже належав до тієї харківської літературної молоді, яка гуртувалася навколо Миколи Хвильового, сповідувала його сміливі заклики орієнтуватися на Європу, шукати самостійний шлях для нової пролетарської літератури. У цьому дусі Яновський створив повість “Байгород” (1927), збірку віршів “Прекрасна УТ (Україна Трудова)” (1928).
У романі “Чотири шаблі” (1930) Юрій Іванович звертається до подій в Україні періоду революції та громадянської війни. Радянська критика ополчилася проти письменника, його звинуватили в “націоналістичному романтизмі”. Друкування роману в журналі було перервано.
Загалом над українською інтелігенцією з 1932 року починають “згущуватися хмари”, наближається початок масового терору. Трагічна смерть Хвильового в травні 1933 року стала для Юрія Яновського глибокою психологічною травмою.
У романі “Вершники” (1935), своєрідному повторенні “Чотирьох шабель”, герої письменника стають більш приземленими, наділеними чіткою політичною характеристикою. Але, незважаючи на ідеологічну “правильність” сюжету (є тут і більшовицький комісар, і керівництво партії), висновок самого письменника невтішний: сім’я, в якій брати вбивають один одного, приречена на загибель.
“Вершників” схвально прийняла офіційна влада. У цей час Яновський утвердився також як драматург. У 1939 році переїхав до Києва, де отримав посаду головного редактора журналу “Українська література” (з 1946 – “Вітчизна”). Під час війни разом із М. Рильським, І. Кочергою,
П. Панчем, Н. Рибаком брав активну участь в організації видання творів українських письменників у серії “Фронт і тил”. У 1945 році Юрій Іванович – кореспондент на Нюрнберзькому процесі.
Найвизначнішим його твором повоєнного часу став роман “Жива вода” (1947). Однак саме цей твір накликав на нього чергову біду. Письменника звинуватили в націоналізмі, міщансько-обивательських поглядах. Розгром задокументували в спеціальній постанові ЦК КП(б)У “Про журнал “Вітчизна” (1947). Його зняли з посади редактора і залишили без засобів для існування. Щоб мати хоч якісь гроші, довелося розпродувати особисту бібліотеку.
1948-го, змушений каятися, український письменник видав збірку “Київські оповідання”, у якій акцентував на ролі партії і особисто Сталіна в досягненні Перемоги. В останні роки життя Яновський працював над виправленням роману “Жива вода”. І то була страшна мука – спотворювати своє дітище. Помер Юрій Яновський 25 лютого 1954 року.
Попри ідеологічну облогу, в якій письменник змушений був працювати все життя, його твори назавжди увійшли в класичний фонд літератури українського відродження першої половини XX століття.

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.