У сутолоці слів шукаю
слово сутнє
Із ласки протосингела
Памва Беринди.
Ігор Калинець.
Українське словникарство має тривалу історію. Вона сягає часів Київської Русі, коли з’явилися перші невеликі рукописні словники. По-особливому активно розвивалася українська лексикографія, починаючи з ХIV століття. Виняткове місце в цьому процесі відведено праці “Лексиконъ словеноросскій и именъ тлъкование” Памва Беринди, що вийшла 390 літ тому (1627 рік) у друкарні Києво-Печерської лаври. Удруге вона побачила світ 1653 року в друкарні Кутеїнського монастиря, що під Оршею в Білорусі. Автор був певен, що його великий труд “у потомных вдячность отнесеть”. Він не помилився. “Деякі сторони цієї лексикографічної праці, – справедливо переконував відомий мовознавець Петро Горецький, – не втратили свого значення й досі, зокрема для дослідження давнішої (XVI–XVII ст.) і навіть сучасної української мови, а так само і мови староруської”.
Беринда зізнається, що до його роботи було “много разорителей и хулниковъ”, а “помощниковъ и зидателей… вельми мало”. І як би там не діяли і перші, і другі, “Лексиконъ” став етапною віхою в нашій науково-духовній історії. Наголосимо, що йому передували такі важливі праці, як “Лексис. Сиръчъ реченыя, въкратъцъ събранны и из словенского языка на простый рускій діалектъ истолкованы” Лаврентія Зизанія на 1061 одиницю (1596 рік), рукописний словник на 10000 одиниць невідомого автора “Лексисъ с толкованіемъ словенскихъ мовъ просто”, опублікований 1884 року Афілохієм у “Чтениях в императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете”. Однак ці лексикографічні студії не могли задовольнити потреби в тодішньому пере-
кладному словникові. “Необхідно було укласти значно повніший словник, – слушно зауважує Василь Німчук. – Таким словником став “Лексиконъ словеноросскій и именъ тлъкование” Памва Беринди.
Про цього видатного лексикографа до нас дійшли скупі відомості. Не встановлено точної дати й місця його уродин. Дослідники припускають, що він народився не раніше 50-х і не пізніше 70-х років ХVІ ст. (між 1555 і 1560 рр.) у селі Чайковичі на Львівщині (тепер Самбірський район). Скінчився земний шлях Памва Беринди 23 (за старим стилем – 13) липня 1632 року. Прах його покоїться в Києво-Печерській лаврі.
Існують різні думки про національність Беринди. Одні вважають його молдованином, інші – румуном, ще інші – українцем, вихідцем із Галичини або Волині. Переконливим аргументом на користь твердження про українське походження видатного лінгвіста є ґрунтовне знання ним поряд із старогрецькою, латинською, польською, церковнослов’янською мовами української народної мови. Доречно в цьому зв’язку покликатися на таке оперте на переконливі факти твердження Василя Німчука: “Недарма Памво Беринда після пояснення значення церковнослов’янського реєстрового слова бодене (ц)… перед українським його перекладом (шипшина) вживає прислівник по-нашому. Цей факт вказує на те, що рідною мовою Памва Беринди була українська мова. Очевидно, Памво Беринда народився і зростав десь на території поширення бойківського чи покутського діалектів або тих наддністрянських говорів, що прилягають до них. Про це свідчать відображені у віршах Памва Беринди, а ще більше в “Лексиконі”, мовні факти з цих діалектів”. Беринда був високоосвіченою людиною свого часу. Він не лише мовознавець, а й талановитий письменник та перекладач, а ще – друкар, гравер, педагог. Відомо й те, що Беринда працював у Стрятинській, Крилоській (тепер Івано-Франківській), Львівській, Києво-Печерській друкарнях, був викладачем у Київській братській школі. Найповніші відомості про його життя і творчість знаходимо в присвяті (передмові) й післямові до “Лексикона”. А ця праця (над нею Памво Беринда сумлінно трудився майже 30 літ), як уже було відзначено, – найвидатніше досягнення староукраїнської лексикографії. За своєю природою це перекладний (церковнослов’янсько-український) словник з елементами тлумачного, енциклопедичного та етимологічного словників. Складається він з двох частин, загальний його реєстр – 6982 слова.
До першої частини ввійшли загальномовні слова (4980 одиниць), головно церковнослов’янські або й староукраїнські, які стали на той час уже незрозумілими (4980 одиниць). Зрідка трапляються тут запозичення зі старогрецької, латинської, польської, словацької, німецької, чеської, російської мов. Реєстрове церковнослов’янське або староукраїнське слово перекладено одним чи кількома близькими відповідниками, наприклад: кровъ: домъ, стелА, покры(т)є, драгаръ, дахъ, намъть; лъто: времА, рокъ, часъ, годъ, годище. Інколи автор вдається до іншої лексикографічної технології, починаючи після реєстрового слова тлумачення, а вже потім подаючи перекладний відповідник. “Переклад кількома словами та наявність пояснень, – доводить Василь Німчук, – зумовлені не тільки багатозначністю реєстрового слова. Культурним діячам ХVI–ХVIІ ст. була добре відома діалектна роздрібність української народної мови. Тому, щоб читачам – носіям різних діалектів – було зрозуміле те чи інше слово, до реєстрового слова у перекладній частині старанно добиралися синонімічні й близькі за значенням слова”.
Мовний матеріал, що сформував основу першої частини “Лексикона”, дослідники поділили на п’ять груп: 1) спільні для церковнослов’янської і всіх східнослов’янських (української, білоруської та польської) мов слова (горе, кровъ, прихожу, високость, глубокость); 2) спільні для всіх східнослов’янських мов слова (болото, борозна, корова, солодкій); 3) власне українські слова (байка, бачу, баюра, каганець, калюжа, клуня, коваль); 4) запозичені з польської мови, але відсутні або рідко вживані в народній українській мові слова (барзо, валка [борба, подвигъ], варги [уста], велблю [величаю]); 5) слова “словенської мови”, що даються як переклади-відповідники до реєстрових слів (лоно [нъдро], хулю [съменшаю]).
У другій частині “Лексикона” – “Именъ тлъкованіє” – подано 2002 слів, що є власними назвами, найменуваннями місцевостей, предметів церковного вжитку, науковими номінуваннями тощо. Тут вони не перекладаються, як у першій частині, а розлого тлумачаться, наприклад: “хімера: коза, спереду лев, а ззаду змій, а посередині хімера”.
“Лексикон” Памва Беринди знайшов своїх шанувальників відразу після своєї з’яви у світ і не втратив значущості в наш час. Він, повторимо вслід за вже згадуваним автором монографії “Історія української лексикографії” Петром Горецьким, важливий передовсім тим, що “підносив значення “роської мови”, “мови простої” і, подаючи елементи живої народної мови, сприяв застосуванню таких елементів у літературному вжитку”. До найосновніших заслуг автора аналізованої праці віднесемо те, що він свій досвід вибудував на надбаннях тогочасної й давнішої лексикографії, заявив про окремішність та оригінальність української мови, якій судилося долати в наступні сторіччя аж занадмір тяжкі випробування.

Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук,
професор, заслужений діяч науки
і техніки України,
член Національної спілки письменників України