Відомому українському поетові, талановитому публіцисту, громадському діячеві Михайлу Шевченку виповнюються славні 70 літ…
Кілька років тому з нагоди одного зі своїх ювілеїв, “вдивляючись у далечінь прожитих літ”, він говорив: “Я прожив красиве, суворе, строкате життя, вміючи постояти за головні принципи, не боячись ризикувати найдорожчим (а саме тоді результативно стріляли), даруючи собі свободу вибору і все, що душі хотілося”.

Головним його вибором завжди було – по честі і совісті жити. Після закінчення школи у селі Обтове Кролевецького району, що на Сумщині, де Михайло Шевченко народився 19 серпня 1947 року, став студентом Полтавського сільськогосподарського інституту. Так почався його тривалий, багатий на вірних та щирих друзів, вагомі творчі здобутки полтавський період життя. Поринувши у вир студентських буднів, Михайло не тільки успішно опановував сільськогосподарську науку, а й цікавився трагічною долею українського народу, зокрема голодом 1932–1933 років, колективізацією, що призвели до загибелі мільйонів українців, винищенням українського письменства в 1934 році. Це спонукало молодого поета до глибоких роздумів, що нерідко розходились із тогочасною ідеологією, виливались у вірші з “націоналістичним ухилом”. Наболілим Михайло ділився у своїх виступах перед студентами, робітниками, в сільських клубах, на фермах, у полі. Згодом про цей період своєї літературної творчості і громадської діяльності поет скаже: “Мені пощастило виступати в народі з самим Олександром Ковінькою. Він, виступаючи, ніколи не оглядався на те, хто і як слухатиме його. Я за характером теж був досить самостійною людиною. А тому й казав те, що, вважав, треба було сказати. А будь-якій владі хотілося (і хочеться), щоб казали те, що потрібно їй. І тут ми з владою не зовсім сходились”. За це вільнодумство Михайло, як стверджував його світлої пам’яті літературний побратим Борис Олійник, “удостоївся особливо пильної уваги ідеологічної сторожі. Стосовно ж далекозорого КДБ, то ця делікатна служба намагалася навернути поета “на шлях істини” настільки неделікатно, що Михайло не скорився, був змушений перейти на заочне відділення сільгоспінституту, а потім і дременути з Полтави”. Ось як про ці сторінки своєї біографії розповідає поет в одній із публікацій газети “Селянська правда від Івана Бокого”, головним редактором якої був: “Тоді мені під тиском органів держбезпеки довелося покинути вуз і з карбованцем в кишені кудись поїхати і найнятися на роботу. Карбованця вистачило на чотири пиріжки і на квиток до Нових Санжар, куди саме рушав автобус. І я поїхав. У редакції мене зустріла редактор Лідія Олексіївна Яценко і з випробувальним терміном взяла на роботу (знала мене з матеріалів у газеті “Комсомолець Полтавщини”). Я переконаний, що протягом усього випробувального терміну районний кадебіст не раз інформував Лідію Олексіївну про те, кого вона взяла в колектив. Мабуть, підкреслив, що взяла під свою відповідальність. Що було для Лідії Олексіївни через місяць відмовити мені? Я поїхав – і в неї голова вільна. Але вона відповідальність взяла на себе і мене на роботі залишила. Знала ж бо, уклін їй низенький, що молодій людині якось життя починати треба. І допомогла.
Саме в новосанжарській районці я зустрів уже знайомого мені Михайла Булаха, саме там відчув тепло і мудрість фронтовика Дмитра Павловича Даценка, впізнав професіонала Миколу Гордійовича В’ялика і мудрого та доброго журналіста, прозаїка Євгена Остапка, романтиків друкарської справи, славних районщиків Юрія Перерву та його дружину Зою Хевзюк, ще багатьох людей, у яких я вчився жити по правді. От їм живим і пам’яті покійних кланяючись, я пишу ці рядки!”
Працюючи в редакції новосанжарської районної газети “Червоний прапор”, молодий журналіст Михайло Шевченко майже у кожному номері друкував свої статті, кореспонденції, репортажі, інформації, особливо популярними були його нариси.
Помітивши непересічний талант журналіста, невдовзі Михайла Шевченка запросили до обласної молодіжної газети “Комсомолець Полтавщини”, а згодом і до республіканської “Молодь України”. У роки нашої незалежності особливе місце у медійному просторі країни займала газета “Селянська правда від Івана Бокого”, головним редактором якої був Михайло Шевченко. Його публікації, що друкувались під рубрикою “Особиста думка. Слово головного редактора Михайла Шевченка”, завжди правдиво розкривали перебіг політичних подій, нерідко поіменно називали тих, хто використовував державні посади для особистого збагачення, вказували шляхи виходу з тієї чи іншої кризової ситуації. Окремі думки, узагальнення, висновки, зроблені автором публікацій, не втратили своєї актуальності й сьогодні, хоч газета не виходить уже кілька років.
Понад півтора десятиліття Михайло Шевченко працював у Спілці письменників України, був секретарем Київської організації НСПУ, директором Бюро пропаганди художньої літератури, директором Літфонду, секретарем Спілки. Працюючи на цих посадах, очолював організаційний комітет Міжнародного Шевченківського свята “В сім’ї вольній, новій”. Саме з його ініціативи та за підтримки друзів-однодумців керівництву Спілки письменників вдалося добитися ухвалення постанови Ради Міністрів України про узаконення щорічного проведення цього свята в різних областях України, а згодом і перенесення його з березня на травень. У цих задумах був глибокий зміст, про що мало хто й здогадувався. Щороку одна з областей, що була найбільш зрусифікована, приймала гостей, де найвищим посадовцям доводилося говорити українською мовою.
Постійно перебуваючи у вирі журналістських справ, працюючи у Спілці письменників України, займаючись громадською діяльністю, Михайло Шевченко ні на мить не полишав літературної творчості. З-під його пера вийшли майже три десятки книг. І кожна стала помітною подією не лише у літературному житті України, а й на теренах колишнього Союзу. Перша книга поета “Травневе поле”, що вийшла 1976 року, визнана однією з найталановитіших книжок молодої української поезії. Переклади віршів з цієї збірки з’явилися в російських, білоруських, молдавських виданнях. Друга книга “В отчому краю”, удостоєна премії імені Павла Усенка, стала свідченням не лише непересічного мистецького таланту, а й громадянської позиції. Невдовзі побачили світ книги “Близень світ”, “Балада про любов”, “Глибокий шлях”, “…Я ще живу”, літопис Міжнародного Шевченківського свята “Перед горою Чернечою”, ювілейний тритомник “Я і час”, “Час і я”, “Час поза мною”, “Усе, що знаю про любов” та інші.
Борис Олійник, розмірковуючи над особистісними якостями Михайла і його літературною творчістю, говорив: “Характером крутий, гарячий, яким чи й можливо управляти, Михайло такий же радикальний і в поезії. Деякі його випади супроти тимчасовців і олігархів настільки гострі, що навіть нині, за відсутності прямої цензури, лякають видавців. Але що вдієш, коли чоловік говорить сувору правду?”
До речі, не лише про ворогів, а й про своїх (“не так тії вороги, як добрії люди”):
Як же так сталось у нашому храмі,
Що поросла лобода?
Що бенкетує тверезо лиш крамар?
Брате, біда!
Все перепродано красно і вільно –
Од родоводу і до сповитка.
Наша вітчизна під співи весільні
Продана вся з молотка.
Викриваючи хиби суспільного розвитку України в її новітній період, поет прямо і відкрито називає причини, що їх породжують:
А в нас ні Муромця, ані Тараса,
Ні оборонців, ні вождів, ні… Спаса!
Лише одна продажна булава.
І все ж автор не впадає у відчай, безнадію. Він твердо вірить, що Україна відродиться і заживе життям, гідним її відважного, трудолюбивого, розумного народу, який у найскрутніші періоди свого історичного розвитку згуртовувався і перемагав як тих, що приходили на нашу землю з мечем, так і внутрішніх визискувачів. Для досягнення цього автор розглядає різні шляхи. Так, у вірші “Вставайте, батьку!” говорить:
То, може, й ми устанемо з руїни,
Навчим дітей боротись, не тужить.
Щоб бачив світ: не вмерла Україна.
І хоч би раз у нас повчився жить!
Не виключає поет і більш радикальних дій:
В ніч таку підняти треба Гонту,
Треба розбудить Залізняка.
Сувора правда життя вимагає критичного осмислення розвитку суспільної свідомості, політичних подій сьогодення. Розмірковуючи над цим, поет робить дещо незвичний висновок: “Людина, не здатна на велику любов, не може стати ні великим патріотом, ані справжнім героєм. Проте і любов не може народжуватися і квітнути у зруйнованому, одуреному, нещасливому суспільстві. А впізнавати природу всіх бід, шукати шляхи до щастя свого народу і виборювати те щастя – це обов’язок усіх, хто вміє любити. Хай люблять і шукають усі”. І хоч цей висновок Михайло Шевченко озвучив лише кілька років тому, проте є всі підстави стверджувати, що саме такі думки супроводжують його протягом усього життя. Бо саме ці думки спонукали поета до написання віршів, де образ коханої жінки, за висловом Федора Польового, проходить постійно, набираючи висоти і величі. І нам це потрібно, бо без великого, без високого – життя людське прісне.
Вірші про любов, написані талановитим майстром, завжди користуються великою популярністю у всіх читачів. І це не випадково, адже “найголовніше в людині (до речі, як і у всій природі) – любов”. Це світле почуття надихає на творчість і перемоги, породжує безмежжя ніжності і сили. Кілька своїх останніх книг Михайло Шевченко розпочинає віршами інтимної лірики. За ними йде поезія публіцистична, громадського звучання, і завершують ці видання вірші філософської тематики, в яких у поетичних роздумах осмислюється все пережите.
Про своє творче кредо автор сказав: “Ніколи не хотілося написати, як хтось, – завжди хотілося висловитися так, як інші не зможуть. І сказати хотілося щось своє, і так, щоб цікаво було прочитати навіть самому. Бо коли нецікаво самому – “найближчому читачеві поета”, то іншим воно нецікаво буде й поготів. Але я завжди наголошував: у поезії головне не вміння сказати якось по-особливому. Поезія – це набагато більше. А поет – це не просто майстер слова. Поет – це, найперше, людина. І навчитися писати можна лише так, як навчишся жити. Як умітимеш переживати, любити, ненавидіти. Не можна бути людиною ніякою, ледачою, байдужою, а писати пристрасно – не буде “матеріалу”, не буде з чого писати. У слово можна вилити лише те, що вміє душа, навіть коли розум не давав їй так пожити чи вчинити, бо розум, скажімо, на подвиг не здатний – на подвиг здатна душа. Отже, звідси й висновок: справжній поет може писати лише так, як може жити його душа, бува, й з розумом у парі (я не говорю про дилетантське римування – це зовсім інше)”.
Щоб так жити і творити, потрібно мати не тільки даний Богом великий талант, а й непересічний характер. Про це ось як, хоч і з деяким відтінком самоіронії, говорить поет:
…А я зривавсь зі скель, топився
в водах –
Нічого не подужав, хоч завий!
Проте хай сила вже не та і врода –
Я й досі не питаюся ні броду,
Ні як… обходять скелі по городах.
Отож учися, доки я живий!
“Саме в журналістських колах я знайшов найкращих (бо це ж юність) друзів, – розповідає Михайло Васильович. – Шкода, з нашої першої молодіжки “Комсомолець Полтавщини” вже майже нікого не лишилося. Царство Небесне їм, молодим, талановитим і чесним (тепер такі “не в моді”) – Михайлові Булаху, Тарасові Нікітіну, Павлу Клименку, Михайлові Казидубу, Анатолію Островерхому, Андрію Нанкевичу”.
Тісно переплелися життєві шляхи двох талановитих особистостей – поета Михайла Шевченка і досвідченого журналіста, літературознавця Івана Бокого. Їхня співпраця, що була започаткована у “Комсомольці Полтавщини”, продовжувалася в редакціях газет “Молодь України”, “Селянська правда від Івана Бокого”, триває і нині. Осмислюючи свій життєвий шлях, співпрацю й дружбу з Іваном Боким, поет Михайло Шевченко говорить: “Йому я завдячую багато чим у своєму житті. І не лише тим, що не “загримів” у 1978 році туди, де “Макар телят не пас”, а й тим, що опинився в Києві і в певний час прийшов до соціалістів. Іван Бокий, можливо, й перебільшуючи саме значення явища, але повірив у мій талант і робив усе, щоб я менше “парубкував”, а більше працював (до речі, й умови для роботи він створював вишукано)”.
Майже піввіку у творчому єднанні жили і працювали Михайло Шевченко і Борис Олійник. Раділи успіхам один одного, у скрутні хвилини підставляли плече допомоги і підтримки. У передмові “Основи основ” до ювілейного видання книги Бориса Ілліча “Основи” саме Михайло Шевченко назвав, цілком заслужено, свого літературного побратима “великим Поетом і великим Українцем”. Далі він стверджує: “Можу повторити: він не зробив жодної помилки. Нікому не продався – не спокусився ні на владу, ні на гріш, ні на гетьманську булаву. Борис Олійник не похитнувся в найголовнішому – в праві на правду”.
Тож, близький, рідний нам, полтавцям, Михайле Васильовичу, хай і далі Ваші влучні і пристрасні слова, вірші приходять на поміч душам і розуму українців, з роси і води Вам!

Геннадій РОМАНЕЦЬ
Журналіст
Вікторія КОСТЕНКО
Кандидат філологічних наук, доцент
Української медичної стоматологічної академії