Він повернувся з Києва до Полтави ненадовго, уже має їхати в рідний Оржицький край. Там чекає родина. У сімейному колі шостого серпня Петро Ворона й планує зустріти своє
50-річчя. Зокрема й про це спілкуємося у центрі міста, в одному з кафе, де збирається бойове братство АТОвців.
Петро Васильович приходить на зустріч у футболці, за його словами, улюбленій, з осучасненим портретом Тараса Шевченка, з написом: “Борітеся – поборете”. Якби закінчилася війна й полеглі побратими залишилися живими, каже, почувався б щасливим.
Про наукову й освітянську роботу, постійне навчання, політичну діяльність, життєву позицію, захоплення й плани розповів “Зорі Полтавщини” колишній голова обласної ради, а нині депутат облради Петро Ворона.
Ще тільки п’ятдесят
Переконався в тому, що душа і свідомість не старіють. Почуваюся набагато досвідченішим, ніж 20–30 років тому, але юнацький дух і запал залишилися ті самі. Відчуваю, що трохи пом’ялася оболонка, звичайно (усміхається), але свідомість, бачення, прагнення справедливості, відчуття краси навколо себе, поваги до людей, задоволення від життя, бажання реалізуватися зосталися такими ж. Тому мені ще тільки 50 років, а не вже.
Усе життя навчатися
Надзвичайно люблю процес пізнання нового, самовдосконалення. Світлої пам’яті мама казала: “Синок, невже ти ніяк не вивчишся?” А для мене це таке унікальне, сказав би, аж до фізичного задоволення, коли отримую нові знання, які в перспективі можу застосувати. І три освіти, які маю, і докторський науковий ступінь стали для мене складовими безперервного процесу самовдосконалення й постійної роботи над собою. Знання й інтелект – це те, що людині ніколи не дасть пропасти.
Армія суворого режиму
Строкову службу проходив у внутрішніх військах, у військовій частині 7446, яка дислокувалася в Макіївці. У мене багато пов’язано з Донеччиною. Я приїхав в армію третьорозрядником з вільної боротьби, а став кандидатом у майстри спорту. Служба в зоні суворого режиму дала мені певний урок. Зрозумів, що таке тюрма, позбавлення волі, режим. У нас панувала жахлива дідівщина із домішкою правил і законів, що діяли за колючим дротом. Перші півроку це була боротьба за виживання в армії. Завдяки заняттям спортом витримав. Мене через півроку поставили командиром відділення, а ще не відслуживши й року, став заступником командира взводу. Кілька разів перемагав на змаганнях із самбо у військовій частині, тож давали дострокові звання.
Мама ніколи мене не навідувала, коли я навчався в Луганську, а в армію приїздила двічі. Настільки за мене переживала й боялася.
У нас була інтернаціональна бригада. Служили киргизи, туркмени, казахи, грузини, таджики… Мабуть, представники усіх п’ятнадцяти республік колишнього СРСР. Цікаво було робити якісь спостереження. Існувала чисто людська дружба, але ніякої інтернаціональної між народами я не бачив. Сформувалися такі земляцтва: представники однієї національності трималися разом, тільки українці були нарізно. І це дуже противно.
Наукові перспективи
Хочу отримати вчене звання “професор”, тож треба напрацювати певний доробок. Нині маю близько 300 публікацій, близько 10 монографій, посібники. Потрібно краще опанувати іноземну мову, пройти стажування за кордоном й обов’язково надрукуватися в наукових журналах, які мають всесвітнє цитування, наприклад, у “Scopus” чи “Web of Science”. Над цим працюю. Щороку, як правило, видаю на-гора якусь монографію. У 2016-му з колегами презентували монографію “Місцева влада в країнах пострадянського простору”. Цього року спілкувалися із колегою Володимиром Микійчуком щодо видання науково-практичного посібника “Кращі практики проектної діяльності органів місцевого самоврядування Полтавщини”. Це буде своєрідна настільна книга для представників органів місцевого самоврядування, звідки вони зможуть почерпнути досвід проектної діяльності. Думаю, що 7 грудня (День місцевого самоврядування в Україні. – Авт.) посібник презентуємо. Взагалі започаткуємо практику 7 грудня випускати щось корисне для місцевого самоврядування в науковому плані.
Одинадцять щасливих років учителювання
Педагогічні ідеї Антона Макаренка настільки мене захопили, що, коли постало питання у 1991 році залишитися в аспірантурі, сказав: “Ні. Поїду в рідну школу й намагатимуся реалізуватися”. Я все життя навчав і вважав себе вчителем. Ті посади, які обіймав, не вважав би їх тимчасовими, а як доважок до моєї освітянської роботи й громадської діяльності. Змушував себе працювати депутатом, бо вважав, що серед депутатів обласної ради має бути якомога більше вчителів. Вони дуже гарно розуміють соціальну ситуацію в Україні, повинні дбати про освіту, материнство, молодь. Тим паче вчителі більш принципові в цих питаннях. Єдина проблема освітян – залежність від керівництва і страх втратити роботу. Проте все життя переконуюсь: якщо ти класний фахівець, маєш свою позицію, тебе не звільнять.
Вважаю одинадцять років шкільного життя найщасливішими у професійному плані. Це таке близьке й безпосереднє спілкування з дітьми, вони настільки відкриті. Коли вкладаєш їм моральні, фізичні якості й бачиш, що це зерно проростає, отримуєш натомість моральне задоволення. І коли бачиш, чого вони досягли, якими людьми стали, виникає почуття виконаного обов’язку.
Нині у ПНПУ імені В.Г. Короленка веду курс “Технологія та управління проектами”, в Національній академії державного управління при Президентові України готую аспірантів, читаю кілька дисциплін, а в Інституті підготовки кадрів державної служби зайнятості України тільки з 8 липня нинішнього року почав працювати завідуючим кафедрою. У мене там буде великий цикл предметів. Мені легко викладати, бо я – практик, усі теоретичні речі підкріплюю фактичними прикладами.
Півжиття присвятив політиці
У 1991-му мене обрали заступником голови районної організації Народного Руху України з питань агітації, причому без мене, бо я їздив на курси. Наступного року став головою районної організації Руху в свої 25 років. Я не мав великого бажання торувати політичну стежку, але було почуття громадянського обов’язку. Думав, якщо не я, молодий учитель, долучуся до справи, то хто? Бачив, які перелякані вчителі. Більшість із них боялися себе показати й реалізувати, мали совдепівські переконання.
Хотілося, щоб Україна перемогла. Хотілося, щоб не було комуністичного засилля, бо дуже багато чув про репресії й голод від бабусі. Й тоді спрацювало комсомольське: “Якщо не я, то хто?” Тепер уже по-іншому після служби в десантній бригаді кажу: “Ніхто, крім нас”. Коли хлопці прийняли мене в Рух й обрали заступником, то ще вагався. А тоді думаю: “Що я їм скажу? Що боюся? Не хочу?” Погодився. Закінчилося тим, що Оржицька районна організація НРУ була найпотужнішою у структурі Народного Руху.
Мене іноді лякає думка, що півжиття присвятив політиці, та не шкодую. Життя стало значно колоритнішим, активнішим. Вважаю, що доклався до становлення демократії й розвитку державності.
Політичну діяльність обов’язково продовжуватиму. Переконаний, що піти нині з політичної арени просто не маю права. Думаю, боротьба за Україну зараз в унікальній фазі. Я маю досвід, прекрасний фізичний стан. У мене було кілька пропозицій очолити всеукраїнські партії. Не відкидаю такої думки. На моє переконання, було б добре, якби об’єдналися всі учасники бойових дій у єдину політичну силу й пішли на вибори. Якби така сила зараз виникла, то залюбки з нею активно співпрацював і поклав усі свої знання, аби вона реалізувалася.
Болюча тема війни
Із бойовими побратимами тримаємося один одного, спілкуємося. Дуже боляче чути, коли хтось поранений, убитий… Виникає психологічний колапс. Злість чи лють і до ворогів, і до влади теж, бо війна тягнеться, а кращі хлопці гинуть. Особливо коли заходиш, а десь іде гульня й розумієш, що війна не для всіх і триває тільки десь там. Не вважаю, що хлопці стоять на фронті, щоб у тилу веселились. Вони там, щоб країна якомога швидше могла зорганізуватися, сконцентруватися й дати колосальну відсіч агресору…
Чому бійці досі не їздять на нових “КрАЗах”? Чому техніку не випускають і не переоснащують? Чому немає кому допомогти хлопцям, які прийшли з АТО й у них онкохвороби? Невже місцева влада цього не знає?
Де якісна психологічна допомога? До бійців приходять і питають: “Вам надати психологічну допомогу?” Хто так її надає?! Хлопці, почувши таке, думають: “Та хіба ж я псих?” Чому не запросити бійців просто поговорити? Оце нерозуміння держави, відсутність підтримки можуть спричинити масштабну реакцію, народне повстання.
Тепер, як хлопці демобілізувалися, дайте їм нормальні зарплати, навчіть надавати психологічну допомогу й хай повертаються у підрозділи так званими замполітами, заступниками командирів із морально-психологічного забезпечення. Пам’ятаю, коли служив строкову службу, разів три був у замполіта. Він вів щоденник, розпитував мене, чи є в мене дівчина, чи не збираюся до неї тікати, чи вона мені не зраджує… Я тоді думав: “Оце питання” (усміхається). А то й було психологічне розшифрування особистості. Уже минуло три роки війни. І що змінилося у наданні психологічної реабілітації?
З резервом практично не працюють. Треба, щоб він був не УПА – українською паперовою армією, а дієвим формуванням, щоб люди знали свій підрозділ, де брати зброю, де буде дислокація. Я теж у резерві стою. На стрільби раз чи двічі з’їздив, але дієвого навчання нема. А ми – в стані війни.
Щоб закінчити війну, потрібне політичне рішення, підкріплене міццю української армії. Поки що політичної волі ухвалити таке рішення не бачу. Якби українська армія нині по-справжньому модернізувалась, було створено реальний резерв, не розкрадалися гроші, то сусіди, побачивши таке військо, його міць, сказали б: “Та ну його, з ними воювати”.
Про внутрішню дієвість і принцип “Не мовчи”
Можливо, від природи такий. У мене мама й дід були активними. Я у своєму роду один із вищою освітою. У брата й сестри її немає, як у мами й батька. Прапрадід, щоправда, директором школи працював, а предки були сотниками Яблунівської сотні, писарем і суддею Лубенського полку.
Мене вибрали секретарем комсомольської організації школи уже в сьомому класі. Й тоді я вже дискутував із партійним осередком, бо вони втручаються в нашу роботу, занадто контролюють. Коли пішов служити в армію, побачив усю несправедливість, зокрема й дідівщину, поклав комсомольський квиток, це був 1988 рік, і сказав: “Я з вами не граюся”. Як повернувся в Луганський педагогічний інститут, мене двічі призначали комісаром будівельного загону, але я не був комсомольцем (сміється). Тож і в юні роки був активним.
Чи вроджена ця риса – не знаю, але не можу стояти осторонь. Навіть в елементарних ситуаціях: якщо на вулиці когось ображають чи одна людина грубіянить іншій, не можу терпіти. Мама постійно мені казала: “Воно тобі треба? Для чого? Всі люди як люди, а ти лізеш, куди треба, куди не треба”. Але як людина може стояти осторонь, коли діється несправедливість? Після повернення з війни і в громадській, і в політичній роботі, і взагалі в житті взяв за принцип: “Не мовчи”. Якщо раніше думав: “Толку, що зараз виступлю, все одно нічого не зміниться”, тепер розцінюю це як зраду не лише своїх переконань, а й хлопців.
Перспективи, мрії і дозвілля
Перш за все хочу максимально присвятити себе вихованню найменшої доньки Марії, максимально приділити час родині. Крім того, працюватиму в науковій сфері, продовжуватиму громадську й депутатську діяльність і безпосередньо політичну. Трішки припинив заняття спортом – військові травми дають про себе знати. Проте, думаю, з першого вересня поновлю. Зарядку роблю щодня, навіть коли їду у вагоні чи ночую в готелі. Завжди 20–25 хвилин – зарядка.
Досі є нездійснена мрія, яку маю обов’язково втілити, – піднятися на Ельбрус. Коли російська територія буде не так агресивно налаштованою щодо мого минулого (усміхається), обов’язково туди поїду. Або з грузинського боку підійматимуся. Хочу підкорити найвищу вершину Європи. Думаю, найближчим часом це зроблю. Мені перш за все хотілося б поїхати на Кавказькі гори з родиною, якщо дружина Лариса погодиться. Вона ж зі мною ходила в Карпати, пройшла весь Чорногірський хребет. Тоді провели днів сім у горах. Вона витримала достойно. Я в дорозі відразу казав: “Та чи я здурів, навіщо мені це було потрібно?”, але йшов. Другого дня все стало нормально. Піднялися тоді на найвищі вершини Карпат.
Мій найкращий відпочинок – зміна діяльності. З розумової на фізичну й навпаки. Іноді, мабуть, через те, що трішки постарів, можу з дружиною подивитися якусь мелодраму (усміхається). Іноді, їдучи в маршрутці з Києва чи в столицю, підсідаю на якесь кіно й, доки до кінця не подивлюся, не заспокоюсь. Люблю оскарівські шедеври. Їх часом зять на планшет завантажує. Читаю. “Підсів” нещодавно на Сергія Жадана. Називаю його тексти абсолютною реальністю. За місяць дві-три книги, як правило, прочитую. Сплю мало – 5–6 годин. Лягаю десь о першій ночі, а о шостій ранку вже працюю. Родина засинає з 23.00, то подальші дві години – найбільш продуктивний час для наукової роботи.
Із тестем почали їздити на рибалку. Уже на всіх ставках в Оржицькому районі побували. Їздили на водойми в Гадяцький і Хорольський райони. Раніше тесть більше за мене ловив, а тепер навпаки. Визнав: “Так, ти вже навчився рибалити”. На 50-річчя купую рушницю. Минулого року непогано полював, щоправда, не своєю рушницею. Застрелив два з половиною кабана: двох – наповал й одного – поранив. Мабуть, потяг до зброї з’явився після перебування на війні. Охота до рибалки й мисливства – від батька. Пам’ятаю, він серйозно цим займався. Серйозним уловом ще похвалитися не можу, до кілограма рибу ловив, але маю мрію спіймати набагато більше…

Записала Анна ВАСЕЦЬКА.

Від редакції. “Зоря Полтавщини” приєднується до численних привітань, які в ці дні надходять на адресу ювіляра. Зичимо Вам, Петре Васильовичу, здійснення найсокровенніших мрій, нових звершень і перемог.