Кобеляки – мала батьківщина Ростислава Покотила. Тут він народився, зробив перші кроки, навчався в середній школі № 2, здобув професію водія у професійному аграрному ліцеї… Але так сталось, що поряд із радістю ходило в його житті й горе: тяжка хвороба рано забрала в нього маму.
Четвертий рік поспіль Ростислав приїжджає в Кобеляки лише на кілька днів. То – найкращий час у його житті: зустрічі з батьком, братом, бабусею, дідусем, однокласниками, друзями.
– Повертаюся у наш військовий підрозділ і буквально на другий день мрію про те, коли знову приїду додому. Куди б не закидала доля, а рідний край найкращий, – зізнається юнак.
Найбільший авторитет для нього – батько Василь Миколайович. Його розповідями про службу в армії змалку захоплювався, тож вирішив, що в його житті теж обов’язково буде така сторінка. 26 вересня 2013 року пішов на контрактну службу в Збройні сили України.
– Хотів потрапити в берегову охорону, але підрозділи служби на той час були вкомплектовані. Курс молодого бійця пройшов у 92­й окремій механізованій бригаді, 1-му батальйоні 2-ї мотопіхотної роти за спеціальністю “водій бронетранспортера”.
* * *
Настав буремний 2014-й, і в Україні одна подія змінювала іншу: Євромайдан у Києві, російська окупація Криму, вторгнення агресорів на український Донбас…
– Спочатку ми охороняли складські приміщення в Балаклії. Потім перекинули у Вовчанськ. Це – на кордоні з Бєлгородом. Хто хотів, пішов за власним бажанням служити в зону АТО. Їх перевели в іншу бригаду. Ми, п’ятеро друзів, вирішили, що будемо там, де 92­га бригада. Шостого вересня 2014 року пролягли наші дороги на Луганщину. Першим населеним пунктом стала Трьохізбенка. Через місяць – ротація в Станицю Луганську. Саме тоді “у верхах” було прийнято рішення про так зване перемир’я. “Так зване” кажу не випадково – вороги постійно порушували режим тиші: до нас підходили ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи. – Ред.), обстрілювали САУшки (самохідні артилерійські установки. – Ред.), накривали “Градами”, – продовжує Ростислав. – 28 грудня нашу бригаду вивели із зони АТО й дали відпустку на п’ять днів. Навіть не сподівався, що Новий рік зустріну вдома. А 5 січня 2015 року знову довелось повертатись у зону АТО. Оскільки не вистачало людей, мене тимчасово перевели в 3­тю роту. До вересня служив у Луганській області – в Старому Айдарі, Щасті. Розслаблятися не можна було ні вдень, ні вночі. На щастя, повернулись усі живими й здоровими.
І знову нашому земляку поталанило зустріти Новий 2016 рік у Кобеляках. Після свят повернувся на Луганщину.
– У травні ми повинні були отримати нові БТРи. Частину водіїв, зокрема й мене, направили в Харків на курси, де ми пройшли теоретичну підготовку й фізичну. По закінченні навчання мене залишили інструктором, тож підготував ще дві групи водіїв, – каже боєць.
Підрозділи 92­ї бригади брали участь у військовому параді на Хрещатику, присвяченому 25­й річниці Незалежності України. Ростислав Покотило, як учасник параду, отримав семиденну відпустку.
– Коли повертався на службу, приїхав у Курахове. Підійшов до таксистів, аби відвезли в Мар’їнку, але почув відмову: “Не поїдемо, там стріляють”. Довелось добиратись попутним транспортом, – розповідає юнак. – Ситуація там дійсно була складна й непрогнозована. Тиждень­два спокійно. А потім якоїсь недоброї доби рано­вранці на терикон виїжджає ворожа техніка і починає стріляти 120­міліметровими снарядами. Ми не маємо права відкривати вогонь. Доки зателефонуємо, доповімо про ситуацію й отримаємо дозвіл – тих стрілків і “стрілкових” уже немає.
* * *
Ростислав – свідок позитивних змін в Українській армії. Був період, розповідає, коли форму й берці або купували за власні кошти, або привозили волонтери. Останнім часом забезпечення покращилось: видають і літню, і зимову форму, кілька пар берців. Привозять продукти харчування, але не завжди якісні: картопля й цибуля взимку були мерзлі. Радісною подією стає приїзд волонтерів – із Полтави, Києва, Запоріжжя. Та найбільш пам’ятні зустрічі – з кобеляцькими волонтерами. Ніби вдома побував, а смак страв взагалі неповторний, каже солдат.
За сумлінну службу наш земляк нагороджений нагрудним знаком “За вірність народу України”, медалями “За оборону рідної держави”, “За оборону Щастя”, нагрудним знаком “За взірцевість у військовій службі”.
* * *
Брат Ростислава Ваня, який перейшов у 9-й клас, гордиться ним і хоче бути схожим, тому вже нині знає, що неодмінно сумлінно виконуватиме військовий обов’язок.
– Не шкодував про рішення служити за контрактом? – запитую у Ростислава Покотила.
– Ні. Якби довелося почати все спочатку, без вагань пішов би в армію, – каже Ростислав.

Наталя ПУЗИНА
Журналіст