Майже всі трудові будні полтавки Тетяни Прокоф’євої були пов’язані з бухгалтерією: цифри, звіти, підрахунки – непублічна, копітка галузь, яка вимагає передусім точності. Фантазування, творча уява у ній – гості небажані, бо й незчуєшся, як до помилок доведуть. Отож сказав би хто Тетяні Григорівні років тридцять тому, що на заслуженому відпочинку даватиме інтерв’ю журналістам як майстриня із різьблення по дереву, зроду б не повірила. Та несповідимі шляхи Господні.
Біблійні слова виринають у цьому контексті зовсім не випадково, адже були в долі Тетяни Прокоф’євої і знакове знайомство з відомим майстром, і дуже тяжке життєве випробування, після якого ніби відкрилося друге дихання. Зійшло невідоме доти – за силою і цілющою енергетикою – натхнення. Руки взяли нехитрий інструмент і почали мережати гладеньку дерев’яну основу звичайнісінького кухонного начиння витонченими візерунками.
Нещодавно в обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського відбулася перша персональна виставка творчих робіт Тетяни Прокоф’євої. Не встигли ущухнути захоплені відгуки відвідувачів по її закінченні, а майстриня вже міркує про експонати, якими б хотіла подивувати земляків наступного разу.
“Портрети” її душі
Дуже приємно згадувати Тетяні Григорівні Прокоф’євій, як одного разу в ній не хотіли признати автора її ж робіт. Творче дійство тоді вирувало в середмісті Полтави, біля Палацу дозвілля “Листопад”. Люди з цікавістю роздивлялися представлені просто неба доробки майстрів. Двоє чоловіків облюбували вироби нашої героїні. “Краса!” – кажуть, та й допитуються, хто майстер. На скромне “я” Тетяни Григорівни тільки переглядаються та сміються.
Товаришки-майстрині – вишивальниці та лялькарки, – спостерігаючи, як недовірливі чоловіки й надалі намотують кола, не зводячи очей із краму Прокоф’євої, жартували, що то їм невтямки, як жіночі руки можуть так вправно орудувати різьбярським інструментом. І чимала частка правди в цьому є, адже в нашому традиційному уявленні різьбяр – чоловік із дужими руками й неабиякою витримкою на додачу до хисту.
“Авжеж, мозолі маю постійно”, – але замість розкривати долоні Тетяна Григорівна ховає ті натруджені докази в легкому жесті, яким запрошує проходити зі своєї “музейної” спальні, де красуються на стіні десятки вирізьблених на звичайнісіньких обробних дошках “портретів” її душі, до кухні, котра служить заодно й майстернею. На столі – пишна шарлотка, на плиті – ще недоварене ароматне варення з абрикосів: звичайні домашні клопоти майстрині також до вподоби. Але говоримо ми не про кулінарні рецепти, а про ножі для роботи по дереву.
Тетяна Григорівна не користується спеціально призначеними для цієї справи різцями. Натомість їй виготовили на замовлення кілька ножів. Інструмент із коротеньким лезом тільки на перший погляд здається подібним до іграшкового. Насправді він – посередник між чималими фізичними зусиллями майстрині, що їх вимагає різьбярство, та її творчою уявою. “І щоб одну грань візерунка вирізати, треба добряче потрудитися, а спробуйте злічити, скільки їх тут…” – показує Тетяна Григорівна на масивну дерев’яну тацю, заквітчану багатим геометричним візерунком. Годі злічити всі грані, з яких розцвіли ясні сонечка та срібні зірки, також на тарелях, кухонних дошках, копистках роботи Тетяни Прокоф’євої.
Головний біль різьбярки – гостріння робочого інструмента. Звернулася до спеціалістів – лише руками розводять: звикли працювати зі стандартними ножами. Так що доводиться вправлятися самій – наждак у поміч і вперед.
Вибране для роботи дерево – карпатський бук. Власне, Тетяна Прокоф’єва купує виготовлені з бука обробні дошки, різний посуд. Для неї вони – звичайні заготовки – табула раса (чиста дошка) у багатьох сенсах, яку належить заповнити своїми, незмінно геометричними “письменами”. Прихильність до бука у майстрині беззмінна, байдуже, що придатними для різьбярства вважаються також липа, клен, вільха, груша, горіх… Дотиковий контакт із могутнім карпатським деревом став для неї ніби обов’язковою цілющою процедурою. Як тут не згадати, що в природі бук – дерево-довгожитель. Витривале, з потужним коренем і неймовірною силою – пишна крона цього велетня здатна утримати навіть… вітер, надійно охороняючи пануючу в буковому лісі тишу.
Від недоліку до родзинки – одна думка
Знакове для творчого майбутнього Тетяни Прокоф’євої знайомство відбулося у 1999 році. Різьбярські ази вона опановувала під керівництвом відомого майстра із різьблення по дереву та килимарства, авторитетного мистецтвознавця Віктора Сергійовича Фурмана (1936– 2013). Його різьблені шедеври – зразок збереження і плекання традицій народного мистецтва, довершеного володіння, зокрема, технікою полтавського тригранно-виїмчастого різьблення.
“Суворий був Віктор Сергійович наставник, вимогливий, – згадує Тетяна Григорівна. – Тим, хто любить, щоб його хвалили, краще було й не випробовувати долі”. Зате тепер, на її переконання, він би подивувався роботам колишньої учениці.
Попри те, що цікавість до художнього різьблення у нашої героїні з’явилася давно, серйозно занурилася вона в цю дивовижну справу 8 років тому. Власне, в певний період вона стала для неї справжнім порятунком від тяжкого житейського удару й допомогла навчитися заново сподіватися на краще й думати про хороше. “Уся ця краса відволікає від будь-яких негараздів, усе сумне забувається”, – каже жінка. Наразі світ побачили вже більш ніж сто її робіт.
Особливістю творчого почерку майстрині є відмова від будь-яких ескізів, тяжіння до вільного польоту фантазії, до безкінечного експромту. До речі, в давнину ті, в кому горіла ця Божа іскра, так і працювали. “Коли сідаю за роботу, то й трохи не розумію, що саме буду різати. Задум народжується уже в процесі, й мені самій цікаво, що вийде в кінці. Чесно. Я вирізаю і сама дивуюся, як воно вдається, як елемент за елементом складається у загальну композицію. Це, мабуть, звідти…” – Тетяна Григорівна на мить підводить голову догори, а я задивляюся на зашифрований у її візерунках Всесвіт. У моїх думках – калейдоскоп найнесподіваніших асоціацій: від княжих бенкетів у стольному граді Києві, на яких могли б підносити на таких розкішних тацях найкращі наїдки, до помережаного геометричними небесними світилами маминого печива з радянських формочок. Тепло, затишно. Як у дитинстві й водночас як тисячу років тому… Як на побаченні величі й простоти, як на перехресті цілої епохи і єдиної миті, в яку вміщається мінливе відчуття щастя…
“Журналісти якось питали, чи зіпсувала я хоч одну дошку, коли щось не вдалося, – повертає мене майстриня у звичайний будень. – Звісно, траплялося, що продовження візерунка здавалося мені негарним, недоречним, негармонійним. Так шкода було тоді дошку! Але невдовзі я знову брала її до рук – і візерунок набирав такого несподіваного змісту, що попередній недолік перетворювався на родзинку. Виявлялося, що ніякий то був не дефект, а підказка, як вирізувати далі по-новому”.
Захоплення Тетяни Григорівни радує і її доньку Олену, також на всі руки умілицю. Головне, про що та турбується, – щоб мама не забувала про відпочинок. Тож домовилися, що головний лімітатор її роботи – денне світло у кухні-майстерні. І з ним, каже різьбярка, не посперечаєшся: у вирізаному при сутінках ранок завжди знайде погрішності, а виправляти їх – то вже, вважай, подвійна праця.
Загалом Тетяна Григорівна називає себе швидкою у роботі. На один виріб середнього розміру витрачає зазвичай кілька днів, менший може закінчити й за лічені години. На щедро оздоблену тацю потрібен, як правило, тиждень. І спливає він як сім днів розкошування життям, яким керує і яке оберігає улюблена серцем справа.
Рік приємних подій
Майстриня Тетяна Прокоф’єва бере активну участь у виставках, які традиційно організовує обласний центр народної творчості та культурно-освітньої роботи під час святкових дійств “Різдвяна феєрія”, “Воскресни, Писанко!”, “Решетилівська весна”, “Маріїна долина”. Відгукується на пропозиції приєднатися до благодійних заходів, які відбуваються у Полтаві на підтримку наших захисників на Донбасі.
Енергії відшліфовувати свої різьбярські вміння, як і бажання дивувати поціновувачів цього виду народного мистецтва, у Тетяни Григорівни, здається, незліченні запаси. Головна буденна умова – щоб заготовки завжди були під рукою. Коли їх не вдається знайти у продажу, вихід для неї один – сідати за швейну машинку й строчити чергову пару… капців. З яких тільки клаптів вона їх шила! Навіть старий норковий комір бігає тепер на чиїхось ногах по квартирі.
Роздивляючись дві пари виготовленого Тетяною Прокоф’євою взуття, відразу ж присвоюю йому новий “статус”: руденькі капці – викапані хом’ячки, ну а голубі з білосніжним верхом – ніжні Снігурки-подруги, здається, лише взуй – і за вікном полетить новорічний лапатий сніг…
Але жарти жартами, а наша тематична “різьбярська” розмова з Тетяною Григорівною ще не вичерпана. Це стає зрозуміло, як тільки вона бере до рук кілька грубезних томів-каталогів, виданих за результатами Всеукраїнського мистецького проекту-конкурсу народного мистецтва України “Кращий твір року”. Із 2014-го, три роки поспіль, її вироби потрапляють до цього видання. Кілька робіт майстрині поїдуть до столиці презентувати її творчість і цьогоріч.
Загалом 2017-й позначений для майстрині не тільки відкриттям першої персональної виставки. Найближчим часом вона має поповнити лави Полтавського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Напевно, перейнявшись метою, можна було б усі ці приємні події на кілька років і пришвидшити. Але Тетяна Прокоф’єва щиро зізнається, що старається не для зовнішніх атрибутів визнання своєї роботи, а для того, щоб продовжувати радіти життю.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”