Так тепло називають видатну майстриню Олександру Федорівну Селюченко зі славетного гончарного осередку – Опішного – і дослідники, і прихильники всіх поколінь. Художницю вважають продовжувачкою традиції творення образу української народної іграшки й одночасно оригінальним імпровізатором.
23 червня минає три десятиліття відтоді, як Олександра Федорівна Селюченко відійшла в інші світи. Згадати про неї хочеться, передусім, цитатами, які належать і їй самій, і її колегам-майстрам. У них – жодного сліду фальші. Натомість – та бездонна щирість, якої сучасній людині бракує не менше за чисте повітря. Прості, часто написані без дотримання будь-якого правопису, рядки вражають неперебутною сільською мудрістю, спорідненістю з природою, вкоріненістю у давні народні традиції…
Так, як ніхто не намалював
Першою вчителькою для Олександри Селюченко в царині гончарного ремесла була мама – найкраща подруга й порадниця. У своєму щоденнику майстриня писала: “Багато горя вона хльоснула, але ліпниця була гарна, хоч ніхто її не згадував з оцих останніх гончарів. Було, прийде Поросний, сяде і так любується, як вона ліпила і говоре: люблю, Петровна, як ви ліпите. Пам’ятаю я його вуса і швидкі очі” (спогади друкуються зі збереженням правопису й пунктуації авторів).
Після закінчення семирічки дівчина навчалася у дворічній Опішненській школі майстрів художньої кераміки. “Був це 1937 рік. Була ця школа двохрічна, давали стипендію по 100 крб. це були гроші в той час. Багато вчилося із заводу. Це була молодь і середні. Школа була серйозна і настояща… Не всім та наука вдавалася. Хто прийшов із заводу, це були майстри непогані, а ті, що ніде не вчилися, слабші були. Коли закінчили школу, 1939 рік був це, багато відсіялося, пішли по різних шляхах. Декілька чоловік посвятили життя кераміці. Назарчук Мотрона Савична, Омеляненко Марія, ну і я”.
Про Селюченко-малювальницю пригадувала її колега, теж малювальниця, Марія Бондаренко: “Вона дуже гарно ліпила від природи, а малювала само собою. Малювала так, що ніхто не намалює. В неї свій почерк був, якесь усе покручене і все до ладу. Гарною вона була жінкою”. Гончарка Ніна Дубинка розповідала: “Мені дуже сильно подобалися її розписи. Вони такі унікальні, незвичайні. Зараз так ніхто не розмальовує. Воно в неї живе, дихає, все незвичайне якесь”.

Композиція “Колядники”.

Гончар, заслужений майстер народної творчості України, лауреат Національної премії України імені Тараса Григоровича Шевченка, премії імені Данила Щербаківського Михайло Китриш згадував, що познайомився з Олександрою Селюченко, коли прийшов працювати на завод кераміки – в 1954 році. Багато в їхньому житті відтоді переплелося: в 1970-х обох прийняли в Спілку художників України, разом брали участь у всесоюзних, республіканських, обласних виставках. Дружина гончаря – малювальниця Галина Китриш – теж пригадувала Олександру Селюченко: “Я товаришувала з Шурою. Це дуже гарна була жінка, чуйна, сердечна, добра, вразлива. Дуже хороший вчитель, у цеху малювали, то вона навчила багатьох. Приємна людина була, приходила до нас. Ми про все з нею, було, поговоримо. Мій чоловік випалював їй іграшку…”.
Виставкова діяльність Олександри Селюченко почалася 1946 року, коли вона відіслала свої вироби на Всеукраїнську виставку іграшки в Київ, де їх було відзначено премією. Загалом майстриня була експонентом близько ста виставок, у тому числі й всесвітніх “Експо-67” у Монреалі, “Експо-70” в Осаці, міжнародних виставок-ярмарків у Брюсселі (1958), Лейпцігу (1959), Велико-Тирново (1976). Були в Олександри Селюченко й персональні виставки. Одна з них відбулася наприкінці 1985 року в Полтавському краєзнавчому музеї, іншу було організовано в Санкт-Петербурзі (на той час Ленінград).
Зірка на гончарному небі
Провідний науковий співробітник Російського етнографічного музею, кандидат історичних наук Ольга Карпова поділилася спогадами про знайомство з Олександрою Селюченко в Опішному та організацію її виставки в місті на Неві: “З Олександрою Федорівною Селюченко я познайомилася у 1982 році. Це було моє перше відрядження як наукового співробітника. Вирішували, куди мене прикріпити на квартиру. Та й сказали, що є в нас майстриня самотня, одна мешкає у будинку…”
За словами Ольги Карпової, вона відразу ж відчула, яка цікава жінка її зустріла. Олександра Селюченко вразила своєю скромністю, навіть сором’язливістю. Утім, вони подружилися, багато розповідали одна одній. І коли гостя від’їздила, то запросила гончарку в Ленінград. Частину робіт майстрині Ольга Карпова привезла до музею сама, іншу частину доправила Олександра Федорівна. Окрім того, вона взяла з собою і глину, щоб одночасно з виставкою демонструвати процес творення гончарних див.
Дійство було приголомшливим. Прийшло багато відвідувачів, залишилося багато відгуків.
Роздаровані радощі
Олександра Селюченко зверталася до звичних для народної пластики сюжетів. Але головною рисою її творчості була варіативність. Серед різноманітних її коників, баранців, пташок, вершників не знайдеш двох однакових. Теми складніших багатофігурних композицій шукала в улюблених письменників-класиків, передусім Івана Котляревського й Миколи Гоголя.
До її глиняного світу увійшли персонажі п’єси “Наталка Полтавка”, композиції на теми “Сорочинського ярмарку” та “Ночі перед Різдвом”. Олександра Селюченко неодноразово приїжджала до Києва, в Музей народної архітектури та побуту, куди її запрошували на майстер-класи. Саме в цьому музеї вона мала можливість творити, не озираючись на виробничі норми, оточена увагою співробітників музею, а головне – мала змогу спілкуватися з людьми, які захоплювалися її майстерністю.
Колишній голова Полтавського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України Віктор Фурман розповідав, що коли в Пирогові Олександра Селюченко ліпила свої чудесні іграшки, звідусіль збиралися величезні гурти людей, багато з них були з дітьми: “Дещо вона могла продати, але часто ліпить-ліпить – і дарує, отож біля неї прямо черги шикувалися”.
Гончарка Любов Іванова, колишня сусідка Олександри Селюченко (нині мешкає в селі Попівка, що поряд з Опішним), з приємністю згадує спілкування з майстринею: “З Олександрою Федорівною ми жили поряд. Було, приїздить з Києва, відпочине і біжить до мене, розповідає свої враження. Жалілася, що виморюється дуже. А ще любила послухати, як я співаю. Народні любила, свої, українські. “На городі верба рясна. Там стояла дівка красна. Хорошая та вродлива. Її доля нещаслива”, – оце вона дуже любила цю пісню. Вона за свою долю ніколи не розповідала, але видно цією піснею хотіла сказати. Після першого цеху мене перевели на третій. Її смерть була для нас несподіванкою і незрозумілою. Але ж вона тяжко працювала, так і згоріла в роботі”.
За свій творчий вік майстриня здобула славу справжньої легенди народного мистецтва. В її роботах ожили й щедро розквітли наші прадавні традиції. Глина стала для Олександри Селюченко джерелом мистецьких пошуків, філософських роздумів. Для своїх численних послідовників і учнів, дослідників і знавців творчості вона завжди буде не тільки вчителем і митцем, а й взірцем мужності, доброти та щиросердності.

Наталя ІБРАГІМОВА
Завідувач Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко