З відновленням незалежності України ми все частіше й частіше звертаємось до особистості
І. Мазепи (1639–1709). Одні – як до визначного державника, інші – як до мецената чи всебічно обдарованої людини. Хтось смакував його інтимне життя, хоч він був людиною і все людське йому було не чуже. Він став неперевершеним дипломатом і проникливим ліриком (згадайте його “Ой горе тій чаєчці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі” чи листи до Мотрі). Московські блюдолизи називали його зрадником, а прибічники незалежної Української держави – патріотом. Про нього складали поеми, художники писали численні “парсуни”, хоч достовірне зображення гетьмана до нашого часу не збереглося.

Спудей, посол, генеральний писар
Він походив з відомого роду українських шляхтичів, рано виявив непересічні здібності, тому батько відрядив його на службу до двору польського короля Яна-Казиміра. Невдовзі Іван Мазепа вже навчався за кордоном в Падуанському університеті, опановував науки і мови. Він знав латинь, французьку, німецьку, польську, пізніше – татарську, російську.
Після навчання за кордоном став довіреним послом від короля Польщі при урядах гетьманів України Івана Виговського, а потім – Юрія Хмельницького. В 1663 році, коли Ян-Казимір пішов походом на Україну, І. Мазепа покинув його й відбув до свого маєтку Мазепинці. Через декілька років Мазепа переходить під руку гетьмана Правобережної України Дорошенка: спершу – ротмістром гетьманської надвірної варти, а потім – генеральним писарем. Через п’ять років він служить у гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича, де виконує важливі доручення. З 1685 року І. Мазепа – уже генеральний осавул в уряді І. Самойловича. Через два роки його оберуть гетьманом України. Ось така історія сходження І. Мазепи до влади. А поки що…
Козацька рада
Навесні 1687 року фаворит московської правительки Софії В. Голіцин затіяв похід проти Кримського ханства. Гетьман Самойлович не схвалював цієї кампанії, але московському вельможі та й самій Софії потрібна була перемога для зміцнення позицій. Та похід не вдався. 100-тисячне московське воїнство і 50-тисячне козацьке військо, перейшовши річку Самару, опинилися в безводному степу. Було сухе літо, татари підпалили степ, коні та воли величезного обозу залишилися без зеленого корму, люди знемагали від безводдя, бракувало провіанту, а тут ще й докучала невловима татарська кіннота… Мусили повертати назад. Відступали не без пригод. Коли річку Самару перейшли козаки Самойловича, хтось за ними попалив мости, і московити мусили робити переправи самі, а тут нагодилася татарська кіннота… Князь Голіцин лютує. Він пише в Москву доповідну, де в усіх невдачах звинувачує гетьмана І. Самойловича. До своєї “супліки” Голіцин додає донос частини старшин на свого гетьмана (знайшлися незадоволені) і все це відправляє до Москви. Стали чекати відповіді. “Літопис” С. Величка зазначає: “…Головні ж московські і козацькі війська, що були на Коломаку, де брід Буцького, з князем Голіциним… стояли там кілька тижнів (відповідь прийшла через 14 днів). Потім учинили вони для вибрання нового гетьмана чорну чи загальну раду, виїхавши зі свого обозу в поле…” Вираз “на Коломаку” (на Дніпрі, на Ворсклі) означає біля річки й ніяк не означає, що дія відбувається в містечку. Було б у такому випадку “в Коломаці” (в Полтаві, в Батурині). Це важливо. Питання місця козацької ради спірне. Коломацькі краєзнавці наполягають на тому, що московські та козацькі війська стали станом в Коломаці й Івана Мазепу обрали на гетьмана там же. Але це не так.
“Не минайте ані титли
Ніже тії коми…”
По-перше. В містечку Коломак (…городок земляной да к нему приделан осторожный тын…) проживало на згаданий час 230 чоловік. Містечко маленьке і, звичайно, ніяк би не вмістило величезну кількість війська (100 тисяч московитів і 50 тисяч козаків) з обозом. Більше двох тижнів людей треба було годувати, худобу пасти, напувати. Сам рельєф місцевості не підходив для цього. Річечка Коломак, що витікала з Високопілля, в посушливе літо майже пересихала.
По-друге. Станом на 1687 рік як-не-як, а ще існувала визначена межа між Гетьманщиною і Московським царством. То з якого дива 50-тисячному козацькому війську, майже некерованому і бунтівливому (бо гетьман І. Самойлович уже відчував “щось не теє”), прямувати у межі сусідньої держави для обрання гетьмана? Такого ще не було в історії (крім хіба що П. Орлика).
По-третє. Версія про обрання І. Мазепи в Коломаці не нова. Вона почерпнута з багатотомної “Історії міст і сіл Української РСР. Харківська область”, де чимало некритичного, сумнівного.
По-четверте. Якби згадані події відбувалися в Коломаці, то гетьман І. Самойлович не ночував би в похідному наметі й утрені не відстоював би у похідній церкві. Все-таки до 22 липня він був гетьманом і мав право на ночівлю у містечку згідно з саном (див. “Літопис” С. Величка: “…гетьман перейшов на світанні зі свого намету в похідну церкву, щоб вистояти утреню…”).
По-п’яте. Тарас Шевченко напучував нащадків: “…Прочитайте знову/ Тую славу. Та читайте/ Од слова до слова,/ Не минайте ані титли/ Ніже тії коми,/ Все розберіть…” Комусь, не читаючи “Літопис” С. Величка, вигідно було опустити не тільки титлу чи кому, а навіть суттєве уточнення “…де брід Буцького…” Або таке: “Після постановлення на Коломаку гетьманом І. Мазепи, … і постоявши там на Коломаку ще з кілька днів, роз’їхалися звідти по домівках. Князь Голіцин з усіма великоросійськими військами “пішов на Слободу (тобто на Слобідщину), а гетьман Мазепа – в Малу Росію…” (стор.361).
Вдумайтесь, панове: “…роз’їхались по домівках…”, отже, берег р. Коломак “…де брід Буцького” не був домом ні козакам, ні московитам. Він був просто станом, місцем постою, де відбулася козацька рада.
І останнє. Ніде, в жодному документі не зафіксовано, що присяга гетьмана І. Мазепи приймалася у підпорядкованому Краснокутському комісарству сотенному містечку Коломак, абияк пристосованому для несення сторожової служби. Але зафіксовано інше: в “Літописі” С. Величка; у “Щоденнику” П. Гордона (“…на рівнині на річці Коломак”); у М. Аркаса “Історія України-Русі” (“Рада на річці Коломаці у Полтавщині”); у С. Соловйова “Історія Росії з найдавніших часів” (“21–20 войска переправились через реку Коломак, недалеко от Полтавы и раскинули стан…”). Тут слід зазначити, що Самійло Величко (наш земляк) і Петро Гордон були безпосередніми очевидцями дійства на річці Коломак, тоді як С. Соловйов уже в XIX столітті опрацьовував архівні матеріали й зробив прив’язку до Полтави як найближчого до події місця.
Краще знати правду
Коломацькі краєзнавці, на наш погляд, даремно ігнорують статтю “Краще знати історичну правду” В. Сватенка із книги “Грані історії – час український” (Харків. “Кросфоуд”, 2012). Автор, крім іншого, повідомляє цікаву деталь: “Новообраний гетьман після церемонії і привітань провів В. Голіцина до кордону між Слобідщиною і Гетьманщиною, бо там у слободі Коломак чи Красному Куті боярин міг почувати себе “як удома”. Отже, як бачимо, навіть гетьман без запрошення не міг перетнути кордон між Гетьманщиною і Московщиною, не говорячи вже про 50-тисячне козацьке військо, яке волею коломацьких краєзнавців пройшло майже 20 верст Слобідщиною і яке за містечком Коломак стало табором (станом). Виявляється, щоб тут обрати гетьмана, а потім тим же шляхом, повернувшись назад, прямувати на Гетьманщину. Такого, звісно, не було і не могло бути. Погодьмося, що наші предки вибрали продумано місце стоянки, принаймні вдало. Це був простір на луках на берегу річки Коломак навпроти Білої (Крейдяної) гори.
Років зо три тому науковий співробітник Чутівського районного краєзнавчого музею А. Шуть у розмові з автором цих рядків зазначав: “Цією проблемою я займався з 2006 року. Для цього вивчив доступну мені літературу з історії України. Свої думки виклав у нарисі-путівнику “Чутівський район” (2008) та збірнику нарисів “Чутова долина” (2010). Обидві роботи видані у видавництві ТОВ “АСМІ”. “Літопису” С. Величка у моєму розпорядженні не було. Про Буцький брід я дізнався тільки в липні 2012 року. Проведений пошук показав, що місце з подібною назвою Буцьківське, або Боцьківське, є на лівому березі річки Коломак на околиці Чутового за колишнім відгодівельним радгоспом, нині – ТОВ “Василенків хутір”. Місцина знаходиться на західному краю громадських городів. Ще у 1970-ті роки тут було місце для купання та риболовлі…”
Наводимо свідчення М. Болюха, 1926 року народження, жителя селища Чутового: “Здавна це місце називалося Буцьківським. Мій дідусь Г. Болюх, 1870 року народження, розповідав мені, що там жили колись Боцьки (Буцьки). В кінці ХІХ – на початку ХХ століття там уже хат не було”. А ось свіже повідомлення краєзнавця В. Усенка з с. Грякове (“Сільські новини” №67 від 23 липня 2016 року): “…Вже у 1764 році в Чутівській парафії налічувалося 97 дворів (у Чутовому – 82, Федорівці – 10, Буцьківцях – 5) та близько 1573 жителів…” Літописець С. Величко (на 1687 рік йому було 17 років і служив він канцеляристом у генерального військового писаря В. Кочубея) не згадує Чутового і Федорівки. Цих поселень ще не було. Були Буцьки (звідси й брід Буцького), які поклали початок заселенню Чутового. Зазначимо принагідно, що місць з подібною назвою на території сучасних Чутівського і Коломацького районів, відповідно Полтавської та Харківської областей, більше не зафіксовано.
Замість епілога
Метою цієї публікації є намагання спонукати науковців Полтавщини і Харківщини дійти згоди про місце козацької ради, що обрала гетьманом Івана Мазепу. Хтось скаже: не така вже й важлива подія та козацька рада, скільки їх було в період козаччини! Але в історії все важливе – до дрібниць. Історична наука, як і людина, прагне до істини, потерпає від фальші, перекручень, недомовок чи забуття. Тож чутівці мають знати, де вони нині садять картопельку. 330 років тому тут вирували пристрасті, вирішувалися важливі справи, відбувалися події, що вплинули і на долю України. Коломаччани з прив’язкою до місця козацької ради планують поставити пам’ятник великому гетьманові. Святе діло задумали, дай Бог їм завершити цю добру справу. Іван Мазепа гідний того. Але коломацька громада має знати правду, до того йдемо. Вони мусять позбутися хибної думки про місце козацької ради, вона відбувалася там, де нині знаходиться селище Чутове, і, певно, слід докоряти не тільки чутівцям, що на тім місці немає ані пам’ятного знака, ані якоїсь стели, а й історикам-науковцям, що не донесли цю істину громаді.
Відомо, що між Чутівським і Коломацьким районами здавна склалися добрі стосунки. Думаємо, що дискусія про місце козацької ради не стане приводом для охолодження взаємин. Існує біблійний вираз “…і пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить”. Вільним від недомовок, перекручень. Сподіваємось, так і буде.

Іван Юхно.
Краєзнавець