Шнурувати черевики, застібати й розстібати гудзики, вкручувати і викручувати лампочки… Загалом заново пристосовуватися до життя вчать ветеранів АТО в Кременчуцькому обласному госпіталі для ветеранів війни. Його колектив підставив своє “плече” військовим госпіталям у 2014 році, коли там не вистачало місць, і з тих пір є одним із найкращих щодо реабілітації в Україні. Сьогодні в цьому лікувальному закладі все не так, як було до війни на Донбасі. Й взагалі все не так, як у звичайних медичних закладах. Тут геть відсутній запах лікарні, а пацієнти займаються невластивими для них справами – гончарною, ковальською, столярною. Освоюють різні техніки образотворчого мистецтва. Разом із психотерапевтом – переселенцем із Донецька – співають пісні під гітару. Вчаться кришити салати і сервірувати столи для сім’ї… А в перервах між заняттями з психологами у них за розкладом кава-брейк. А ще в кафе їм накривають шведський стіл. Харчуються пацієнти, до речі, шість разів на день.

“Я беру 50-річного чоловіка за руку, воджу його з кабінету в кабінет, і людина починає відчувати свою важливість”
Ініціатором цих приємних змін є заслужений лікар України, кавалер ордена “За заслуги”, лауреат Всеукраїнської програми “Національні лідери України”, начальник госпіталю Микола Миколайович Литвиненко. Нещодавно йому виповнився 61 рік, але енергії цієї унікальної людини можуть позаздрити молоді.

“Щоб ветерани АТО, вийшовши із госпіталю, мали можливість і далі знаходитися під контролем спеціалістів, ми плануємо створити ще й міський центр реабілітації бійців”, – говорить начальник госпіталю Микола Литвиненко.

Щоб краще розуміти пацієнтів, Микола Миколайович разом зі своєю командою Центру реабілітації почав їздити на фронт із гуманітарними вантажами. І тепер безпомилково визначає, яким тоном з ким потрібно розмовляти. Іноді буває жорстким у таких бесідах, хоча сам вдачею добрий і м’який.
– Остаточно я зрозумів, що повинні отримувати воїни АТО в спеціалізованому лікувальному закладі, після навчання в Литві, – розповідає Микола Литвиненко. – Наш і Дніпропетровський військові госпіталі, як кращі в реабілітації учасників АТО, були запрошені до участі в міждержавному проекті “Литва – Україна: психологічне здоров’я”, який тривав два останніх роки. Те, що я побачив у литовських клініках, викликало у мене бажання створити на базі Кременчуцького госпіталю щось схоже і навіть краще. До речі, наші досягнення відзначили виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун і куратор проекту – головний психіатр Литви Мартінас Марцінкавічус. Від них надійшла пропозиція направити медпрацівників Кременчуцького госпіталю, багато з яких теж пройшли навчання у Литві, тренерами персоналу госпіталів на підконтрольних Україні територіях Донецької та Луганської областей.
Отож військовослужбовець або демобілізований переступає поріг цього незвичайного поки що для нас медичного закладу.
– Я беру його, 50-річного чоловіка, за руку, і воджу з одного кабінету в інший, – розповідає про методики роботи завідувач фізіотерапевтичного відділення Анатолій Киричок. – Спочатку він “колючий”, як їжак. Але поступово розслабляється, на його обличчі з’являється посмішка, і людина починає відчувати свою важливість! Аякже, сам завідувач відділення просить своїх підлеглих уважно поставитися до пацієнта. І це не гра з нашого боку. Це – початок реабілітації. Людина повинна відчути, що їй тут раді й не залишать наодинці з проблемами.
Майже у кожного демобілізованого, говорить Анатолій Миколайович, пошкоджений хребет, що пов’язано з тривалим носінням бронежилета. Полегшити фізичний стан допомагають, звичайно ж, масаж, лікувальна фізкультура, механічні масажери, ліжко з турмаліновим килимком (зробленим зі сплаву мінералу турмаліну, германію і вулканічних порід, який сприяє розвантаженню м’язово-зв’язкового апарату). Але особливо – вертикалізатор: пристрій, який дозволяє людям із обмеженими можливостями в період реабілітації після травми перебувати у вертикальній позиції. Він рекомендується пораненим, травмованим, які зазнали пошкодження спинного і головного мозку, хворим із м’язовою дистрофією, пролежнями і навіть з депресією… Загалом підходить практично для всіх категорій пацієнтів Центру реабілітації, що діє при госпіталі.
– Ось цей вертикалізатор у нас з’явився першим, – підводить мене до пристрою фахівець із медичної реабілітації Володимир Скрипка. – Ще кілька років тому ми не могли його купити, тому Микола Миколайович замовив апарат на одному з місцевих підприємств. І він досі служить нам, хоча в госпіталі є вже і два фірмових, німецьких. У саморобної конструкції для страхування людини пристосована підвісна парашутна система. У ній ми фіксуємо хворого і підганяємо під нього, наприклад, бігову доріжку. Й людина починає працювати ногами! Без вертикалізатора це неможливо. На таких тренажерах уже майже півтори тисячі наших пацієнтів позбулися больових відчуттів і навіть навчилися заново ходити.
“Першого пацієнта принесли до нас на ношах – він був повністю нерухомий, міг тільки посміхатися”

Завідувач фізіотерапевтичного відділення Анатолій Киричок демонструє стенд із ґудзиками і шнурівкою для розроблення пальців рук.

Спеціаліст із трудової реабілітації в госпіталі Анатолій, на жаль, уникає спілкування з пресою і навіть забороняє називати його прізвище. Він один із тих, хто став тут на ноги в прямому і в переносному сенсі.
– Молодий чоловік потрапив у АТО на початку збройного конфлікту, – розповідає Микола Литвиненко. – Тоді наші воїни не були забезпечені навіть карематами. Хлопцям доводилося спати на холодній землі. Анатолій підхопив запалення спинного мозку і був направлений до нас на реабілітацію. Хлопця принесли на ношах – він був повністю нерухомий. Медики не давали позитивних прогнозів щодо його майбутнього. Толя міг тільки посміхатися. І його посмішка заряджала нашу команду оптимізмом.
Це був наш найперший складний пацієнт. Працюючи з ним до сьомого поту, ми були впевнені: якщо зможемо поставити хлопця на ноги, то і в інших випадках впораємося. Змогли і впоралися! Комплекс відновлювальних процедур і завзятість солдата, помножені на самовідданість медперсоналу, зробили диво. Найбільше Анатолію, коли він вже самостійно пересувався, подобалося займатися в столярному цеху. Тому ми запропонували йому офіційне працевлаштування, і зараз він працює з пацієнтами. Його приклад багатьом вселяє віру в майбутнє.
Дерев’яні вироби, створені фантазією і руками реабілітантів, можна побачити практично в кожному кабінеті госпіталю. І навіть у багатьох будинках кременчужан. Справа в тому, що в цьому спеціалізованому медичному закладі займаються не тільки відновленням фізичної форми пацієнтів і виведенням їх з депресії, а й соціалізацією ветеранів АТО. По-науковому це називається ерготерапія. Її мета – надати допомогу пацієнтові в повсякденному житті, розвитку, відновленні та підтримці навичок, важливих для його здоров’я і благополуччя. Інакше кажучи, в госпіталі хворий має можливість відкрити в собі талант, про який навіть не підозрював. І згодом заробляти цим на життя. Під час проходження реабілітації атошники виставляють свої вироби на продаж (Микола Литвиненко добився, щоб торговельні намети госпіталю відкривалися на всіх значущих міських заходах). Люди із задоволенням купують дерев’яні вази для фруктів, хлібниці й складніші у виготовленні речі – наприклад, фігурки звірів, випиляні лобзиком. Зароблені гроші йдуть на закупівлю нових матеріалів.
Ще один важливий напрямок у відновленні воїнів АТО веде художниця Зоряна Дашко спільно зі студентами Кременчуцького педагогічного коледжу імені А.С.Макаренка, на базі якого почалася підготовка фахівців-реабілітологів.
– Мені здається, що зацікавити малюванням людей, які ще вчора тримали в руках автомати, дуже складно, – звертаюся до художниці.
– Звичайно, далеко не всі одразу беруться за олівці, – відповідає Зоряна. – “Що мені це дасть? Не хочу я займатися такою нісенітницею!” – дуже часто чую від пацієнтів, які перебувають у пасивному стані. “Ну й не треба, – кажу, – ви просто посидіть на занятті, подивіться, що роблять тут інші”. Але під час заняття поступово заохочую їх до обговорення художніх робіт пацієнтів, прошу розповісти, що їм подобається, а що – ні. Тут пропозиція типу “Давай поговоримо” неприйнятна. І з часом відсторонені спочатку чоловіки починають просити папір і фарби. До речі, людям, замкнутим у собі, потрібен великий аркуш паперу – на маленькому вони не можуть вмістити те, що підказує фантазія.
Кращі твори художників-початківців теж продаються. Частина з них прикрашає стіни госпіталю. Тут навіть створена “коридорна картинна галерея”. А в ізостудії на пам’ять від пацієнтів, які виписалися, залишився чудовий портрет Тараса Шевченка, створений із скручених в кільця паперових стрічок.
Нерідко бійці, які пройшли курс лікування, готові й далі займатися в студії образотворчого мистецтва.
– Тому ми плануємо створити міський центр реабілітації для воїнів АТО, – ділиться планами на майбутнє Микола Литвиненко. – Тут будемо знімати гострі стани, але роботу з атошниками не припинимо і після виписки, просто перенесемо її за межі лікувального закладу.
Однаковою мірою важливі медикаментозні й немедикаментозні методи
ЦЕНТР реабілітації воїнів АТО займає окреме крило в будівлі госпіталю. Справа в тому, що ветерани Другої світової війни, які теж тут лікуються, не завжди розуміють, що росіяни, в минулому їхні брати по зброї, прийшли зараз в Україну як окупанти. Навіть медперсонал для роботи з атошниками підібраний з молодих фахівців – для кращої психологічної сумісності. Хоча обидва покоління сходяться разом, щоб пом’янути тих, хто не повернувся з поля бою, заспівати пісні тієї війни і сьогоднішньої і випити по сто грамів лікувального бальзаму, який виставляє на святкові столи керівництво госпіталю.
Центр розрахований на 30 місць. Половина з них – для тих, хто перебуває на повному стаціонарі, решта – для пацієнтів із денним перебуванням. Кожен реабілітант о 8-й ранку отримує індивідуальну маршрутну карту на день, в якій розписано, де і в який час його чекають: обстеження, процедури, тренінги, іпотерапія, заняття в басейні, походи на виставки, концерти, інші міські заходи, зустрічі з громадськістю…
– Те, чого не можемо дати своїм пацієнтам у госпіталі, шукаємо в інших місцях, – продовжує Микола Литвиненко. – Їх навчає фахівець із лікувальної верхової їзди. Двічі на тиждень орендуємо басейн. Тепер ось виникла потреба у рішенні міської влади на “експлуатацію” чистої стіни житлової багатоповерхівки. Хочемо силами наших реабілітантів створити другий мурал. Перший недавно завершили. На настінному малюнку розміром 4,5 на 6,5 метра атошники зобразили солдата, який іде у небо.
Територія госпіталю завдяки заняттям з арт-терапії та розкритим талантам пацієнтів теж ожила: на клумбах “сіли” дерев’яні звірі, а сіру стіну огорожі прикрасив орнамент у народному стилі, виконаний із пластикових кришок.
– Щоб полегшити психологічний стан людей, які воювали, однаковою мірою важливі медикаментозні й немедикаментозні методи, – говорить психіатр і психотерапевт госпіталю Володимир Старущенко, вимушений переселенець із Донецька. – Моя робота з пацієнтами іноді починається з музикотерапії. Гітара допомагає налагодити контакт. На жаль, багато хто повертається з фронту з психічними розладами, що є наслідком постійних стресів. Найчастіше бійці не вбачають в цьому проблеми і не звертаються до фахівців, вважаючи, що зуміють самостійно впоратися з внутрішнім дискомфортом. А тим часом у сім’ях наростають конфлікти. Рідним важко зрозуміти, що близька людина повернулася з війни вже іншою. Що до неї не можна висувати колишні вимоги. Навіть зі спини не можна підходити, плескати по плечу, різко будити, видавати гучні звуки… А тим більше – чіплятися з розпитуваннями про те, що він робив на війні. Тому ми працюємо і з сім’ями фронтовиків…
– Іноді в пацієнтів відчувається така агресія, що без… глини не обійтися, – посміхається психотерапевт Аліна Базалевська. І пояснює: – Цей матеріал дуже підходить для того, щоб виплеснути негатив. Дорослі фронтовики кидаються глиною, як хлопчаки, заряджаючись при цьому купою позитивних емоцій.
А доповнять розрядку ароматерапія, евкаліптова сауна, сучасна соляна кімната.
Для Миколи Литвиненка і його дружного колективу немає дрібниць у роботі. Він вважає дуже важливим навіть те, як кухарі подадуть фронтовикам страви зі звичайних продуктів. Про те, щоб вчорашні воїни різноманітно і смачно харчувалися, турбуються волонтери та підприємства міста.
І бійці, виписуючись із госпіталю, радять його іншим. А часто, прощаючись, запитують: “Коли можна до вас ще раз приїхати?” Хоч зазвичай, виписуючись з лікарень, кажуть: “Не дай Боже сюди потрапляти”.

Ганна ВОЛКОВА
Журналіст