Український поет, вчений, громадський діяч Олег Ольжич (Олег Олександрович Кандиба) народився 21 липня 1907 року в Житомирі в родині поета Олександра Олеся. Середню освіту почав здобувати у Пущі-Водиці під Києвом, але закінчити навчання довелося в Празі. Наприкінці 1922 року він разом із матір’ю виїздить з України до Берліна, де 3 січня 1923 року нарешті зустрівся з батьком, який у лютому 1919-го змушений був поспіхом емігрувати до Австрії.
Закінчив Карлів Університет (філософський факультет) у 1929 році. Став відомим вченим-археологом, брав участь у кількох археологічних розкопках на Балканах. Був запрошений читати лекції з археології у Гарвардський університет (США), де 1938 року заснував Український науковий інститут. Але йому судилася інша доля.
Наприкінці 1920-х він уже – сформований митець. Разом із Євгеном Маланюком, Оленою Телігою та Юрієм Кленом стає членом знаної “вісниківської квадриги”, що об’єднувала авторів львівського “Літературно-Наукового Вісника”. Для поета батькова письменницька слава – це незмінно обтяжливий спадок, неймовірний страх назавжди зостатися під його впливом, у тіні його творчості. Тож молодший автор виробляє власний стиль, виразно дистанціюючись від Олесевої пісенності й ліричності.
Ольжичеві вірші захоплюють предметністю образів, “археологічним” колоритом, навіть своєрідною музейністю.
Після заснування 1929 року ОУН (організації українських націоналістів) він обирає шлях професійного революціонера, очолює в Центральному Проводі культурний сектор, а згодом стає заступником голови Проводу ОУН. В кінці 1930-х редагував часопис “Самостійна думка”, у 1938–1939 роках брав активну участь у діяльності короткочасного державного утворення – Карпатської України – в її збройній боротьбі проти угорських окупантів. Був заарештований солдатами угорської армії і провів три дні у Тячівській в’язниці. Після листа угорських вчених на його захист уряд Угорщини розпорядився випустити Олега Кандибу та Уласа Самчука.
Протягом 1939–1941 років очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу українських націоналістів. На початку війни переїхав до Києва разом з Буковинським куренем, узяв участь у формуванні місцевої адміністрації та поліції.
У 1941–1942 роках жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. У жовтні 1941-го став одним з організаторів політично-громадського центру – Української Національної Ради у Києві.
З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Кандиба переїздить до Львова. У травні 1942-го Почаївська конференція ОУН обрала Олега Кандибу заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях.
У січні 1944-го після арешту Андрія Мельника перебрав посаду голови ПУН ОУН. 2 серпня 1943 року у віддаленому селі Яблінка-Вижня біля Турки на Бойківщині одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною), та їхній шлюб був недовгим. Вже після його смерті народився син Олег.
25 травня 1944 року заарештований гестапо у Львові. Був ув’язнений у Целенбау – окремому блоці для особливо важливих в’язнів на території концентраційного табору Заксенгаузен.
Загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944-го, закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).
37 років Ольжича, між 1907-м і 1944-м, вмістили дві Світові війни та кілька революцій – страшні історичні катаклізми руйнували кордони, держави, нівечили життя цілих народів і окремих людей.
Олег Ольжич – автор двох прижиттєвих збірок: “Рінь” (1935) та “Вежі” (1940). Третя, посмертна, збірка “Підзамчя” вийшла у 1946 році. Писав цікаву прозу і пристрасну публіцистику. Всією творчістю утверджував у читачів героїчний світогляд, героїчний чин, який, хай навіть і ціною власного життя, може привести до свободи. Ольжич часто переконував товаришів, що той, хто бореться, завжди має шанс. Навіть у безвиході. Вірив у те, що в людині “лежить напівбожеська сила”. І якраз оте напівбожественне й визначило і його вибір, і його долю.

Підготувала Марія ВІТРИЧ.