14 липня зустрічає своє перше 70-річчя В’ячеслав Брюховецький, український літературознавець, педагог і громадський діяч, доктор філологічних наук (1986), почесний президент Національного університету “Києво-Могилянська академія” (із 2007), Герой України (2007).
Неможливо передбачити, в якій точці земної кулі вони зустрінуться, цей невгамовний високочолий чоловік і його ювілей: можливо, під час застілля в колі друзів на хуторі Дивосил, куди ювіляр напередодні гайне поливати свої помідори чи смажити улюблені цукіні, а може, на якомусь концерті класичної гітарної музики, яку він обожнює, чи просто в літаку, в години чергового перельоту до (чи з) країни, де могли загубитися факти з життя Віктора Петрова, загадкової особистості, вченого і письменника, чиї біографія і творчість останнім часом посідають центральне місце в колі наукових інтересів ученого. Або в дорозі до батьківських могил у рідних Черкасах.
Чи на засіданні ініціативної групи “Першого грудня”, яка має за правило висловлювати свою точку зору про найболючіші проблеми сучасної України і до якої він долучився завдяки високому моральному авторитетові світлої пам’яті Блаженнішого Любомира Гузара. Або ж на зустрічі з молоддю (він дивовижно легко знаходить спільну мову з молодими, можливо, тому, що сам досі молодий у душі)… Та годі вгадувати, бо наперед ясно одне: він жартуватиме, іронізуватиме над собою та іншими, розіграє справжній спектакль, у якому буде сам постановником, актором і глядачем водночас, цим самим даючи знати невблаганному часові-Кроносу, що його нітрохи не боїться і не має наміру здаватися. “Людина не створена для поразки” – гасло літнього рибалки із Гемінґвеєвої повісті “Старий і море” стало і його гаслом іще з пори нашої студентської юності, коли портрети бородатого Хема висіли чи не над кожним другим ліжком у студентському гуртожитку на вулиці Ломоносова.
Ми, однокурсники Брюховецького, тоді ще Славка, а не В’ячеслава Степановича, вже тоді розуміли, що поряд із нами навчається, інтригуючи викладачів глибиною знань, натхненно грає в шахи, тягає важкий жовтий портфель, набитий книжками, просиджує години в науковій бібліотеці, встигаючи підпрацьовувати вантажником у магазині, а на останньому курсі й у “Літературній Україні”, взимку таємно вирушає до Москви, щоб зустрітися з опальним Солженіциним, а влітку до сьомого поту трудиться в “дикому” будзагоні непересічна людина. Так воно й сталося.
Факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка він закінчив із відзнакою. Потім були робота в газеті, навчання в аспірантурі Інституту культури, захист кандидатської, докторської, праця в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка, створення Народного Руху (програму якого писали і редагували у квартирі Брюховецьких на вулиці Челюскінців), викладання в Ратґерському (США) та Манітобському (Канада) університетах… І весь цей час тривала напружена інтелектуальна робота, з-під пера вченого-літературознавця-трудоголіка виходять численні статті, а також книжки: “Іван Сенченко”, “Силове поле критики”, “Ліна Костенко”, “Микола Зеров”, і це, поза сумнівом, могло би інтенсивно тривати й далі, і ми б мали сьогодні літературного критика і вченого, можливо, навіть світової величини, якби…
Якби на обрії не з’явилася друга (після літератури) головна справа його життя, його дітище – Могилянка. Національний університет “Києво-Могилянська академія”, модерний виш з оригінальною організацією навчального процесу, відроджений на благословенному місці, в корпусах давньої Академії, освяченої славетними іменами української історії. Відчайдушний, фантастичний проект, що зародився в його мізковитій голові і починався з дипломатичних розмов із тодішніми найвищими керівниками країни та однієї невеликої кімнати в стінах Вищого військово-морського політичного училища. Проект, що був під силу тільки такій людині – кипучої життєвої і творчої енергії, здатної до самозречення, майстерного “шахіста на життєвому полі”, який бачить людину наскрізь і вміє задіяти її потенціал (хоча якось він зізнався, що незрідка й помилявся, добираючи кадри Академії: не можна людину до кінця розпізнати завдяки співбесіді, тільки в процесі співпраці виявляєш справжнього однодумця). За короткий час Могилянка стала взірцем вищої освіти в незалежній Україні. Навчатися в ній прагнула і прагне найкраща, найрозумніша частина нашої молоді, наша надія на завтрашній день. На чолі з ректором Брюхом (як з любов’ю і повагою називають його спудеї) вони йшли на Майдан в час Помаранчевої революції, протестуючи проти обману, проти повернення в совкове минуле; традиції живуть (“Час плинний – Академія вічна!”): Революція Гідності також не обійшлася без могилянців, так само, як і захист східних кордонів країни від зазіхань одвічного ворога України Кремля… Випускники Академії у переважній більшості вбачають свою місію у творенні європейської України.
А що ж Брюховецький? У 60 він віддав кермо Могилянки в руки молодші, а сам повернувся до улюбленого літературознавства. І вперто, з цілковитою самовіддачею оре цю ниву, як уміє тільки він, невтомний трудівник, упертий перфекціоніст (це ж треба – понавишукувати сотні джерел до праці про Петрова-Домонтовича, і все мало!). З’являються нові його книги, він продовжує працю над інтелектуальним детективом про Віктора Петрова, не міліє криниця його невичерпного фірмового гумору, не стихає його вболівання за долю України. Хай так і буде ще довго-довго.

Тетяна Дениско.