75-річний Юрій Солошенко зустрічає мене на зупинці громадського транспорту. Щоб дати інтерв’ю, він спеціально приїхав із дачі, де зараз проводить значну частину свого часу. Каже, поки «відпочивав» на нарах, діти трохи запустили господарство. Доводиться ремонтувати крани, міняти труби…
Ми бачилися з Юрієм Даниловичем рівно рік тому. За цей час він помітно погладшав і посвіжішав. Проходячи повз торгові ряди, де продають полуницю, цікавлюся, чи наївся він уже своєї улюбленої ягоди. Адже перше, про що запитав Солошенко народного депутата Ірину Геращенко, яка зустрічала його на борту українського літака в Москві після виходу на свободу: «А полуниця ще є?»
– Я поставив таке запитання не тому, що скучив за ягодами, а щоб знати, що вже дозріло в садах і на городах, – посміхається сивочолий супутник. – Хоча всі, з ким потім довелося зустрічатися, сприйняли це як певний натяк. І кожен, хто відвідував у лікувальному центрі при Державному управлінні справами, де мені надали можливість обстежитися, обов’язково приносив полуницю і черешню.
Поки йдемо до його дому, Юрій Данилович зауважує:
– Ось стояв на зупинці, чекаючи вас, і зловив себе на думці, що тримаю руки за спиною. До сих пір не можу позбутися цієї звички, яка виробилася майже за два роки, проведених у місцях позбавлення волі.

«Московський друг, намагаючись уникнути кримінальної відповідальності, вигородив себе, призначивши мене жертвою»
– Як здоров’я, Юрію Даниловичу? Як пройшла операція у Німеччині? Ви, читала в ЗМІ, нещодавно повернулися звідти…
– Дякую, на здоров’я особливо не скаржуся, тримаюся, – відповідає Юрій Солошенко. – А операції не було, це чиїсь вигадки. Розповідали вже, що я і в Ізраїль емігрував. Але це все чутки, не більше. До Німеччини мене дійсно запрошував колишній діловий партнер. Я хотів показати тамтешнім фахівцям свою дружину – після мого арешту в неї сильно похитнулося здоров’я, вона навіть на вулицю не виходить.
Я ж продовжую лікування, призначене мені ще в тюремній лікарні Нижнього Новгорода. На жаль, онкологічне захворювання підтвердили і київські фахівці. Приймаю таблетки, від яких, правда, нудить, з’являється запаморочення, додається вага, і раз у три місяці мені колють дорогий препарат.
– Пробачили свого колишнього московського друга, який так вас підставив?
– Я іноді сам собі ставлю це запитання… Ні, не пробачив! Можливо, я поганий християнин. Але Костянтин Колегов не просто підставив мене, а готував мене як жертву: дзвонив, писав електронні листи і все просив приїхати в Москву то під одним приводом, то під іншим. Ініціатива від нього виходила, це підтверджувалося і листуванням, і роздруківкою телефонних переговорів.
Наші спільні друзі розповідали мені, що Федеральна служба безпеки Росії притиснула його за махінації із запасами продукції військового призначення, нереалізованої за радянських часів, яку він продавав приватним структурам. Упевнений, Колегов підписав угоду зі слідством і заробив свої тридцять срібників. Але, розумієте, він вигородив себе, а мене призначив винним. Через нього я двічі мало не помер, перебуваючи в місцях позбавлення волі!
– Можливо, Колегов помстився вам за свою коханку, яку ви звільнили, будучи генеральним директором оборонного підприємства?
– Я не сумніваюся, що Костя затаїв на мене образу через це звільнення. Він працював раніше в міністерстві оборони Російської Федерації, звідки наше підприємство отримувало основні замовлення. Моя підлегла часто у службових справах зустрічалася з Колеговим у Москві. Між ними зав’язався роман. Одного разу він зателефонував мені й у дружній бесіді попросив виписати відрядження його коханій жінці. А я відповів, що така співробітниця у нас більше не працює, оскільки звільнена за моїм наказом.
– Ви розмовляли з Колеговим після звільнення?
– Ні. Відправив йому електронного листа, в якому висловив усе, що про нього думаю. Він не відповів.
«Я підписав обвинувальний акт, навіть не прочитавши його»
– Юрію Даниловичу, ви сказали, що двічі ледь не померли. З чим це було пов’язано?
– 5 серпня 2014 року я був затриманий федералами в кабінеті у Колегова. Для того, щоб заманити мене в пастку, він придумав історію з кількома неліквідними виробами полтавського заводу «Знамя», які нібито завалялися на складах, і попросив мене їх проінспектувати… Мені обрали запобіжний захід – два місяці ув’язнення в СІЗО. Весь цей час я сподівався, що слідчі розберуться в абсурдності висунутих звинувачень і відпустять мене на свободу. Але минає останній день визначеного двомісячного терміну, а до мене ніхто не приходить. Я, ясна річ, нервую. І тут, уже вночі, вертухаї заходять із папером і зачитують: «Слідство вирішило продовжити запобіжний захід Солошенку Юрію Даниловичу ще на півроку». Після цих слів у мене стався серцевий напад, я почав задихатися. Добре, що співкамерник, 22-річний хлопець, викликав медиків.
А другий удар я переніс 12 червня 2015 року, на День Росії. До цієї дати сподівався отримати помилування від президента Путіна. Я написав йому кілька листів із таким проханням. Але помилування так і не дочекався. І знову серце підвело – у мене з ним давні проблеми: тахікардія, аритмія… Стало погано. «Не вмирайте, поки я вас не звільню. Помирати все-таки краще вдома», – умовляв мене начальник слідчого ізолятора ФСБ «Лефортово». Мене накололи заспокійливими препаратами. Тому, коли через кілька днів я отримав відмову в помилуванні, у мене вже не було ніяких емоцій.
– З оприлюдненої в ЗМІ інформації ми розуміли, що вас змусили визнати вину…
– У «Лефортово» в очікуванні суду я просидів рік і два місяці. Весь цей час слідчий постійно умовляв мене зізнатися у шпигунстві. «В іншому випадку ви відсидите тут ще рік, і ми знайдемо для вас ще кілька статей», – тиснув своїми аргументами. Оскільки я був політв’язнем, то мене могли обміняти на когось вигідного Росії, але тільки після винесення вироку. Правда, я наївно вірив, що Московський міський суд у всьому розбереться і мене виправдають. Адже справа була шита білими нитками.
– А що такого секретного «шпигун» Солошенко повинен був дізнатися у свого колишнього московського ділового партнера?
– ФСБ, зокрема, доводила, нібито я збирався вивідати частоту, на якій працюють зенітно-ракетні системи С-300, призначені для захисту від ударів усіх типів засобів повітряного нападу, щоб потім розробити ефективний засіб придушення цього комплексу. Хоча на заводі «Знамя» ми свого часу робили комплектуючі деталі до цієї ракетної техніки, обслуговували її, і робочу частоту я вже точно знаю.
Загалом абсолютно абсурдні, надумані звинувачення.
– І ви підписали обвинувальний акт?
– Я його навіть не став читати. Якби прочитав, точно не підписав би. У цьому документі мене таким мерзотником зобразили!
«Та який із тебе, діду, шпигун?» – дивувалися люди, дізнавшись, за що я сиджу»
– Найскладніший день ув’язнення пам’ятаєте?
– Я дуже важко пережив етап із Москви до Нижнього Новгорода, де повинен був відбувати покарання у колонії суворого режиму. Уявіть: купе на дванадцять чоловік – два лежачих місця знизу, а зверху, як на даху, – сидячі. Попутники, правда, вшанували мою старість – відвели нижнє місце. Але всі, крім мене, виявилися курцями. І хоч охоронець і кричав: «Не курити!», його ніхто не слухав. Я просив конвоїра відкрити на якийсь час хоча б ґратчасті двері цього «крематорію». «Не можна!» – відповідав він. «А раптом тут виникне пожежа?» – намагався я дізнатися, що він буде робити в екстремальній ситуації. «Мені простіше буде вас по акту списати, ніж ганятися за кожним, якщо надумаєте тікати», – незворушно відповідав вертухай.
Мене по етапу супроводжувала медик, однак при ній не було ні апарата для вимірювання тиску, ні таблеток. І я відразу ж після прибуття в Нижній Новгород на два тижні загримів до лікарні при СІЗО. Антисанітарія страшна! Миші бігають. На ліжку ні матраца, ні – тим більше – білизни. Спав у куртці. Зате там хоча б були таблетки, проводилися обстеження і лікування. Пізніше мене перевели в Нижньоновгородську обласну лікарню.
– А як до вас ставилися в колонії?
– «Та який із тебе, діду, шпигун?» – говорили ті, хто дізнавався, за що мене посадили. Я був найстарішим у камері, й мене поважали. Один ув’язнений навіть вибачився переді мною при всіх. Йому не подобалося, що я ходжу з їхнім загоном їсти. Мовляв, і так хліба на всіх не вистачає. Але із зеком поговорили співкамерники, і він взяв свої слова назад. А в тюремній лікарні я перебував (у одній палаті на 14 ліжок!) серед убивць, на яких навіть дивитися було страшно. Особливо один там любив качати права. Та я його приструнив, і він став поводитися тихіше. Лише один раз від конвоїра почув докір: «Тобі так погано жилося, що ти почав шпигувати проти нас?»
– Ви були налаштовані відсидіти шість років? До речі, який максимальний термін передбачений російським законодавством за шпигунство?
– Максимальний – двадцять років, мінімальний – десять. Мені дали нижче нижньої межі не тому, що я був у солідному віці, а тому, мабуть, що ніхто всерйоз не сприймав висунутих на мою адресу звинувачень. Мені навіть не провели психіатричну експертизу, хоча в інститут Сербського возять, як правило, всіх підслідних ФСБ.
Звичайно, і шість років у колонії – це дуже багато. Адвокат запевняв, що через два роки мене звільнять. Звільнили через сім місяців. Нас із Геною Афанасьєвим (один із обвинувачених у справі так званих «терористів групи Сенцова». – Авт.) обміняли на двох одеських сепаратистів. Ми могли вийти на свободу тільки через обмін, бо амністія на нас, засуджених за особливо тяжкі злочини, не поширювалася.
– До вашого звільнення доклали зусиль багато людей і в Україні, і в Росії…
– Я відчував підтримку правозахисників, активістів, дипломатів, журналістів, політиків, родичів, і це додавало мені сил вистояти. Першою в «Лефортово» до мене пробилася московська правозахисниця Зоя Свєтова, яка підняла тривогу з приводу мого поганого стану здоров’я. На прохання українського Уповноваженого з прав людини Валерії Лутковської про мене клопотала перед президентом Путіним її російська колега Елла Памфілова. Правда, безуспішно. Завдяки активістам, які відвідували керівництво Нижньоновгородської колонії, до мене там ставилися вельми лояльно.
Засоби масової інформації постійно стежили за моїм перебуванням у катівнях, тримали, так би мовити, тему на контролі. Сини оплачували вельми дорогі послуги адвокатів, оббивали пороги багатьох відомств, від яких залежало питання мого обміну. Я бачив по телевізору людей із плакатами «Свободу Солошенку», які стояли під Донецьким міським судом Ростовської області, де виносили вирок Надії Савченко…
І я завжди говорив слідчим, тюремникам, своїм сусідам по камері, що моя держава, мій президент за мене будуть боротися. А у відповідь чув: «Та кому ти потрібен?» Але ж нас із Геннадієм Афанасьєвим Петро Олексійович Порошенко дійсно зустрічав як особливо важливих персон, подбав про надання нам кваліфікованої медичної допомоги. Знаю, що він особисто клопотав про моє звільнення перед російським президентом. А 14 червня його прес-секретар Святослав Цеголко подзвонив, щоб привітати з річницею визволення. Мене не забули! Це приємно.
Дуже важливу роль у тому, що я вийшов на свободу, відіграла Ірина Геращенко. Вона не тільки активно працювала в гуманітарній частині контактної групи нормандського формату зі звільнення політв’язнів, а й закликала європейське суспільство чинити тиск на кремлівську верхівку. У майці з моїм портретом виступала перед європарламентарями.
Я вдячний і Віктору Медведчуку. Він – один із учасників переговорів між Україною і Росією з питань обміну військовополонених і політично засуджених. Його, до речі, я першим зустрів при виході з речами з «Лефортово» в кабінеті начальника слідчого ізолятора. Не чекав, чесно кажучи…
Особливо хотілося б сказати про українського консула в Росії Геннадія Брескаленка. Його не допускали до мене більше півроку! У СІЗО почали кепкувати, мовляв, навіть засуджених громадян бананових республік відвідують дипломати, а мене кинули. Коли ж ми з ним нарешті зустрілися, консул показав мені не менше тридцяти копій листів із проханням про зустріч зі мною, відправлених у різні інстанції. І по кожному – відмова. Геннадій Семенович – найдобрішої душі людина. Уявляєте, він двічі приїжджав до мене в колонію. За його наполяганням мене почали лікувати. Консул організував серед своїх колег збір грошей, щоб підтримати мене фінансово в «Лефортово». Передані ним 30 тисяч рублів я не витратив, сподівався, що поверну, вийшовши на свободу. Вже двічі їздив із цими грошима до Міністерства закордонних справ України, пропонував забрати назад. Не беруть!

Ганна ВОЛКОВА
Журналіст