Журналіст Володимир Костенко написав книжку про творця музики “Маминої вишні”

Нещодавно київське видавництво “Фенікс” при фінансовій підтримці Київської міської ради видрукувало документальну книжку під назвою “Анатолій Пашкевич”, яку написав журналіст-“чорнобилець” Володимир Костенко. Вона про відомого українського композитора – творця незабутніх пісень “Степом, степом…”, “Мамина вишня”, “Тече Дніпро”, “Хата моя, біла хата”…
Журналіста Володимира Костенка і композитора Анатолія Пашкевича багато років пов’язувала в Чернігові щира й вірна дружба. Перед смертю Анатолій Максимович передав саме цьому журналістові весь свій особистий архів. Після тривалої роботи в прес-агентстві Чорнобильської АЕС Володимир Костенко, працюючи вже на Українському радіо, по смерті Анатолія Максимовича Пашкевича почав наполегливо працювати над майбутньою документальною книгою під лаконічною назвою “Анатолій Пашкевич”. Але саме в той період склалася надзвичайно драматична ситуація: Володимир Костенко тяжко захворів (онкологія) і 23 лютого 2013 року помер. Перед смертю він заповів своїй дружині Анні Костенко і радіожурналістці Неллі Даниленко завершити до кінця його книгу про А. М. Пашкевича і випустити її у світ.
І ось нарешті це видання (дуже вдало доповнене майже чотирма десятками документальних фотознімків про творче життя народного артиста, художнього керівника, композитора і диригента знаменитих хорів у різні роки в Житомирі, Черкасах, Києві, Луцьку та в Чернігові) – у руках читачів. Саме в Черкасах у листопаді 1966 року вперше прозвучала відома тепер у всьому світі пісня “Степом, степом…” на слова Миколи Негоди, що стала величним і вічним пам’ятником всім українським матерям, які втратили на війні своїх синів. Цю пісню Черкаський народний хор під керівництвом Анатолія Пашкевича виконував понад 2 тисячі разів у різних країнах світу. Артисти співали українською мовою, але люди різних національностей слухали цей шедевр стоячи, вражені його емоційною глибиною…
Анатолій Пашкевич писав, крім музики, ще й вірші, новели та оповідання. (Вони вийшли у 1994 році окремою книгою “Мамина вишня” у київському видавництві “Веселка”). Найулюбленішим поетом у цього композитора був Василь Симоненко. Саме на його слова була створена пісня під назвою “Синові…” (Частина тексту з вірша “Лебеді материнства”.) Так сталося, що Анатолій Пашкевич помер 8 січня 2005 року, якраз на день народження поета Василя Симоненка, котрий, за словами дружини композитора Тетяни Пашкевич, для її чоловіка “був за рідного брата”. Вони й поховані поруч на одному кладовищі в Черкасах…
Глибоко врізаються у свідомість і в пам’ять слова Анатолія Пашкевича про свою Батьківщину: “Україна – це наші мами, батьки. Україна – це наші могили. Україна – це наші радощі, біди, наша пам’ять. Україна – це весь великий світ!” Врізаються і слова, якими характеризує себе: “Вважаю себе хліборобом, який вирощує хліб, хліб духовний. Стараюся, щоб він був без остюків”.
І насамкінець слова заслуженого працівника культури України Людмили Засенко (дівоче прізвище Кикоть), яка співала у Черкаському народному хорі з 1967 по 1969 роки: “Дійсно, наш незабутній Анатолій Максимович Пашкевич був і залишається у народнопісенній стихії таким авторитетом, як Ньютон у фізиці чи Менделєєв у хімії. А журналіст Володимир Іванович Костенко створив про цього знаменитого композитора-самородка яскраву, глибоку й масштабну документальну книгу. І навіть смерть журналіста-дослідника не зупинила цю складну роботу, бо її завершили і донесли читачам дружина Володимира –  Анна Костенко і його колега – радіожурналістка Неллі Даниленко. Спасибі їм за це!”
Склеїлося так, що з Володимиром Костенком я працював кілька років у прес-агентстві Чорнобильської АЕС. Разом із ним ми першими серед журналістів піднялися 15 серпня 1995 року на дах “саркофага” і в надзвичайно складних умовах провели фотозйомку й зробили диктофонні записи на так званій “Білій плямі”, де спеціалісти Чорнобильського будівельно-монтажного підприємства проводили герметизацію покрівлі об’єкта “Укриття”. Робоча зміна у високих радіаційних полях тривала тоді від 5 до 20 хвилин. Це значно менше, ніж вихід космонавтів за межі корабля у відкритий Космос…
Пізніше, 19 травня 1998 року, ми з Володимиром Костенком у супроводі розвідників-дозиметристів теж першими й останніми серед журналістів піднялися на верхівку вентиляційної труби колишнього 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС. (Висота від землі – 150 метрів). Саме тоді спеціалісти Київського акціонерного товариства “Укренергомонтаж” у фантастично складних умовах здійснювали унікальні роботи для зміцнення стійкості вентиляційної труби над “саркофагом”. Висота тієї металевої труби від даху об’єкта “Укриття” – 75 метрів, діаметр – 9 метрів, вага – 330 тонн… Наша розповідь про все побачене і пережите тоді на вершині “атомного Евересту” облетіла півсвіту…
На верхівку вентиляційної труби над “саркофагом” ми з Володимиром Костенком піднялися товаришами, а спустившись вниз на Землю, стали друзями.
На засніжену вершину Кіліманджаро (це найвища гора в далекій Африці) Володимир Костенко піднявся 31 січня 2010 року в складі альпіністської групи, а на Говерлу – найвищу гору України – здійснив одиночне сходження у листопаді 2011 року. І зробив звідти свій останній репортаж для Українського радіо…
Тоді Володимир уже відчував, що вершина Говерли – це його остання четверта висота. Але журналіст помилився, бо останньою – п’ятою – висотою стала для нього не Говерла, а книга “Анатолій Пашкевич”, у яку він вклав усі свої останні сили.
(“Україна молода”).
Від “Зорі Полтавщини”. Володимир Костенко і Неллі Даниленко свого часу працювали на Полтавському обласному радіо.
Світлої пам’яті Володимир Костенко народився в Лубенському районі, закінчив Полтавський педагогічний інститут імені В.Г.Короленка, був активним учасником славетного хору “Калина”. Його перу належать багато блискучих публіцистичних виступів, які публікувалися і на шпальтах “Зорі Полтавщини”.
Спогади про видатного композитора Анатолія Пашкевича, які лягли в основу книги Володимира Костенка, також друкувалися на сторінках нашої газети.