На високому пагорбі, що на околиці Лохвиці, на Благодарівці, як звично називають цей куток, відбувся мітинг-реквієм з промовистою назвою «Людської пам’яті мости…». Приурочений він був до сумної дати в історії Лохвицького району. Саме тут, на цьому крутосхилі, 12 травня 1942 року фашисти розстріляли лохвицьке гетто євреїв. Встановлено імена 287. А їх було більше – близько 300. Наймолодшому з них…  всього 11 місяців.
Відтоді минуло 75 років. Однак слова промовців раз по раз навертали свідомість до того моторошного дня.
– Мені як жінці, як матері, бабусі дуже тужливо дивитися на викарбувані на пам’ятнику імена загиблих ні в чому невинних людей, – схвильовано говорила перший заступник голови Лохвицької РДА Ольга Папірненко. – Своїх жертв фашисти навіть не поховали – просто підірвали схил яру і багатотонним пластом глини накрили закривавлені тіла. На сьогодні Голокост – це уособлення людських страждань і абсолютного зла, символ трагічних подій для всього людства.
– Окупанти застосовували найжорстокіші способи винищення євреїв, – зазначив голова Лохвицької районної ради Анатолій Храпаль. – У цьому сумному ряду і трагедія, що сталася на околиці Лохвиці 75 років тому. Німці знищили тут цілі родини лохвицьких євреїв, не жаліючи навіть жінок та маленьких дітей. Це була моторошна дорога смерті.
– Німецько-фашистська окупація стала трагічною сторінкою в історії єврейської общини Лохвиці, – наголосив Лохвицький міський голова Віктор Радько. – Гітлерівці відразу взяли всіх євреїв на облік і загнали їх у гетто. Умови проживання там були жахливими: панували голод, антисанітарія, епідемія хвороб.
Як розповідає 95-річна Парасковія Гнатівна Головко, яка пам’ятає події тих страшних років на Благодарівці, з гетто фашисти автомобілями возили людей на примусові роботи. Взимку вони розчищали дороги від снігу і були голі й босі.
Того травневого ранку приречених на смерть примусили роздягатися і підніматися на гору. Знову і знову строчили автоматні черги… Кати розстрілювали беззахисних чоловіків, жінок, стариків, а немовлят вкидали в яму живими.
Через два роки після цих жахливих подій було встановлено прізвища розстріляних – 287 осіб. Але цей список неповний і до нього слід додати ще 16 чоловік, які в лютому 1942 року були вивезені з селища Сталінка (нині – місто Заводське) у Лохвицю, де їхні сліди обірвалися.
Лише на Полтавщині жертви серед євреїв становили 22 тисячі 340 осіб, або 47 відсотків єврейського населення області. А загалом протягом Голокосту було вбито більше 6 мільйонів євреїв, зокрема в Україні – більше півтора мільйона.
Пам’ять про Голокост необхідна не тільки нинішньому поколінню, а й насамперед майбутньому, щоб ніколи більше подібне не повторилося. Про це говорили у своїх виступах представники єврейської общини зі США Аарон Гінзбург (який втратив у 1941-му в Бабиному Яру 50 своїх родичів) та Елен Кол, директор Полтавської благодійної організації «Полтавський єврейський фонд «Хесед Нефеш» Світлана Москвітіна, представник Конотопської єврейської громади Міла Айзенштат, лохвичанин, самодіяльний поет Євген Уткін, учитель історії Тетяна Карась.
На мітингу було оприлюднено лист, який надійшов з Ізраїльського національного меморіалу з історії Шоа (Холокосту). Пропонуємо уривки з цього листа мовою оригіналу: «Мемориальний комплекс истории Холокоста Яд Вашем в Израиле ставит главной своїй задачей увековечить имена евреев, уничтоженых в годы Второй мировой войни.
Сведения о погибших евреях Лохвицы были получены от членов общины Авраама Дунаевського, будет благословенна його пам’ять, Льва Рязанського и Бориса Урецького. Среди переданных имен были имена, ранее неизвестные мемориалу Яд Вашем. Пам’ять ваших земляков будет увековечнена в Яд Вашем.
Мы хотели бы поблагодарить присутствующих за то, что вы сегодня собрались здесь почтить пам’ять невинно убитих людей. Ваше неравнодушие – это вклад в общие усилия предотвратить подобное в будущем».
Присутні на мітингу вшанували хвилиною мовчання всіх, хто став жертвою злочинів фашистів у роки Другої світової війни.
Заупокійну молитву за невинно убієнних провів равин Полтави Іцхак Константінов. А на згадку всіх дітей, які стали жертвами коричневої чуми, в тому числі й тут, в Благодарівці, юні лохвичани поклали на могилу розстріляних лохвицьких єврейських дітей іграшки, виготовлені власноруч.
Під єврейську мелодію чисельна делегація євреїв, що прибула на цей траурний мітинг, до могили поклала камінці (так євреї висловлюють повагу та вважають їх символом вічності). А ще вони виконали поминальну пісню «Елі» («Мій Бог»).
У свою чергу лохвицька громада, керівники району та міста поклали квіти та вінки до безмовної Братської могили розстріляних жінок, дітей та стариків.
***
У районному Будинку культури учні Лохвицької гімназії №1 під керівництвом педагога, директора шкільного музею Т.Г. Журавель представили тематичну композицію «Війна – це тир, де цілий світ мішені», побудовану на вражаючих фактах винищення євреїв не тільки в Лохвиці, а й загалом за роки Другої світової війни.
Природно, що ця тематика стала домінантною й у п’єсі «Дві історії одного портрета», яку зіграли артисти Полтавського єврейського общинного громадського театру «Андише Мазл» ім. Бурлаки.
Також у районному Будинку культури було влаштовано фотовиставку про трагічні події 75-річної давності. А ще американські гості та прибулі представники єврейських общин з різних міст України разом з Лохвицьким міським головою відвідали старовинну пам’ятку Лохвиці – єврейську синагогу, яка конче потребує відновлення.
Заходи, приурочені до 75-х роковин розстрілу євреїв у Благодарівці, справили на присутніх хвилююче враження, змусивши замислитися над ціною людського життя, людськими цінностями, причинами появи тиранів, що ведуть до такої людиноненависницької політики. Не випадково у виступах простежувалася аналогія вчинків Гітлера і Путіна.
Головний висновок, який варто винести з цієї сумної і трагічної історії 75-річної давнини, – ніхто не має права позбавляти життя представників будь-якої національності. Історія і люди ніколи не простять цього всіляким «цінителям» арійської раси чи «русского мира». Бо і пам’ять, і злочини перед людством не мають строку давності…

Олександр МОСКАЛЕНКО
Журналіст