Шукати себе варто все життя. А тим більше, коли нове заняття відкриває “друге дихання” і вчить дивитися на світ зовсім іншими очима. Допитливими, добрими, щирими. Як у дитинстві, як у хвилини радості, як поряд із дорогими серцю людьми…
Саме такі думки з’являються у відвідувачів виставки     ляльок Наталії Миколаївни СЕНИК, яка відкрилася у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені         І. П. Котляревського.
Бабусин спадок любові
Як ніжно Наталія Миколаївна Сеник любить своїх ляльок, зрозуміло вже з того, що розповідь про кожну з них вона перемежовує найтеплішими в світі спогадами про рідних людей – чоловіка, бабусю, дідуся, які, на жаль, уже в інших світах. Окремі зі своїх виробів рукодільниця присвятила їх пам’яті. Та і як інакше, якщо творчий процес зазвичай не обходиться без бабусиної швейної машинки, яку лялькарка освоїла не так і давно – в шістдесят із хвостиком. Довоєнна “зінгерівська” трудяга не належить до тих раритетних екземплярів, якими цікавляться антиквари, але служить Наталії Миколаївні слухняно.
Умілиця упевнена, що її інтерес до створення ляльок – це своєрідне відлуння бабусиного таланту модистки. Зі старих потьмянілих світлин і водночас назавжди яскравих онуччиних спогадів Євгенія Михайлівна Торяник постає справді дивовижною жінкою. Родом вона була з Тахтаулового, що поблизу Полтави. У період Української революції належала до товариства “Просвіта”. Прекрасно співала, чудово грала на мандоліні. У страшні за розмахом сталінського терору передвоєнні часи працювала в дитячому будинку, де піклувалася про дітей репресованих. На одній зі збережених у родині світлин Євгенія Михайлівна навчає сиріт грі на мандоліні. Ясна і добра, як сама музика…
Молох червоного терору не оминув і її сім’ю. Репресованого чоловіка, Григорія Михайловича Спицю, врятувало лише те, що почалася війна й фронт ненаситно потребував солдатів. Після Перемоги йому доручили відповідальну посаду у Вінниці, куди він і перебрався разом із родиною і де талант Євгенії Михайлівни – модистки розвинувся з несподіваною силою. Що там сукні? Пальта на замовлення шилися на одному подиху!
Щоправда, причина творчого розквіту до неможливого буденна: сім’ї з двома дітьми треба було за щось жити, а принциповість Григорія Михайловича (економіста за освітою) гарантувала йому аскетичне життя безсрібника. Утім і через багато років Євгенія Михайлівна тільки з теплотою згадувала-переповідала, як сердобольний водій чоловіка підгодовував родину свого начальника, час від часу таємно передаючи їй пакетик із якоюсь “гуманітаркою”.
Кулінарні таланти Євгенії Михайлівни – це ще не одна історія: і про паску на 30 жовтках, і про форшмак, рецепт якого із задоволенням друкували в сучасній періодиці, і про виграний Наталією Миколаївною у 2000 році конкурс на тему кулінарії за Котляревським.
Бабусині музичні обдарування також “не мовчать” у генах онуки – Наталія Сеник обожнює оперу. Відповідним голосом природа, на жаль, не наділила, але любов до оперного мистецтва із нею усе життя. Є що розповісти й про “оперні мандрівки” до Одеси, й про враження від харківських труп, і про неперевершену “Наталку Полтавку” нашого полтавського театру. Серед улюблених опер також “Запорожець за Дунаєм”. Власне, знати оперу напам’ять для Наталії Миколаївни – справа така ж звичайна, як для інших – пам’ятати таблицю множення.
Дорогі серцю гості
Три роки тому Наталія Сеник втратила один за одним чоловіка й маму. Обидвоє хворіли, тож усі сили поглинали клопоти про них. А потім раптом сталася така різка й болісна зміна всього життя… Треба було шукати, чим “пришити” себе до цього світу заново, чим розбавити темні кольори. Діти дорослі, книг перечитано за трудове життя бібліотекаря тисячі, улюблений Діккенс завжди з нею – у завчених напам’ять уривках. Спробувала поекспериментувати – вишивка, в’язання, печворк… Не йшло, не лягало на душу. Аж раптом колишня колега порадила пошити ляльку.
Шукаючи відповідний зразок, Наталія Миколаївна зайшла в один із мистецьких салонів міста і… побачила її. Ні, це була не лялька-красуня в шовку й намистах, повз які не можуть спокійно пройти дівчатка. На підвіконні сиділа лялька-бабуся – у шапочці, з подушечкою під рукою. Пошита з тканини, з довгими, що притаманно лялькам-тільдам, руками й ногами. Від неї віяло таким затишком і теплом! А надворі дихала морозом зима, й короткі дні розчинялися у смутку довгих вечорів… Зо три рази Наталія Сеник сходила провідати незвичайну ляльку в салоні. Відтоді й почалося…
Ім’я першій власноруч виготовленій Наталією Миколаївною ляльці дала її подруга. Причому його можна вважати певним мірилом тієї любові, з якою рукодільниця взялася до справи. “Та це ж Леся!” – вигукнула приятелька, лише глянувши на “бабусю” роботи Наталії Сеник. Лесею Григорівною звали маму умілиці. У чому вгадалася та неймовірна схожість, словами навряд чи передати… Невдовзі у ляльки Лесі з’явилася велика “тільдівська” родина – син, невістка, а згодом і помічниця-кухарка, але не будь-яка, а за сумісництвом ще й “зірка” з бразилійського серіалу Жануарія. У гості “приїхала” також героїня іншого “любовного телебезконечника” – Мілагрес… Одне слово, стало не до нудьги.
Сьогодні майже всі ці ляльки відпочивають у спеціальній коробці, адже з фантазії Наталії Миколаївни постійно прибувають і прибувають нові гості, яких треба десь розселяти. На видному місці залишається тільки лялька Леся.
Після освоєння однієї техніки пошиття ляльок рукодільниця зацікавилася й іншими. Благо, Інтернет дозволяє сьогодні ознайомитися з будь-яким майстер-класом. Матеріали, звісно, не дешеві, але щось дарують подруги, для чогось можна обмежитися звичайною хусткою. Хоча, ніде правди діти, хочеться Наталії Миколаївні побалувати ляльок і шовковим вбранням, іншими натуральними тканинами, які в сучасних магазинах спробуй іще й відшукати.
Задумала виготовляти “панів” та “панянок” у так званій панчішній техніці – запаслася синтепоном та іншими необхідними матеріалами, й одна за одною почали з’являтися ляльки з виразними характерними обличчями. Матеріал для волосся – вовна. Колір лялька вибирає для себе сама. У цьому рукодільниця переконалася уже не раз: от хоче лялька бути блондинкою – і буде, бо в жодному іншому кольорі нікому не сподобається. Утім вередливі не тільки красуні. Наприклад, симпатяга гномик набув безмежно доброго вигляду, тільки примірявши свою бежево-рожеву перуку.
Виставкові знайомства й мандрівки
У кожної з представлених на виставці ляльок – своя “біографія”. Є тут і модниця-циганка, і відьма з Лисої гори, і Солоха. Пишним вбранням приваблює погляди незвичайна пара – гетьман і Мотря (асоціації дозволяються!). Особлива гордість Наталії Миколаївни Сеник – композиція “Сорочинський ярмарок”: разом із різним крамом добрі-предобрі волики везуть назустріч пригодам гоголівських героїв – Солопія Черевика, його сварливу жінку та доньку Параску…
Представлена на виставці експозиція налічує 45 робіт. Це і літературні персонажі, і кіногерої. Є також композиції на біблійні сюжети. Багато ляльок рукодільниця виготовила, користуючись порадами зі спеціальної книги про вбрання різних регіонів України. Значний інтерес у неї до строїв “західняків”. І, звісно ж, невипадково. Чоловік Наталії Миколаївни був родом із Тернопільщини й дуже любив цей оповитий легендами край загадкових палаців. Сьогодні Наталія Сеник радіє думкою, що Андрій Степанович, з яким вони прожили майже сорок років, був би приємно вражений її ляльками, й дуже жалкує, що його золоті руки (а вони так вправно працювали з деревом!) не можуть почаклувати над різними цікавими дрібничками для її іграшкового світу.
Ніхто не промине на виставці рукодільниці з величезним досвідом роботи в бібліотеці ляльку Віолетту Львівну – ось він, збірний образ суворої володарки книгосховищ! Цікаво, що виготовила її Наталія Миколаївна на прохання своїх колежанок із бібліотеки Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка. Серйозна пані в окулярах несе уявному читачеві “Розбійників” Шіллера. Саме з бібліотеки цього вишу свого часу розпочалася трудова біографія Наталії Сеник, згодом вона працювала завідувачкою бібліотеки Палацу культури залізничників, але надалі знову повернулася в університетську книгозбірню на посаду бібліографа.
Ляльку Віолетту Львівну рукодільниця виготовила лише за три дні. Горіла роботою, ніби повернулася в молодість – до безкінечних полиць із книгами, стелажів, формулярів… Загалом же головна мета Наталії Миколаївни, коли вона бере до рук матеріал для нової роботи, – створити щасливу ляльку. Таку, щоб від одного погляду на неї людині ставало радісно.

Вікторія КОРНЄВА.
Фото автора.