Так говорив незабутній Євген Маланюк про українського політичного діяча, історика, соціолога, публіциста, теоретика вітчизняного консерватизму В’ячеслава (Вацлава) Казимировича Липинського. Для дослідників він – один із найбільш оригінальних і контроверсійних українських мислителів ХХ століття. З огляду на проблеми цивілізаційного вибору України на сучасному етапі його творча спадщина набуває особливого значення. Тим часом для широкого загалу ім’я Липинського залишається маловідомим.
18 (5 за ст. с.) квітня виповнилося 135 років від дня його народження.
В’ячеслав Липинський з’явився на світ у родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських в селі Затурці Волинської губернії (Російська імперія). Здобув блискучу освіту: спочатку в Київській класичній гімназії, потім у Ягеллонському університеті в Кракові вивчав агрономію, у Женевському університеті – соціологію, знову в Кракові – історію. Живучи у своєму маєтку на Уманщині, проводив агітацію за повернення до українства споляченої шляхти. Працював у Галичині, коли вона була під владою Австро-Угорщини. Був членом Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка у Львові.
На початку Першої світової війни Липинського мобілізували до російської армії, у чині прапорщика він воював у Східній Пруссії, проте через хворобу був переведений до резерву.
У 1917 році, на старті визвольних змагань, Липинський звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині й разом із громадським та політичним діячем, журналістом Сергієм Шеметом “політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині”. Тоді ж Липинський став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року.
В одному з листів В’ячеслава Казимировича того періоду йдеться: “Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава, Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це означає? Це означає, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як Ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом, іншими словами, сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів…”
На початку червня 1918 року В’ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української держави. Після повалення гетьманату та наступних подій в Україні Липинський уже назавжди стає емігрантом. Живе в Німеччині, Австрії і повністю присвячує себе науковій, громадській діяльності. На відстані керує створеним у 1920 році Українським союзом хліборобів-державників.
У цей час у Відні виходить праця Липинського “Україна на переломі”, темою якої є створення Богданом Хмельницьким провідної української верстви та будівництво за її допомогою Української держави. У процесі викладу він обмірковує необхідність гетьманського самодержавства, але самодержавства не за московським зразком, а за зразком європейським, у якому володар, як і всі громадяни, підкоряється законові.
У 1926 році В’ячеслав Липинський видає свої фундаментальні політологічні роздуми “Листи до братів-хліборобів”. Він здійснює огляд діяльності Української Народної Республіки з усіма драматично-трагічними подіями її зруйнування, української політичної еміграції… Показує розкол на ворогуючі групи, які не змогли знайти розумних компромісів в ім’я досягнення стратегічних цілей, за що було сплачено найдорожчим – втратою державності.
На думку Липинського, подолати внутрішні органічні слабкості українства та об’єднати українську націю найкраще можна на ґрунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності й єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, класової належності, віросповідання, культурного рівня. Почуття любові до рідного краю – української землі-годувальниці – як до органічної цілості, вважав Липинський, є необхідною і єдиною можливістю того найріднішого у світі зв’язку людей, що називається нація. Він залишив нам критерій визначення того, хто є українцем, а хто – чужинцем: “Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією”.
У кінці 1920-х хронічна легенева недуга Липинського загострюється. У сорокадев’ятирічному віці 14 червня 1931-го В’ячеслав Казимирович Липинський відійшов за межу вічності. Згідно із заповітом поховали його в Затурцях на Волині.
За радянської влади усі могили на польському цвинтарі в цьому селі були втрамбовані в землю. Тільки в перші роки незалежності місцеві “рухівці” розчистили кладовище й встановили пам’ятник на символічній могилі В’ячеслава Липинського.
Нині відремонтовано родинне обійстя Липинських. 2011 року відреставрований та відкритий меморіальний музей В. Липинського. Утім працями В’ячеслава Казимировича нині цікавляться переважно науковці. А знати їх не завадило б і сучасним політикам, і звичайним українцям, бо всі ми разом, на жаль, один в один повторюємо помилки своїх попередників початку ХХ століття.

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.