Реалії життя у віршах Петра Ротача

Петро Ротач знаний як літературознавець, передовсім дослідник письменства Полтавщини, життя і творчості Тараса Шевченка, доробку майстрів слова української діаспори, краєзнавець, фольклорист. Дещо менше він відомий як поет, белетрист, публіцист, мемуарист. Проте саме у віршах, оповіданнях, спогадах розкривається його хліборобський світогляд, виявляється національна свідомість, гуманізм, любов до батьків, земляків, рідного краю й України, високі моральні якості, здатність співпереживати, прощати, терпляче чекати, аналізувати буденні ситуації, відсіювати минуще, поширювати вічне.
Усі ці якості видатний полтавець сформував у складний для себе й нашого народу час, переживши голодомори, колективізацію, воєнне й повоєнне лихоліття, витримавши розлуку з рідним краєм, батьками, примусову працю в Німеччині, перебування в Казахстані, психологічний тиск і переслідування КДБ… Випробування загартовували, спонукаючи щоденною працею, любов’ю до України протистояти негараздам.
Найбільш виразно думки про трагічний для нашого народу період буття (1930–1980), роздуми про нелегку долю співвітчизників в умовах радянського колоніалізму, а також перипетії власного життя, емоції, почуття від пережитого Петро Ротач утілив у віршах, що є не лише естетичними явищами, а й джерелами пізнання його духовного розвитку, психології, фактів біографії, ставлення до подій, очевидцем і учасником яких був. Тому недарма одна з його збірок називається “Крізь роки болю і надій…”
Незагойним спогадом для літератора став голодомор в Україні початку 1930-х років, свідком якого був. Тема безхліб’я досить часто зустрічається в його творах. Так, у вірші “Згадка” (1943) він оповів про жахливі дні 1933 року, коли батько відправив його заробляти на прожиття. У поезії “Хліб 33-го” (1959), змальовуючи себе в образі русявого хлопчика, який просить “крихту” в чужих людей, відверто зізнається, що через багато років після трагедії нашого народу відчуває “хліба гіркоту”, тому бажає, щоб вона ніколи не повторилася знову.
Переживши безхліб’я, Ротачі зазнали нової біди – розкуркулення, про що автор згадав у вірші “З пережитого” (1992), наголосивши на безправ’ї, безнадії й безвиході не лише членів своєї сім’ї, а й багатьох українських землеробів, яких безпідставно було оголошено ворогами народу.
Петро Ротач пам’ятав і про репресії української духовної еліти сталінським режимом, які осмислив у творі “Адамцевич на Роменському базарі (1932)” (1989), створивши образ сміливого й правдивого кобзаря, виразника дум згорьованого народу, котрий потерпає від сталінського терору. Відбуваючи нетривалі арешти, співак повертається на майдан, де мовить про страждання земляків.
Чимало віршів письменника присвячено відтворенню події Другої світової війни, змалюванню рідного краю в часи окупації його нацистами, розповідям про власне перебування на підневільній праці в Німеччині, тому вони є промовистими документами складної доби випробувань нашого народу.
У віршах “І знову вечір крадеться селом…”, “В полях пливуть горбаті тіні” (1942) автор створив образи війни, передав загальну напружену атмосферу буремного й трагічного часу, своє ставлення до подій.
Саме в цей час молодий поет чіткіше усвідомлював, що в минулому його народ не жив повноцінним щасливим життям, проте й сучасне було не набагато кращим. У вірші “Незабутнє” (1942) він сумує за загиблим товаришем, пригадуючи “бризки крові на стіні”, а у творі “Сільське” (1942) оплакує дядька, якого закатували окупанти у “в’язниці над Псьлом”.
Звістка про відправлення до Німеччини засмутила Петра Ротача, однак він знайшов сили висловити власні переживання у творах “Прощальне”, “Розкуркулення” (1942), описати природу села, в якому минули дитячі та юнацькі роки, розповісти про гірку долю батьків, своє “сумне” дитинство.
Після приїзду до Німеччини Петро Ротач написав низку віршів “Вечірнє”, “Радість”, “Вірш про моє село” (1942), у яких звірився в любові до рідного краю, України, створив образи батьків, села, втілив власні емоції й почуття. У циклі “Весняні поезії” він зізнається, що самотній, хвилюється не лише за себе, а й за близьких, котрі не шлють звісток. Попри те, що життя поета в Плауені було сутужним (голодування, доноси, обшуки, покарання, виснажлива праця), він не оповідав про це у творах, а лише підкреслював, що почувається самотнім, сумує за рідними, Україною.
У віршах “Покара йде”, “Як сумно тужить вітер у дротах…”, “На Драві”, “Буря”, “В Альпах”, “Крізь куряву в дорозі…”, “Світанок уже прокричали півні” (1944) автор опрацював мотив повернення до рідного краю, тому в них струменить надія на визволення.
Через десятиліття у творі “З пережитого” (1992) поет ще раз пригадав про війну, працю на чужині, зазначивши, що це була “бійня небувала”, коли воїни, мирне населення помирали від куль, а остарбайтери мучились від непосильної роботи, злигоднів.
Незадовго перед поверненням на Батьківщину Петро Ротач створив вірш “Передчуття” (1946), в якому передбачив майбутні потрясіння, що випадуть на його долю, адже чув про переслідування в СРСР тих, хто був вивезений окупантами. Згодом він написав твір “В Оршові” (1990), оповівши про блукання чужиною після закінчення війни, перебування під слідством, коли “вночі на допит викликали / І вимагали злих зізнань”.
В Україні Петра Ротача пригнічувало сутужне життя селян у повоєнний час. Мотив злиднів земляків, які тяжко працювали в колгоспі за трудодні, він опрацював у творі “Вітряк” (1947). Односельці прийняли колишнього остарбайтера вороже. Про це поет оповів у віршах “Не справдились найкращі мрії…” (1947), “Земля моя рідна, до тебе я здалека ніс…” (1947), передавши муки своєї душі. Щоб не потрапити у в’язницю, він змушений був деякий час поневірятися в Казахстані, про що розповів у поезії “Погнала знов мене біда…” (1948).
Через багато років літератор у творі “З пережитого” (1992), переосмислюючи події минулого, викрив антигуманний радянський режим, засудив репресивну політику тодішньої влади, яка ув’язнювала остарбайтерів у “сибіри” й “магадани”, а українських селян заганяла в колгоспи, змушуючи задарма працювати, злидарювати й мовчати. Принагідно варто додати, що про безправність і бідування колгоспників, їхню самотню й незабезпечену старість автор оповів у віршах “Баба Ганна”, “Доля”, “Колгоспниця” (1988), “Останній хуторянин” (1994), схиляючись у пошані перед трудівниками-мучениками.
Повернувшись наприкінці 1940-х до України, Петро Ротач потрапив під нагляд КДБ, агенти якого упродовж тривалого часу викликали на допити, психологічно травмуючи, паплюжили його ім’я в пресі, забороняли друкувати твори. Роздуми про ці випробування він утілив у віршах “Ви все робили й робите усе…” (1969), “Не захлинувся він моєю…” (1987), “Везучий” (1988), акцентувавши на власній стійкості, волелюбності, незламності. Попри цькування літератор не скорився, а завзятіше працював на ниві відродження національної пам’яті, полтавського краєзнавства, духовності рідного народу.
Мріючи про незалежність України, Петро Ротач у вірші “В крамницях пустка…” (1991) відобразив останні роки СРСР. Переконуючи земляків переборювати труднощі, він закликав їх берегти рідну мову, захищати “і пісню, й дух Шевченка”, бо настав час відстоювати власні національні інтереси.
Поет у своїй творчості торкався і проблем українського суспільства доби Незалежності. У творі “О, що за час!..” (1996) міркував над небезпекою поширення в суспільстві ідей комуністичної ідеології, мовив про небажання земляків позбуватись радянських стереотипів мислення, що гальмують визрівання національно свідомих громадян.
Як переконуємось, Петро Ротач утілив у віршах роздуми про події своєї складної доби, свідком яких був і які пережив, відобразив власні емоції й почуття. Витримати життєві буреломи йому допомагали любов до ближніх, рідного краю, Батьківщини, а ще – титанічна праця, адже десятиліттями він повертав з небуття імена визначних українців, протистояв неосвіченості земляків, відновлював історичну пам’ять нашого народу, пришвидшував незалежність України.
* * *
Від оргкомітету заходів із пошанування пам’яті гідного українця, письменника і літературознавця Петра Петровича Ротача.
Повідомляємо, що 13 червня 2017 року в Полтаві відбудуться: 11.00 – панахида у Свято-Успенському кафедральному соборі УПЦ КП; 12.00 – громадянська панахида біля могили П. П. Ротача на міському кладовищі (зупинка “Вул. Боженка”); 14.00 – літературно-мистецька композиція “Не прощаюсь з тобою, моя Україно…” у Полтавському краєзнавчому музеї імені В.Кричевського.
Вклонімось. Пом’янімо. Згадаймо.

Володимир ПОДРИГА
Літературознавець