Значки з такими написами отримали дітлахи, чиїх батьків забрала підступна війна на сході України. Різні родини. Різні ситуації. Лише горе, навіть у святкові дні, – спільне…

На фоні дитячої радості
Збираємося на літньому майданчику біля кафе на в’їзді в Полтаву. За спиною гуде Київське шосе, день обіцяє бути спекотним. Звідкись збоку чую знайомий голос: “Акуратно, синок, особливо коли БМП будете грузити. Це ж залізниця! І дивися за солдатами”, – до місця збору з маленьким внуком за руку підходить перший комбат 16-го окремого мотопіхотного батальйону Іван Петренко. Тепер українські рубежі на Донбасі відстоює його син Євген – саме з ним і спілкувався по мобільному телефону.
Той батальйон тероборони на початку війни збирали й екіпірували усім миром мешканці Полтави та області. Сьогодні Іван Михайлович – голова громадської організації “Сім’ї загиблих учасників бойових дій Полтавщини”, яка вже третій рік об’єднує обпалені бідою родини. Вона й організувала розважальні заходи для малечі з нагоди Дня захисту дітей.
У кафе діти снідають різними смаколиками, відгадують загадки, бавляться різнокольоровими кульками, отримують подарунки і значки з написом “Мій тато – герой!”. Попереду – розважальна програма на цілий день. А материнські погляди на фоні дитячої радості постійно зблискують вологою…
Коли виплата “не положена”
Першою прибуває делегація з Кобеляцького району – семеро дітей із чотирьох родин загиблих захисників України. Наталія Кошлата із села Василівка привезла обох доньок. Про її ситуацію вже було написано чимало, але від того не легше. Її чоловік Григорій Кошлатий прослужив у морській піхоті 10 місяців. Загинув 25 лютого 2016 року під Маріуполем.
Перебираю тодішні найсвіжіші повідомлення в Інтернеті: “До останнього подиху захищав мир на території України”. Спочатку даних про обставини смерті не було, нічого не пояснили й військові, що доставили тіло для поховання – “при виконанні”… Родина спробувала пережити горе, отримала відповідне посвідчення, пільги, пенсії за втраченого на війні батька та чоловіка. Це потім з’ясується, що через армійський безлад він загинув від кулі “побратима”.
Та коли подали документи на отримання одноразової допомоги, відповідь військового відомства приголомшила: виплата “не положена”. Більше того, зняли й пільги, анулювали посвідчення. Залишилися тільки пенсії у осиротілих доньок – 6-річної Влади та 17-річної Тані.  При цьому і сільська, й районна, і обласна ради ухвалили рішення на користь родини і свої виплати зробили. Чиновники у вищих кабінетах вирішили, що загинув боєць “не за тих обставин”.
– Якщо за документами, то ми вже й не сім’я загиблого в АТО, – говорить Наташа, – просто дівчата-волонтери мене з доньками наодинці з бідою не лишають, скрізь беруть із собою…
Родина мешкає у Василівці Кобеляцького району, виживає щоденною сільською працею: корова, бички, поросята, кози, кролі, птиця, город. Управлятися допомагає мама Наталії. Такий собі “жіночий батальйон”. Очі небагатослівної вдови під час розмови зрадливо червоніють.
“Мамо, підкинь мене високо, як тато підкидав!”
Валентина Крутько із Лубенського району за фахом – лікар. Говорить, що розповідати щоразу про загиблого на війні чоловіка нелегко, але робити це треба заради його пам’яті. З Романом, який на Лубенщину переїхав із Кременчука, вони одружилися у 2000 році. Працював механіком на різних підприємствах. Дуже вболівав під час подій на Майдані. І мама, й дружина змушені були сприйняти його вибір піти на фронт. Служив у 17-й окремій танковій бригаді, мав псевдо “Тракторист”. Загинув під час оборони Маріуполя у ході бойового зіткнення 22 жовтня 2014 року. На той час старшій доньці було 14 – для неї це стало справжньою трагедією, молодшій – усього три рочки. Вона добре пам’ятає сильні татові руки, адже довго ще потім просила: “Мамо, підкинь мете так високо, як тато підкидав!” За словами Валентини, з одного боку, увесь жах, пов’язаний із втратою, сімейною трагедією, хотілося б забути, не ворушити наболіле щоразу.
– Але ж розумію, наскільки мужній вибір зробив Роман, коли виникла державна необхідність захищати свою територію, – говорить вдова, – цей вибір гідний глибокої поваги і має стати прикладом для інших.
Сьогодні старша донька – вже випускниця, на захід Валентина приїхала з молодшою, Катрусею.
“Я також буду масажистом”
Оксана Аранчій із 8-річним Дмитриком приїхали з Пирятина.
– Наш тато Максим Аранчій був призваний у першу хвилю мобілізації 25 березня 2014 року, – розповідає Оксана. – Загинув 13 квітня того ж року. Синові на момент цієї трагедії було неповних 5 років, наразі вже виповнилося вісім. Але він добре пам’ятає батька і говорить, що у майбутньому також стане масажистом – щоб допомагати людям, як тато.
25-річний випускник Лохвицького медичного училища прослужив менше трьох тижнів: у ході передислокації реактивної батареї в район бойового призначення поблизу міста Ромни сталася аварія. Водій та інструктор загинули на місці. Дружина говорить, що із призначенням виплат, пенсій та пільг жодних проблем не виникло, все вирішилося протягом першого року. Родина мешкає у приватному будинку. Підтримують мама Оксани, батьки Максима.
***
Того дня програма для дітей із різних міст і районів області була різноманітною: смаколики в Макдональдсі, відвідини Краєзнавчого музею, музею авіації, обід у льотній їдальні. Насамкінець – перегляд вистави “Котигорошко” в обласному театрі ляльок і гостинці від “Львівської кави” та солодкі подарунки в дорогу. Як зазначив ініціатор події Іван Петренко, нині особливо важливо підтримувати такі родини:
– На сході України триває так звана АТО, але ж ми всі розуміємо, що це – війна, на якій солдати гинуть, захищаючи нас із вами. Та, на жаль, на третьому її році частина суспільства заспокоїлася настільки, начебто мирного життя це й не стосується.
Відпочинок удався, додому роз’їжджалися зморені, але задоволені. І впевнені у тім, що їхні батьки – герої, адже воювати пішли, бо так було треба. А отримані на пам’ять значки – то зовсім не дрібничка, можливо, вони теж стануть колись предметом родинної гордості.

Ольга ЩЕГЛОВА.