У   Полтаві 1 червня 1982 року відбулося урочисте відкриття нової будівлі театру ляльок. Процес його проектування й будівництва йшов вимушено прискореним темпом і, мабуть, тому іноді супроводжувався досить неординарними подіями.
Я давно збирався написати не те щоб історію, а свого роду хроніку цікавих епізодів із нашого життя у вирі подій довкола створення театру. А те, що проектування й будівництво об’єкта, всупереч здоровому глузду, відбувались одночасно і більша частина робочих креслень, щоб не затримувати будівельників, поспіхом передавалась їм проектувальниками, тільки сприяло виникненню неочікуваних та незабутніх ситуацій.
Проектною організацією, в якій я тоді працював архітектором і автором проекту театру ляльок, був Полтавський філіал проектного інституту “Укрміськбудпроект”. Отож – кілька епізодів.
Сюрприз
Для мене, як для архітектора, завдання розробки проекту від самого початку ускладнювалося необхідною умовою – пов’язувати архітектурні рішення з уже існуючим на будівельному майданчику фундаментом. Його поспіхом поклали ще задовго до розробки проекту. Тобто я був обмежений дуже жорсткими рамками. Творча робота в таких умовах – це як акробатика в душовій кабінці. Що ж, легких шляхів не шукаємо, і, коли нарешті проблема була розв’язана й компромісне рішення знайдено, мені випала справжня несподіванка. Вказівкою згори отой недоречний фундамент був прибраний із будівельного майданчика. Ніби його там ніколи й не було. Сюрприз.
Чорна стеля
Свого часу предметом гарячих суперечок стала підвісна стеля в глядацькому залі. Вона була запроектована у вигляді купола шапіто складної форми і чорного кольору. Цей колір наводив на начальство й чиновників якийсь забобонний жах. Проти нього одразу ж дружньо повстали. Мовляв, стелю чорного кольору в дитячому театрі люди не зрозуміють. “Нас не зрозуміють” – це було дуже модне в ті часи формулювання серед начальства. Авторові взамін пропонувалися різні “вінтажні” варіанти типу: “…а нехай буде голубеньке із сонечком, хмаринками, пташками”. Я змушений був терпляче зберігати спокій, пояснювати, доводити, наводити приклади і т.п.
Неочікувано допоміг випадок. Кількох осіб, відповідальних за будівництво, а з ними – й мене, відправили у відрядження до Москви на власні очі роздивитися дитячі театри. Головним об’єктом для нас був всесвітньо відомий у ті часи Московський театр ляльок С.Образцова. І ось коли ми зайшли до глядацького залу, то побачили над собою (о диво!) вугільно-чорну підвісну стелю. Всі мовчки на мене подивились, а я полегшено зітхнув, уже впевнений, що чорній стелі бути.
Тут доцільно було б сказати добре слово про керівників будівництва. У кожного значного будівельного об’єкта того часу був куратор. Теперішній аналог – “рішала”. Куратор забезпечував узгоджену й безперебійну роботу всіх ланок: проектувальників, будівельників, постачальників… Це завжди була головна людина в ієрархії міського керівництва. В нашому випадку – це секретарі міському партії. На початковій стадії робіт це був П.К.Бондаревський, та згодом майже всю організаційну роботу здійснював О.Ю.Кива. Мені, як автору, дуже поталанило з ними. З їхнього боку не було жодних проявів волюнтаризму. Ніхто з них не нав’язував мені ані свого, ані ще чийогось рішення. До думки архітектора ставилися з повагою, що було у ті, та й теперішні, часи в Полтаві великою рідкістю.
Цеглина
У стінах першого поверху нашого театру, оздоблених червоною облицювальною цеглою, кутові елементи є скошеними. Це зроблено для того, щоб пом’якшити досить виразну пластику фасадів. Для реалізації цього рішення виникла необхідність у цеглі спеціальній, не прямокутної форми. Знову – суперечки, звинувачення автора у формалізмі. Мовляв, наша промисловість такої цегли не випускає.
І невідомо, чим би все закінчилось, якби не виконроб об’єкта. Він розв’язав цю проблему легко і невимушено. Точно не пам’ятаю, але, здається, звали його Юрій Горєлов.
Одного разу, коли я в черговий раз зайшов на будівельний майданчик, виконроб виніс і показав мені, немов дорогоцінний діамант, красиву, особливої скошеної, як і потрібно, форми цеглину. Побачивши на моєму обличчі цілу гаму почуттів, він відвів мене у затишне місце, де старанно працювали декілька робітників. Ножівками для металу вони старанно розпилювали звичайну облицювальну цеглу, надаючи їй потрібної форми. У виконроба це був свого роду ще й виховний процес для робітників, у яких зранку, після вчорашнього, трусилися руки. Після надання цеглині потрібної форми місце розпилу ретельно вручну шліфували, щоб не залишалося слідів, подряпин.
Тепер, якщо ви близько підійдете до скошених кутів театру, зможете помилуватися результатами старанної роботи “галерників” і згадати добрим словом винахідливого та небайдужого виконроба.
“Фасади з маячні”
Біля входу на будівельний майданчик театру ляльок знаходився невеличкий вагончик виконроба. Він завжди був відчинений, на стінах розвішані креслення, в т.ч. фасадів театру. І ось одного разу “завітав” на будову якийсь ну дуже небайдужий пенсіонер, як потім з’ясувалося, колишній псевдоархітектурний чиновник десь із Півночі. На ту біду у вагончику нікого не було. Побачене, особливо фасади, активного дідуся, м’яко кажучи, шокувало. Його свідомість, призвичаєна уявляти собі образ театру як храм мистецтва, з колонами, портиками, атлантами і каріатидами, була травмована. Він побіг додому й негайно написав лист-сигнал в компетентні органи. В нашому випадку це був обком партії. Основною темою сигналу була неприпустимість згубного впливу майбутніх фасадів на незміцнілу психіку молодого покоління. Цитата: «… такое мог придумать только человек в горячечном бреду». Досі згадую цю фразу як комплімент.
Як би там не було, але нам із Б.М.Петтером, тоді головним інженером інституту, довелося йти в обком виправдовуватися й писати пояснювальний лист з аргументацією, чому саме такий вигляд ми обрали для нашого театру.
Забули
І ось настав довгоочікуваний день урочистого відкриття нової будівлі Полтавського обласного театру ляльок. Відбувся мітинг на площі перед театром, а потім були офіційна частина, перша вистава для запрошених гостей. Адміністрація театру роздавала запрошення проектувальникам, будівельникам, чиновникам, усім причетним, окрім автора проекту. Мене на відкриття театру ляльок не запросили. Довелося самому ходити по кабінетах і випрошувати запрошення, щоб мати змогу бути присутнім на відкритті мого творіння, якому віддав стільки творчих зусиль, нервів і ще багато чого.
Під час урочистої частини з трибуни із вдячністю згадували проектувальників, будівельників, постачальників, начальників… Запрошували їх на сцену, вручали подарунки, почесні грамоти – всім, окрім автора. Про нього взагалі з трибуни ніхто не згадав.
На спектакль я не залишився.
Постскриптум
Так і не спромоглися, на жаль, за весь цей час, за 35 років, зробити одну із основних робіт з оздоблення театру – професійне художнє оформлення. Воно передбачалось як всередині театру, так і зовні, на фасадах. А без такого важливого етапу роботи будівлю театру не можна вважати закінченою. Відчутним ударом щодо культури зовнішнього вигляду споруди стала заміна на фасадах натуральної черепиці, яку свого часу привезли із Західної України, на її імітацію – рельєфні металеві панелі червоного кольору. В результаті наш театр став у один ряд із тими сараями та складами Центрального ринку, що знаходяться поруч. Це сталося згідно з рішенням тодішнього мера міста А.Т.Кукоби, попри мої зусилля та спроби відвернути від театру ляльок цю біду.
Ось і зараз історія повторюється. Деякі, м’яко кажучи, недокультурні можновладці вийшли з ініціативою спотворити зовнішній вигляд театру, тобто продовжити справу отого “небайдужого” пенсіонера, про якого йшлося вище. Їм недостатньо червоних бляшанок на фасадах. Їм хочеться іще шароварщиною “прикрасити” наш театр.
Йдеться про останні ініціативи Полтавського обласного управління капітального будівництва (див. secretary@nsau.org).

З повагою та надією, що такого не станеться, член Національної спілки архітекторів України, автор проекту Полтавського театру ляльок
Юрій Добровольський.