“Спасибі, що Доля є у цім світі,
Друзі, і пам’ять, і неба безмеж.
І скільки б мені не далося прожити,
Мене не забудуть теж”.

Василь Котляр.

А  далося йому прожити майже 80 літ неспокійного, нелегкого, але красивого і достойного життя. І вже шість років день його народження, 30-го травня, відзначаємо без нього, але зі словом пам’яті, пошани і любові до заслуженого журналіста України, багаторічного голови Полтавського обласного комітету телебачення і радіомовлення, публіциста, поета, драматурга Василя Федоровича Котляра.
Час змінюється, і ми змінюємося. Незмінними в цьому світі залишаються тільки одвічні поняття: честь, совість, добро і зло, щирість і заздрість, ненависть і любов…
Коли людина відходить в інші світи, ми, котрі лишились у цьому благословенному світі, згадуючи ту людину, кладемо на чаші терезів гріхи її і чесноти. Ми не боги. Ми – люди. І можемо помилятись. Але головне дано бачити і нам: чи була людина, котру згадуємо, Людиною? Василь Федорович був. Дозволю собі від імені учнів і друзів стверджувати: Василь Федорович Котляр воістину Людиною з великої літери був. І людиною, і громадянином, і унікальною особистістю.
Чи всім і завжди було з ним легко? Не завжди і не всім. Не сприймав він лукавства, хитриків (його неологізм), підлості, підлабузництва і зради.
Що забрав із собою, йдучи за межу? Нічого не взяв. Що залишив нам? Багато. Залишив свої драматичні твори, вистави за якими з великим успіхом були показані й у Полтаві, і в інших містах України. Особливо – інсценізація “Енеїди”. Це було надзвичайно потужно і красиво. Це стало неабиякою подією в українській культурі. А ще була оперета “Чиста криниця”, музику до якої написав Олександр Білаш – людина талановита і вимоглива. В репертуарі Полтавського обласного музично-драматичного театру вона залишалася не один рік, а пісня з тієї вистави – “Журавлина туга” – звучить часто і тепер в ефірі обласного Українського радіо, а свого часу про цю пісню надійшли тисячі схвильованих листів.
Наприкінці 1980-х наважився Василь Федорович на драму за романом Олеся Гончара “Собор”. І з дозволу автора роману п’єсу Василь Котляр написав. Її було закінчено на початку 1990-х. Але то були не найкращі часи для театру полтавського, та і всіх українських театрів взагалі.
Нині п’єса Василя Котляра з листом-дозволом Олеся Гончара на інсценізацію – в фондах Національного музею літератури в Києві. І при бажанні режисери можуть повернутися до цієї драми. Матиме бажання якийсь театр зробити постановку, музей радо поділиться матеріалом.
А в моєму власному архіві є інші роботи Василя Федоровича. П’єси “Легенда зеленого гаю” і “Дядьки” він уже на схилі віку віддав мені: “Можливо, колись пригодиться”. Впевнена, що так і буде. Бо в тих п’єсах йдеться про вічні поняття в житті людей: про любов, самопожертву в ім’я друга, щирість, а також (куди подітися) про ненависть, заздрість, духовну неміч. Він жив серед людей, знаючи їх чесноти і вади, і любив їх. Бо, як сам казав, хоч ми і грішні, але багато доброго зробили і ще можемо зробити на цьому світі.
Не знаю, зможу я чи ні
(Бо все минуло, наче в сні)
Повідать вам своє життя,
В якому і біда, і каяття,
І радощі від того, що ти жив,
У що ти вірив і чому служив,
І бачив цей скажено дивний світ
У всіх колізіях вже сім десятків літ.
А поруч Долею священного веління
Ішло моє терпляче покоління.
Що сказати про нього як про журналіста і керівника? Коли 1969-го року очолив Полтавський облтелерадіокомітет, всі в колективі зрозуміли: прийшов не просто професіонал, а небайдужа, безкомпромісна (коли йшлося про речі принципові) особистість. Працювати з керівником Василем Котляром було і складно, і цікаво – він був вимогливою і водночас співчутливою і мудрою людиною. Отож Полтавське обласне радіо стало одним із найкращих в Україні. Але ніяк не міг змиритися Василь Федорович із тим, що очолювана ним організація має назву облтелерадіокомітет, а телебачення як такого де-факто немає. В колективі ж були чудові журналісти, котрі не з меншим успіхом, ніж на радіо, могли працювати на телебаченні. А ще був у Полтаві кіноклуб з прекрасними кінооператорами і режисерами, фільми котрих здобували і нагороди, і високі оцінки не лише в Україні. Тоді він зібрав команду творчих особистостей. Витративши чимало нервів, добився, аби в Полтаві облаштувати корпункт Українського телебачення. І все закрутилося, зажило, зануртувало знову навколо Василя Котляра, тепер уже як фактичного керівника не лише полтавського радіо, а й телебачення. Працювали із задоволенням, інколи по 24 години на добу. Отож і тут полтавці стали в один ряд із найкращими українськими телевізійниками. І не один із тодішніх журналістів, кінооператорів, режисерів став відомим в Україні та і поза її межами телевізійним професіоналом високого рівня.
Василь Федорович почасти з легкою іронією казав про себе: “Гра долі. Я, по суті людина творча, більшу частину життя був ще і чиновником”. Так, робота чиновника так само потрібна, як і невдячна, особливо коли маєш власні переконання і сміливість їх відстоювати. Йому в цій царині велося часто-густо дуже нелегко. Звичайно, шукав віддушини. Однією з таких була робота режисера-постановника в народному театрі комедії при бавовнопрядильній фабриці. Тут він розкошував душею, тут він давав волю творчій уяві і режисерській майстерності. Вистави відшліфовувались до найтонших нюансів. І то було унікальне явище в культурному середовищі – самодіяльний театр їздив на гастролі Україною з чотирма виставами одразу і збирав повні зали. Не дивно, що Василь Федорович був запрошений як режисер-постановник кількох вистав до обласного музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя.
Минали роки – свята і будні. І прийшов час, коли почав примірятися до слова, а потім і змирився зі словом “пенсіонер”. Але, перебуваючи на пенсії, продовжував тривалий час працювати, зокрема очолював Полтавське представництво Українського національного фонду “Взаєморозуміння і примирення”.
Маючи вже досить поважний вік, він дуже тішився, коли його учні, колеги і друзі навідували вчителя. Був дуже гостинною людиною.
До мене приходять люди,
І сонце сміється в хаті.
Вже, може, такого й не буде,
Бо жити вже небагато.
Але, коли в цьому безвісті,
Де важко знайти людину,
Приходять друзі – не прісні,
А ті, що в світі єдині,
У світі моєму, такому,
Який мені долею даний,
У ньому, безмірно страшному,
Сонця сіяють грані…
Коли нині кладемо на першу чашу терезів чесноти Василя Котляра, а на другу – його гріхи, перша, безперечно, переважує. Ми не боги, ми люди, але це, волею Господа, дано бачити і нам.

Неля ДАНИЛЕНКО,
заслужений журналіст України.