Мідними стрілами заввишки до самого неба виструнчилися стовбури старих сосен. І ні звуку від них – завмерли, ніби почесна варта. Навшпиньках ішов в урочищі Триби, що неподалік від Полтави, навіть тихий весняний дощ. Біля підніжжя пам’ятного знаку жертвам політичних репресій горіли лампадки, на гранітних плитах лежали живі квіти, з динаміків линули пронизливі мелодії Мирослава Скорика… Скроплена дощем земля пахла хвоєю і ще чимось таким, від чого до горла підступав жалючий клубок…
Минулої неділі, 21 травня, у День пам’яті жертв політичних репресій, полтавці приїхали сюди, щоб вклонитися всім, кого поглинув безпощадний морок більшовицьких репресій.
Там, де праведні спочивають…
До початку церемонії покладання квітів був час, щоб підійти до кількох десятків хрестів, що їх встановили родичі загиблих по обидва боки пам’ятного знаку. На кожному – таблички з іменами й датами. Роки народження на всіх різні, роки смерті – ті ж самі: 1937-й або 1938-й.  Декілька табличок прикріплені прямо на стовбурах сосен. На кількох інших під одним прізвищем перераховано відразу по троє-четверо імен – значить, знищено всю родину…
У гурті людей, які приїхали до скорботного урочища, безпомилково вгадуються ті, кому болить за особисті втрати. І справа не тільки в їхньому поважному вікові… У розмові з’ясовується, що ми вже знайомі: Марина Марінченко розповідала для читачів “Зорі Полтавщини”, що її батько, Яків Збарський, був розстріляний за політичним звинуваченням у 1938 році в Москві, а маму разом із нею (дев’ятимісячною дитиною) на п’ять років вислали до Казахстану. Нагадала свою трагічну історію також полтавка Валентина Буфалова: її батька більшовики стратили в 1937 році; мамі, яка залишилася в Сибіру з трьома малолітніми дітьми на руках, довелося шукати роботу під вигаданим ім’ям, адже дружині “ворога народу” було закрито дорогу всюди.
Валентина Тирнова розповіла, що народилася в Магадані, куди були вислані її батьки. Саме там вони й познайомилися – Григорій Довгаль з України та Маріта Іонітіте з Литви. Валентині було вже 12 років, коли сім’я  нарешті змогла залишити чужу землю й оселилася у Полтаві.
ам політичних репресій приходить жителька Копилів Валентина Неділько. Вона переконана, що у другій половині 1940-х років тоталітарний режим знищив її дядька, Йосипа Михайловича Яцину. Цей чоловік у 1937 році став депутатом Верховної Ради СРСР, працював  начальником паровозного депо станції Полтава. За родинними спогадами, у післявоєнний час Йосипу Михайловичу як людині авторитетній доручили розібратися з обставинами бунту, що спалахнув у одному з таборів на російській Півночі. Однак назад Яцина вже більше ніколи не повернувся – нібито з необережності потрапив під снігоочисник і загинув. Його родичі й досі вважають, що так система усунула небажаного свідка, який мав намір добиватися правди для повсталих ув’язнених.
Заупокійне поминальне богослужіння за невинно убієнними тоталітарним комуністичним режимом біля пам’ятного знака жертвам політичних репресій очолив архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір. Священики просили Господа оселити душі закатованих там, де праведні спочивають, – у місці світлім, квітучім, спокійнім… Звернувшись до громади, владика Федір наголосив, що тоталітарний комуністичний режим убивав і українців, і людей інших національностей майже до часів розвалу Радянського Союзу. Однією з останніх тяжких втрат для України стала загибель Василя Стуса в 1985 році. Владика також закликав пам’ятати, що мороку терору передувала політика свідомої відмови від Божих законів, які визначають людську мораль.
Участь у церемонії покладання квітів до пам’ятного знака взяли голова облдержадміністрації Валерій Головко, керівники Полтавської райдержадміністрації та райради Ігор Карімов і Михайло Кононенко.
Органам РАЦСу наказували фальсифікувати дати смерті
До 80-х роковин Великого терору – масових політичних репресій 1937 – 1938 років – Державний архів Полтавської області спільно з управлінням СБУ в Полтавській області підготували документальну виставку “Політика Кремля – війна проти власного народу”.
Передусім директор архіву Валентина Гудим розповіла запрошеним на виставку школярам, що представлені до їхньої уваги документи довгий час були заборонені до оприлюднення і зберігалися з грифами секретності. Заступник директора архіву Тарас Пустовіт зупинився, зокрема, на наказах, з яких почалося становлення на Полтавщині радянської влади: “Це накази репресивних органів про закриття всіх громадських організацій, про облік колишніх військовослужбовців, які перебували у військах Денікіна, Петлюри, Скоропадського, про заборону національної символіки, політичну цензуру…”
Перший удар більшовицька система спрямувала проти активних діячів українських визвольних змагань – серед них – член Центральної Ради, генеральний секретар освіти УНР Іван Стешенко. “Це наш полтавець, який у 1918 році повернувся на батьківщину, додому, відвідати рідні місця, побути в рідній хаті, але дорогою з Київського вокзалу його було вбито. Такі розправи стали одним із методів тогочасного режиму”, – сказав Тарас Пустовіт. Окремо він звернувся також до переслідувань, яких зазнали в Полтаві родичі Симона Петлюри. Нагадав, як “рука Кремля” нищила українських патріотів у еміграції.
До 1930-х маховик репресій закрутився з диявольською силою. “Влітку 1937 року з НКВС СРСР надійшло розпорядження на місця зробити облік неблагонадійних осіб. Усіх неугодних поділили на дві категорії: перші були приречені на розстріли, другі – на висилку в інші райони країни. Інформації про те, де кати ховали тіла страчених, у нас мало. Багато людей було знищено і поховано в урочищі Триби. Відомо, що ховали і на міському кладовищі, але могильний горбик відразу ж розрівнювали. Тобто влада ніяких видимих слідів свого злочину не залишала. Пізніше, коли в 1960 – 1970-х роках люди намагалися дізнатися про долю своїх родичів, органам РАЦСу давалась вказівка зазначати в датах смерті 1942 – 1943 роки, тобто період окупації. Влада робила все, щоб ніхто не зміг зібрати статистику про нищівний терор 1937 – 1938 років”, – зазначив Тарас Пустовіт.
Сліди прихованих злочинів
Адміністратор інформаційно-довідкової зали сектора архівного забезпечення СБУ в Полтавській області Олена Євдокімова гортала перед учнівською аудиторією грубезні теки – це кримінальні справи, сфабриковані проти наших земляків у роки політичних переслідувань і терору. Загалом в архіві їх налічується 26,5 тисячі. “У цих документах діяльність спецслужби практично вивернута на зворотний бік. І відразу зрозуміло, що ні в НКВС, ні в КДБ ніколи не думали, що вся ця інформація колись стане доступною широкому загалу. Розкривати її почали поступово, приблизно з 1991 року. Коли дослідники, краєзнавці опрацювали документи й оприлюднили їх, багато людей не могли повірити, що зафіксоване справді могло бути. За кожною справою – трагічна доля людини, її родини, оточення…” – поділилася Олена Євдокімова.
Окремо вона розповіла школярам про справу їхніх ровесників – Миколи Легенького та Михайла Шаповалова: школярі були звинувачені за те, що намалювали жартівливі зображення Сталіна й Блюхера (одного з перших радянських маршалів, якого також знищили більшовицькі каральні органи); про студента Петра Кекіна, який писав сатиричні римовані рядки про нестерпне життя людей під проводом “батька всіх народів”, про трагічну практику доносів дітей на своїх батьків…
На жаль, про повний перелік справ, сфабрикованих проти наших краян у часи репресій, не йдеться. Так звані чистки архівів відбувалися при кожній зміні керівництва в державі. Утім найбільша припадає на 1990-й, коли було зрозуміло, що радянська система перебуває на межі краху. Багато документів знищили, багато вивезли в Росію, і де вони нині – невідомо. За наявними в архіві справами можна зробити висновок, що часто й вони ретельно підчищені: іноді з них вирвано до 10 сторінок підряд. Безсумнівно, що це також – сліди чиїхось прихованих злочинів.
Олена Євдокімова нагадала, що сьогодні обмежень щодо перегляду справ репресованих в архіві немає, достатньо звернутися з паспортом у будь-який робочий день тижня. Допомогу нададуть також людям, які розшукують відомості про репресованих родичів.

Вікторія КОРНЄВА.