Першого травня відомий і без перебільшення видатний у своїх творчих набутках полтавець, кандидат історичних наук, історіограф, археолог, музейник і видавець Олександр Супруненко зустрів своє 60-річчя. Попереду у нього ще одне свято – професійне, Міжнародний день музеїв. У його житті так склалося, що в жовтні 1993 року він пішов із посади заступника директора з наукової роботи Полтавського краєзнавчого музею, щоб очолити Центр охорони та досліджень пам’яток археології управління культури облдержадміністрації, який сам і створив. А в жовтні 2016-го повернувся вже директором у цей заклад. І так вибудувалася наша із ним розмова, що саме музей був у центрі уваги нового директора. Про це трохи згодом, а спершу пропонуємо нашим читачам щире й насичене високими оцінками слово про нього доктора історичних наук, голови Польового комітету Інституту археології НАН України Надії Гаврилюк у дещо скороченому варіанті:
“Писати про Олександра Борисовича Супруненка дуже важко, оскільки не знаєш, яка грань таланту цієї людини найяскравіша і саме яка якість переважає в його характері. Можна писати про Супруненка-археолога і поставити цю якість на перше місце. Можна написати про Супруненка-історіографа. І знову доведеться писати, застосовуючи прикметники з префіксом най-. Не написати про Супруненка-організатора – значить нічого не написати про нього. Супруненко-видавець співіснує з Супруненком-музейником, а в роботах Супруненка-журналіста відчувається неабиякий талант письменника. Тобто він від природи наділений талантами, і розвилися вони в цій особистості у рівній мірі, забезпечивши їй особливу шляхетність.
Мабуть, сама Полтавська земля, насичена багатющими археологічними пам’ятками, виховала Супруненка-археолога. Він може копати, писати, розповідати про всі археологічні культури, залишки яких зустрічаються тут. Хто бачив Олександра Борисовича в полі, може сказати, що це польовик високого рівня. У нього немає особливих пристрастей – з однаковим сумлінням та старанністю досліджуються й безінвентарні поховання доби бронзи, і скіфські могили, і сарматські комплекси, й яскраві та вельми складні для розуміння поховання періоду Золотої Орди. Немає сумніву, що буде зафіксована кожна деталь, кожна намистина, платівочка, “ганчірочка”. Результат – унікальні поховання скіфського часу Перещепинського могильника у Більську, багате вбрання золотоординок з-під Волошиного, шляхетні шати заможної полтавки XVIII ст. і т. ін. Полтавська земля вдячно віддає Олександру Борисовичу свої таємниці, ніби дякує йому за сумління, завзятість, працьовитість.
Для археолога-польовика величезне значення має не тільки відкрити пам’ятку, а й зберегти її начиння. І тут проявляється Супруненко-музейник. Завжди вражає в Олександрі Борисовичу його вміння “вижати все” із комплексу чи поховання, зберегти найдрібнішу деталь…
Можна тільки уявити собі, скільки сил, часу, знань, організаторських здібностей потребує ще одне дітище ювіляра – “Археологічний літопис Лівобережної України”. При мінімальному фінансуванні, невеликим колективом кожного року твориться невелике видавниче чудо – видається гуманітарний часопис високого наукового рівня. Часопис, який згуртував навколо себе не тільки істориків, етнографів, археологів Полтавщини, а й столичних дослідників…  
Організаторські ж здібності Олександра Борисовича проявляються в усіх сферах його діяльності: якщо це експедиція, вона буде забезпечена всім необхідним; якщо це конференція – буде організована на найвищому рівні; якщо це приїзд гостей – вони відчують всю гостинність полтавців у повній мірі. В Україні немає такої області, крім Полтавської, де б археологія була б поставлена на рівні помітних пріоритетів…”
Писати про Олександра Супруненка справді дуже важко ще й тому, що неможливо в газетній публікації переповісти все, що хотілося б донести до читача. Але дуже приємно й надзвичайно цікаво його слухати, тож хоча б частково відтворимо нашу розмову, яка відбулася у переддень його 60-річчя, і вона доповнить щире слово про нього Надії Гаврилюк.
– Олександре Борисовичу, отож Ви повернулися до Полтавського краєзнавчого музею, який уже носить ім’я Василя Кричевського. Мабуть, усе не випадково так склалося?
– У Краєзнавчому музеї я ще дитиною, у 1967 році, “водив” екскурсії, бо тут працювала моя матуся. А виріс у Полтавському художньому музеї, де мене виховували Кім Скалацький, Павло Горобець, – із першого класу там і уроки виконував. Коли мама перейшла в Краєзнавчий музей, мною опікувався відділ природи, і я збирав свої природничі колекції. Згодом зацікавився старожитностями, у 1972 році потрапив на археологічні дослідження в Геленджику. У Переяславі певний час був на розкопках у археолога Михайла Сікорського, мій зріст тоді дозволяв проникати у вузькі траншеї. Тож у 7–8-му класі вже обрав для себе археологію і справді співпрацював із відділом дореволюційного минулого. Згодом вступив до Київського університету, продовжив навчання на історичному факультеті Полтавського педінституту. Весь час навчання був частково пов’язаний і з музеєм, і з вивченням старожитностей нашого рідного краю. У 1978 році прийшов у музей за розподілом старшим науковим співробітником у відділ фондів.
– То Ви вже мали практичний досвід, а відтак, мабуть, і конкретні плани?  
– У мене була мрія – зайнятися колекцією Катерини Скаржинської. Але почалася служба в армії (кореспондентом газети “На страже Родины” в Ленінграді, згодом – в інших московських і ленінградських виданнях), і там випало познайомитися з археологом, істориком-сходознавцем, академіком Борисом Піотровським, з його колегами в Ермітажі. Мав перспективи працювати там, але все ж вирішив повернутися в Полтаву. Люблю своє місто. І тут, у музеї, став тим археологом, роботи якого вже добре знали в Україні. Працював завідуючим сектором археології, кераміки та металу фондів, хранителем археологічної збірки. Брав участь у роботі й був керівником експедицій і загонів музею з досліджень пам’яток археології на території області. А ще – підготовка каталогів, збірок, наукових семінарів, участь у роботі різного рівня наукових конференцій. А темою кандидатської роботи була “Археологічні               дослідження та зібрання Лубенського музею       К. М. Скаржинської”, то був перший приватний музей України, який ліг в основу Полтавського краєзнавчого. Треба сказати, що моя бабуся знала всіх музейників – Тахтая, Мощенка, Гавриленка, багато про них розповідала, коли я вже почав працювати, й заповіла мені реабілітувати цих людей. І ми починали це робити разом із нині відомим науковцем Олексієм Нестулею. Згодом ці проекти стосувалися і Михайла Рудинського, Вадима Щербаківського – довелося багато чого шукати, знаходити, писати, це важка робота.
– І написано дуже багато…
– До 1990-х років, коли я очолив науково-дослідний відділ археології Краєзнавчого музею, вже побачили світ чотири книги, кількасот статей. А далі випало створити й очолити Центр досліджень пам’яток археології, така була тенденція.
– Той тривалий відрізок часу був сповнений надзвичайно цікавими дослідженнями, знахідками, виданнями…
– Тоді ще й довелося розпочати два величезні проекти, які поки що так і не завершені. Перший – налагоджування процесу обов’язкових охоронних досліджень при будівництві в історичному центрі нашого міста, створення історико-опорних планів. Другий – Горішньоплавнівський проект із розширення кар’єрів гірничо-збагачувального комбінату. Про ту територію вже 14 книжок написано і статей більше двох тисяч, і йдеться в них на 95 відсотків про Полтавщину.
– Що головне в діяльності директора музею сьогодні?
– Коли колеги запропонували мені взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади директора, я подумав: а чому б і ні? Завжди жив в унісон із життям музею, був членом його наукової ради, всіх авторських колективів, які пов’язані з науковою діяльністю, в усіх збірниках по кілька моїх праць публікується, і всі вони написані від душі… Нині наші музеї намагаються жити в іншому вимірі, відповідати на злободенні питання в історії країни, пристосовуватися до сучасного відвідувача. Це надзвичайно складна робота, адже за роки незалежності відбулося переосмислення історичного процесу, багатьох явищ. Разом із науковцем Олександром Білоуськом у нових підручниках ми показували все те унікальне, що дала полтавська й українська земля в цілому світовій історії – раніше про це просто не можна було говорити. Сьогодні маємо плоди цих досліджень, вони сприймаються уже як реальність. І все ж музейна діяльність – це поступовий процес, і деякі сучасні явища треба переосмислити, зрозуміти, сприйняти і серцем, і душею, і наукою, а потім уже показувати. Історики кажуть, що будь-яка подія стає історією через сто років. Тому деякі події сучасності подаємо у вигляді виставок, збирання матеріалів. Лише згодом вони відображатимуться в стаціонарних експозиціях. Загалом наш музей переріс рівень краєзнавчого, тут склалися величезні (й це чотири напрямки) колекції, які треба подавати як регіональний музей, який не потребує експозицій такої собі “совкової” історії, уже треба показувати все, що ми маємо, і показувати не плоским матеріалом, щоб це не була така собі кімната політпросвіти радянського часу. Про це писали наші попередники ще у двадцяті роки, але їх ніхто не слухав. Тут не потрібні вказівки з Києва чи з Москви, як раніше, ні, бо це історія окремого регіону, це те оригінальне, що маємо ми, у нашому регіоні. І не можна заміняти все це фотознімками. Звісно, будь-яку експозиційну діяльність маємо узгоджувати з тим, що ми працюємо в унікальній будівлі Василя Кричевського, і її треба зберігати, бо вона потроху тріщить. І тріщить не тому, що неналежно обслуговується, а тому, що з одного боку музею – рів стародавньої Полтавської фортеці глибиною вісім метрів, а з іншого – гора, яка починає повзти, бо всім хочеться будуватися на ній і під нею. Є тріщини, що з’явилися через перепад водного балансу. Цей будинок треба берегти. Другий проект реставрації, а це центральний простір музею, досі не здійснювався. Моя особиста позиція – будувати експозиції на вітринах зразка 1959–1964 років не можна, треба мати обладнання сучасного європейського рівня. Кажуть, треба шукати гранти, бо коштів на це немає. Люди добрі, де знайти такі гранти? Це питання конкретної територіальної громади, бо музей – це обличчя області. А величезна наукова і виставкова діяльність у нас триває, фактично щодня відбуваються заходи, пов’язані з патріотичною виховною роботою, краєзнавчою, освітньою. Для сучасного відвідувача потрібні вже мультимедійні проектори, комп’ютерна техніка – матеріально-технічна база надзвичайно важлива, але вона знову ж потребує коштів, а в нашій країні зараз не до цього. Проблема навіть у тому, де знайти реставраційні реагенти. Треба розвивати об’єкти й на подвір’ї музею, потрібне приміщення для бібліотеки – маємо 30-тисячний фонд, чи не найкращий серед краєзнавчих збірок. А ще великий науковий архів (щороку музей поповнюється майже на дві тисячі експонатів). І маємо чудову колекцію раритетної зброї, яку треба показувати, а це досить вартісний проект. Інший перспективний напрямок діяльності – природничий, надзвичайно сильно представлений фаховими науковцями музею. А ще є у нас парк, потенційна пам’ятка природи, хочемо відновити екскурсії туди. Потрібні зали для відображення подій XX i XXI століть – Голодомору, АТО. Минулого року відкрився зал, присвячений Українській революції, українському розстріляному Відродженню, але його треба доповнювати, зокрема й мультимедійними проектами. Зал подій Другої світової війни потребує тотальної перебудови. Поступово все це треба вирішувати…
– До всього, нещодавно сесія обласної ради прийняла рішення передати пам’ятник Івана Мазепи на баланс Краєзнавчого музею.
– Ми постараємося зробити відповідну пам’яткоохоронну документацію, щоб занести його до реєстру, означити так, як це потрібно. Хоча ми не проти перенести його прямо до нас (сміється. – Л.В.).
 – Олександре Борисовичу, Ви постійно працюєте в координатах часу, виходячи з цього – що для Вас означають Ваші шістдесят літ?
– Напевне, зрілість у питаннях науки, організаторської діяльності… Стеження за вимогами часу… Сподіваюся ще працювати, маю дуже багато задумів – і суто музейних, і своїх археологічних. Підготував величезну книгу (тисяча сторінок!) про наші дослідження в окрузі Горішніх Плавнів. Деякі археологічні об’єкти мають світовий, європейський або загальноукраїнський рівень і засвідчують давні етапи історії нашого краю. Скажімо, найдавніше скіфське поховання на лівобережжі Дніпра, деякі комплекси святилищ. У наш час знайти кошти на таке видання дуже важко, але…
– Але воно потрібне нам усім, і ми його чекатимемо. А Вас від імені наших читачів і колективу “Зорі Полтавщини” щиро вітаємо у новолітті і зичимо нових успіхів, щедрих ужинків на творчих нивах і козацького здоров’я для втілення усіх задумів.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”