Минуло два місяці відтоді, як волонтери ГС “Координаційний центр розвитку “Громада Полтавщини” приїздили до бійців 25-ї окремої повітрянодесантної бригади в Зайцеве Донецької області. Тож знову вирушили їх навідати. Традиційно долучилася до “подорожі” на передову лікар обласної клінічної лікарні імені М.В. Скліфосовського Таміла Литвиненко. Не всидів вдома, у Полтаві, у відпустці й вибрався до побратимів-десантників Сергій Негруб. Кермував завантаженою вщерть автівкою демобілізований боєць 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади миргородець Роман Жукоцький.
Першого квітня полтавці в’їхали в зону АТО. Саме мало розпочатися так зване перемир’я – дотримання режиму припинення вогню, узгоджене Тристоронньою контактною групою. Перемир’я, яке так і не настало.
Противник обстрілює щодня
Загалом на позиції у Зайцевому, де не вщухають обстріли, волонтерів не пускають, але полтавцям проїхати дозволили. Хоч на один із ВОПів (взводний опорний пункт. – Авт.), де вони побували взимку, все ж рушати заборонили.
– На початку березня приїхали волонтери на сусідні позиції до бійців. Почався обстріл. Волонтерку поранило. Відтоді цивільних і не пускають на передову. Вони приїздять до базового табору, там розвантажуються, а вже потім хлопці самотужки розбирають привезене по позиціях, – пояснює ситуацію Володимир Трусов із села Гриньки Глобинського району.
Він – старший лейтенант. Служить у бригаді з березня 2015 року.
– Відтоді, як закінчив Військову академію в Одесі, два роки перебуваю в зоні АТО. Із першого дня мене призначили командиром взводу. Потім я став заступником командира 2-ї парашутно-десантної роти, – говорить Володимир Трусов.
– Ви не шкодуєте, що обрали професію?..
– Ні, звичайно, – не дає доказати слово “військового” Володимир. – Я у 2009-му вступив до військового ліцею у Кременчуці. Через два роки його закінчив. У 2011-му вступив до військової академії у Львові. Півтора року провчився там. Потім перевели в Одесу, в академію, яку цьогоріч закінчив. Здобув спеціальність “Управління діями тактики високомобільних десантних військ і розвідки”.
Старший лейтенант розповідає, що позиції 25-ї бригади противник обстрілює щодня. Потужні обстріли, згадує, пройшли сьомого і восьмого березня. Били 122- і 152-міліметровими снарядами.
– Двох тоді поранили – нашого старшину й бійця у сусідів справа (на тій позиції, куди цього разу не пустили волонтерів. – Авт.). Останній був у важкому стані. Його швидко евакуювали. Буквально за десять хвилин приїхали медики. Надали першу допомогу, доправили в польовий шпиталь у Часів Яр, а звідти – в Дніпро, у лікарню імені Мечникова, – інформує Володимир. – Десь тиждень тому під час обстрілу загинули мирні мешканці Зайцевого. Пряме влучання в будинок.
Старший лейтенант розповідає, що місцевих у районі Бахмутки (район Зайцевого) – 128 осіб. Каже, що надійшла команда для їх евакуації:
– Цим займатимуться люди, які допомагають переселенцям. Евакуюватимуть тутешніх жителів у місця, де обладнані пункти проживання в різних областях України. Крім того, мають провести огляд і надати звіт про будівлю, в якій мешкали люди в Зайцевому, а також яке господарство тримали. Відповідно їм мають на новому місці проживання виплатити компенсацію.
Довелося переїхати в підвали, бо будинки перетворилися на руїни
– Найбільше я чекав домашніх пиріжків, – говорить опішнянин Валерій Мартосенко, несучи коробку з випічкою.
Кілька бійців допомагають волонтерам розвантажувати авто. Підходять ще кілька подивитися, що ж там такого привезли полтавці, поспілкуватися з ними.
Із автомобіля викладають вантаж на дві купи. Одну з них передадуть саме на той ВОП, куди не дозволили поїхати волонтерам. За кілька хвилин у двох купах привезеної гуманітарки лежать упаковки води, лопати, домашня консервація, одяг, кава, чай, печиво, ліки, стоять відерця квашеної капусти, засоби для прання. Обережно вивантажують бійці сонячну батарею. Забирають подарунок – розфарбовану лавку. Починають з’ясовувати, кому дістануться маскувальні сітки.
Доки авто розвантажують, Таміла Литвиненко йде робити масаж у підвал. Як пояснюють десантники, після потужних обстрілів вони змушені облаштовуватися саме в таких умовах. Будинки, які ще в лютому стояли цілі, у березні перетворилися на руїни.
– Після арти (артобстрілу. – Авт.) я ходжу в різних шльопанцях. Один мій просто полетів у незрозумілому напрямку з великою частиною будинку. Інший, чужий непарний, я знайшов на місці руїни. Мабуть, звідкись прилетів. Рушник свій відшукав через три двори, – розповідає Валерій Мартосенко про обстріли 7 та 8 березня і їхні наслідки. – Сьомого числа близько 19-ї години противники зробили десь 30 залпів, працювала батарея Д-30. Це – артилерійська зброя. Працювало таких три штуки. Сюди, до нас, прилетіло снарядів 60–70. Були великі руйнування. Наступного дня працювала арта. Били прицільно – в ділянку нашого будинку, де ми мешкали. Прилетіли 12 снарядів. Усі – сюди. Тобто противники били чітко по цілях. Обстрілювали не сектор, а визначені будинки. Виходить, знали, де хто живе. Частина місцевого населення співпрацює з сепаратистами, бо ті лише від тутешніх могли отримати таку інформацію, зокрема хто в яких будинках мешкає, де що розташоване. Навіть безпілотник всього не побачить.
Після цього артобстрілу, за словами Валерія, будинки, в яких мешкали бійці, “просто порозносило”. Більша частина особового складу ВОПу переїхала в підвали. На опорному пункті цивільних уже нема. “Двоє крайніх” були бабуся й дідусь. У їхній дім поцілив ворожий снаряд.
– Я так розумію, їх вбило під час мінометного обстрілу. Противник працював по нас, але щось там пішло не так, і постраждали мирні жителі. Потім приїздили люди, які представлялися дітьми загиблих, забирали майно. Ми документи їхні перевірили. Прізвища співпадають, але ми не маємо можливостей “пробити” їх по базі й переконатися, чи справді вони рідня, – пояснює Валерій.
Поки говоримо, повз нас повільно проїжджають мотоциклом, доверху набитим різними речами, двоє людей.
– Уже третій день майно вивозять. Спочатку найцінніше забрали, а це вже залишки, – каже Валерій Мартосенко. – Перед тим, як все це трапилося з мирними мешканцями, півтори години тривав бій. По нас працювали СПГ (станковий протитанковий гранатомет. – Авт.) й 82-й міномет. Ми відповідали СПГ. Це не заборонена мінськими домовленостями зброя. Потім ні з того ні з сього із їхнього боку почав працювати 120-й міномет. Одна із мін потрапила в будинок стареньких… Бій тривав півтори години. Чому вони досі знаходилися в хатині, незрозуміло. У таких випадках люди ховаються в погріб…
Бійці розповідають, що після того, як ворожий снаряд влучив у хату місцевих мешканців, обстріл раптово завершився.
– Тобто противник зрозумів, куди поцілив. Чому тоді так раптово припиняти бій? – розмірковують десантники.
Дорогою до Зайцевого Сергій Негруб розповідав про випадок, коли сепаратисти підпалили кілька хат у селі (частину Зайцевого контролюють українські війська, а частину – бойовики. – Авт.).
– Потім по донецькому телебаченню пройшла новина, що “украинские каратели…” і далі інша брехня. Показали бабусю немовби місцеву жительку, яка бідкається, що її будинок зруйнований. Насправді ж на тій території ніхто не живе, бо місцевість прострілюється на рівні колін, – пояснив Сергій.
– Це у сепаратистів звичайна практика, – розповідає Валерій Мартосенко. – Ми сидимо й спостерігаємо, як загорається ні з того ні з сього одна з хат. Вони підпалюють будівлі, які їм уже не важливі стратегічно. Приїздять тамтешні журналісти, знімають сюжети. Ми ці відео потім у YouTube бачили. Буває, що взагалі мовчимо, немає стрільби. Приїздять перевірки ОБСЄ, а по той бік горять будинки. Тобто ОБСЄ не підтверджує, що ми стріляли, а хати палають…
“От коли звільню Іловайськ, тоді вже нормально піду додому”
Від десантників волонтери рушають навідати бійців 92-ї окремої механізованої бригади. Дорогою ненадовго заїжджають на блокаду торгівлі з ОРДЛО поспілкуватися з тамтешніми активістами (Президент України Петро Порошенко підписав указ, яким вводиться в дію рішення РНБО від 15 березня ц. р. щодо тимчасового припинення переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей. – Авт.). Назустріч полтавцям виходить чорнявий вусатий чоловік у військовому однострої. Називається отаманом Бахмутської Січі Богуславом. Запевняє, що вимоги учасників блокади не змінилися. Зокрема найперша – звільнити полонених українських бійців. На блокаду, говорить, саме приїхали матері декого з них, аби підтримати учасників протесту. Привезли гостинців. Запрошує полтавців приєднатися й перекусити. Волонтери пояснюють, що їм час їхати, щоб встигнути до темряви дістатися до бійців 92-ї бригади. Фотографуються на згадку й рушають далі.
Виїхавши, вмикають в авто FM-радіо, “гортають” станції. Натрапляють на вечірній випуск новин радіо “Республика”, що мовить із Донецька. На цій хвилі обіцяють інформувати слухачів “оперативно” і “достоверно” про стан справ у так званій “ДНР” та за її межами. Першими у випуску йдуть новини про ситуацію на фронті.
“Несмотря на режим тишины, украинские военные обстреляли населенные пункты Донбасса. Использовали запрещенные минскими договоренностями крупнокалиберное вооружение. Среди бойцов “ДНР” – один убитый и один раненый”, – інформує ведуча. Крім того, додає про використання українськими військовими фосфорних мін.
– У нас хіба такі на озброєнні є? – звертається до Сергія Негруба Наталія Костіна.
– Звісно, ні, – відповідає він.
Поночі полтавці дістаються в розташування 92-ї бригади. Там волонтерів зустрічають і двоє земляків – Андрій Охріменко з Мелехів Чорнухинського району та Костянтин Калапач із Шилівки Зіньківського району.
– Був мобілізований, потрапив у 92-гу бригаду. 24-го серпня 2014-го нас повантажили на “коробочки” (бронемашини. – Авт.). У Дніпропетровській області ми сформували колону й пішли в бік Іловайська, – згадує про початок свого бойового шляху Андрій Охріменко. – Вночі з 27 на 28 серпня нас розстріляли за Старобешевим. Ми не дійшли до Іловайська 11 кілометрів. Розбила нас 3-тя псковська десантно-штурмова бригада, яка уже чекала.
– Звідки знаєте, що саме вона?
– За три роки служби дізнався. “Шахтарі” (місцеве населення Донбасу, яке долучилося до так званого ополчення. – Авт.) так ніколи не били. Ті ж цілили точно. На дорозі, на обочині видно було, що вони пристрілювалися. Тоді ж ніхто цього не розумів, а тепер все ясно. Після розстрілу колони я знайшов ще чотирьох хлопців, двох – зі своєї роти. Потім ще дорогою підібрали одного, а тоді ще двох. І увісьмох почали рухатися в бік Маріуполя. Йшли пішки. Другого вересня були у військовій частині, – продовжує Андрій. – Знову почалася служба. 24 вересня 2015 року нас демобілізували. Я побув трохи вдома, а 2 січня 2016 року підписав контракт.
– Чому повернулися? – питаю.
– Боргів маю тут багато. Моїх хлопців стільки в Іловайському котлі лежить… От коли звільню Іловайськ, тоді вже нормально піду додому. Обіцяв побратимам, з якими служив (вони вже вдома), що сфотографуюсь біля знака “Іловайськ”. У будь-якому випадку туди дійду, чого б мені це не вартувало. Потім додому. Побратими казали, що пасіку мені куплять. Тоді буду її доглядати, – усміхається, думаючи про перспективу бджільництва Андрій Охріменко, хоч і не вірить, що війна невдовзі закінчиться.
Він у бригаді водій-кранівник. Спочатку два роки, каже, бензовозом по Луганщині прокатався, а тепер розвозить по передньому краї Донеччини боєприпаси, харчі й бійців. На передових позиціях бригади, розповідає, противники “криють” 80-м калібром, 152-м. І першого квітня, додає, оголошений режим тиші не настав.
– Звільнити територію України від окупантів повністю й вийти на кордони з Росією ми можемо. Тільки потрібно, щоб наступ відбувся одночасно по всьому фронту. То ми б їх і вибили. Думаєте, немає чим? Є. Потрібен дозвіл, наказ, – пояснює Андрій Охріменко.
– Ви у перемир’я з 1 квітня вірите? – цікавлюся.
– Його немає, – відповідає Андрій. – Яке перемир’я? Ми годину тому з передової приїхали, то гупало так, аж бензовоз ходором ходив. Його вага – 8 тонн і ще 5 тонн вантажу. То, значить, недалеко били.
Костянтин Калапач – командир відділення зв’язку. За плечима має рік строкової служби, рік мобілізації і рік служби за контрактом.
– Контракт підписав, бо потягнуло сюди, – говорить. – За мобілізацією потрапив у 93-тю бригаду. У наметовому містечку прожив десь зо три тижні, а потім – у Донецьку область, у Добропілля. А потім – наступ-наступ-наступ. Аж до Авдіївки дійшли. На дембель пішов у 2015 році у березні. Контракт підписав у березні 2016-го із 92-ю, щоб додому ближче їздити було. Із Харкова менша відстань, аніж із Дніпра (йдеться про місце базування бригад. – Авт.).
– Але ж із Донеччини не ближче, де ви зараз.
– То вже таке… – відповідає. – Я спочатку при штабі служив, а тепер сюди перевели. Уже в гарячих точках звик. Дружина не знала, що відправлять на передній край. Якби при штабі служив, то була б спокійна, а так хвилюється, звісно. Це я вже третій за ліком контракт підписав. Кожен – на півроку. Поточний контракт має завершитися у вересні. Дружина не хоче, щоб продовжував, а там воно покаже…
За розмовами час плине непомітно. Близько опівночі подорожні лягають поспати. Підйом ранній, бо мають якомога швидше виїхати. Ранок неділі, другого квітня, зустрічають “на хвилях” української радіостанції під звуки Державного гімну…
На війні не тільки бойові навички потрібні, а й звичайні, життєві
Із Сергієм Негрубом говоримо через кілька днів після поїздки, вже у мирній Полтаві. Він ще у відпустці, але невдовзі має закінчитися контракт. По його завершенні Сергій вирішив “поки що повернутися до мирного життя”.
Заходить мова про обстріл позицій у Зайцевому 7–8 березня й важко пораненого побратима, який, до слова, з Кременчука.
– Провідував бойового товариша в кінці березня. Його відключили від систем життєзабезпечення. Він уже міг їсти, зокрема спеціалізоване рідке харчування, привезене волонтерами. Держава тільки лікує, а волонтери, спасибі їм, забезпечують цим, до слова, вартісним, харчуванням, – розповідає Сергій. Про побратима каже: – Його зібрали по частинах. Ще довго проходитиме курс реабілітації й відновлюватиметься. Ми зібрали кошти, передали. Далі все залежить від держави, як про нього потурбується й на ноги ставитиме. Цей чоловік багато зробив для підрозділу. З допомогою знайомих волонтерів організував генератори, бензопили для нас. Завжди був в авангарді. Молодших хлопців підтримував, підбадьорював. Ми ж там – одна велика сім’я.
Сергій Негруб пішов служити добровольцем у 2015 році. Направили у 25-ту бригаду. Через 14 місяців закінчилася мобілізація. Півроку провівши вдома, підписав піврічний контракт.
– Я маю хорошу, добре оплачувану роботу. Працюю монтажником. Проте подумав, що там, на передовій, хлопцям буду потрібніший. Так і сталося. Я вже мав досвід служби і, крім того, життєвий досвід. Мені ж уже 37 років, а не 18, то трішки в житті чогось навчився. На війні не тільки бойові навички потрібні, а й звичайні, життєві. У тих умовах, в яких перебуваємо, вони стали в нагоді. Це, наприклад, вирішення побутових питань, моральна підтримка людей. Хлопці після потужних обстрілів, буває, занепадають духом. То говорю, що треба триматися, бо люди в мирній Україні на нас сподіваються. Уже хочеться, щоб усе заспокоїлось. Треба щось вирішувати зверху, потихеньку закінчувати війну, бо молоді гарні хлопці, які повинні кохати жінок, ростити дітей, стають інвалідами, й незрозуміло, як далі їм жити. Чи можуть сподіватися, що держава підтримає їх? У законах багато чого написано, а по факту виходить навпаки, – продовжує роздуми Сергій.
Він – навідник станково-протитанкового гранатомета і за сумісництвом – військовий кухар.
– Оскільки у нас військових кухарів у підрозділі немає, в усякому разі я їх там штатних не бачив, то довелося забезпечувати побут ВОПу, ще й куховарити, щоб хлопці були ситі. Готували все. Із продуктами проблем не виникало. Добре допомагали волонтери “Громади Полтавщини”. Під землею серед поля ми обладнали кухню, щоб уберегтися від обстрілів і таким чином зменшити кількість поранених. Це рішення виправдалося, – продовжує Серій.
Каже, що готував їжу побратимам по-домашньому:
– Я з багатодітної родини. Нас у батьків дев’ять дітей – шість братів і три сестри. Я з дитинства допомагав мамі готувати. Ці вміння стали в пригоді мені там, у полі. Варив супи, борщі, плов, картоплю, солянку, олів’є робив. Усі продукти, які були, використовував. Хлопці на інших ВОПах відмовлялися брати сушку, щоб варити компоти, бо це ж треба воду додатково набирати. Їм простіше стакан чаю зробити. А мені компот до смаку й хлопцям, з якими разом служимо, також. Тому практично всю сушку, яку виділяли на весь батальйон, забирав я. І щодня варив до 30 літрів компоту. І випивався він швидко-швидко. Звісно, для того, щоб готувати, організовував хлопців, аби вони принесли води, нарубали дров. Тут допоміг життєвий досвід. Навіть під час обстрілів хлопці примудрялися пиляти, рубати дрова й воду носити, бо техніка до нас нечасто навідувалася, щоб її не побило ворожими снарядами. Головне – не лінуватися…
***
За надану допомогу і підтримку волонтери “Громади Полтавщини” висловлюють подяку педагогам та учням Полтавської гімназії № 17, керівникам і колективам ТОВ “Торговий дім “Славутич-Полтава”, ТОВ “Ді-Стар”, ПП “Зоря”, приватним підприємцям Сергію Точеному, Євгенієві Мартосенку, працівникам їдальні Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, співробітникам і слухачам Державного навчального закладу “Полтавський центр професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості”, Полтавській районній раді та Подільській районній у м. Полтаві раді, а також іншим небайдужим полтавцям.

Анна ВАСЕЦЬКА
“Зоря Полтавщини”