На столі лежав недоїдений білий вершечок паски, а за вікном гуляв сніговій. Давнє переконання, що після Великодня настає справжнє тепло, дало збій. Черговий збій у їх безкінечному за останні роки в нашому житті ланцюгу. Епідемія розбалансованості триває. І в напівжартівливих вітаннях у соцмережах з Різдвом у середині квітня та фотографіях засипаного снігом першого весняного цвіту було щось від того, як почуваємось ми самі. З головою накриті лавиною бід, проблем і розчарувань…
Ми отупіли від постійного болю – за вже безіменну статистику втрат на війні, за свою роль дешевої “масовки” у дорогому спектаклі про “європейські цінності”. З цього ярмарку цинізму хочеться утекти… Ну бодай на годину. Вдихнути іншого повітря і збагнути, що найголовніше в нашому житті, попри все, залишається непорушним. Доторкнутися долонею, притулитися щокою до живої краси цього світу й відчути її силу змивати з людей бруд буденного негативу і робити хоча б на одну посмішку щасливішими.

Храм білий і храм зелений
Квиток, із якого почалася моя поїздка до Устимівського державного дендрологічного парку, що в селі Устимівка Глобинського району, виявився ніби виграним у “небесної канцелярії”. Було б відрядження заплановане на день раніше чи на день пізніше – довелося б підлаштовуватися під непередбачуваний сніговій, але якимось дивом природа подарувала для цієї мандрівки шпарину тихого й розквітлого абрикосами дня. Ясна річ, старші жіночки в маршрутці бідкалися, що “і природа хоче нас видавити”, прогнозували неврожай у садках на звичну за радянськими мірками п’ятирічку, обговорювали, хто з молодших знайомих подався у Польщу на заробітки: фасувати рибу, складати на заводі докупи якісь там дротики…
За кілька зупинок до Глобиного люду в маршрутку набилося, як оселедців у діжку. Поряд присів говіркий чепурненький дідусь-боровичок у шапці-вушанці. Років старенькому, мабуть, із вісімдесят. Він задоволено сміється, що я не місцева, і обіцяє підказати, де в Глобиному сходити з маршрутки, щоб далі їхати на Устимівку. Невдовзі я в супроводі добровільного “гіда” вже завмираю навпроти височенного, білішого за небо, яке гонить сніги на Полтаву, храму. Маківки на тлі важких хмар виразно смарагдові, як сама весна. З сонячною позолотою при самому небі. Дідусь каже, що храм новий, а в Устимівці, куди я намірилася, є парк. Але він зроду в ньому не був. Усе життя ніколи…

Ялина звичайна “Гірляндна” – таких дерев лише 20 у світі.

До Устимівки з Глобиного якихось десять кілометрів. Водій більш схильний до тем глобальних. Нарікає на жадібність нашого українського брата, на гонитву за наживою: зазирнеш, мовляв, в очі, а там самі долари миготять… Ну та є в цьому трохи й правди – мовчу і не заперечую. Не йде з думок перлинна білизна храму, біля якого водій мене підібрав. І згодом я зрозумію, чому.
Історія цієї святині вражаюча навіть у контексті суцільного радянського богоборства. Із небуття Глобинська Архангело-Михайлівська церква повернулася лише дев’ять років тому. Її відбудували на місці старого храму, який зазнав страшної наруги у найчорнішому для України 1933-му. Ті події – ніби хроніка з мороку пекла: Глобине відвідав голова ВЦВКУ Григорій Петровський і на зустрічі з місцевими жителями біля церкви порадив розібрати її на будматеріали для “потрібніших” приміщень. У муках старий храм помирав кілька місяців. Як душу, виймали з нього цеглину за цеглиною та спускали по жолобах із тридцятиметрової висоти. Під сокиру пустили церковний сад, вигребли навіть землю з підвищення, яке століття підносило Божий храм до сонця, й укріпили нею греблю через Сухий Омельничок…
…Зеленою хвилею котиться нам назустріч Устимівка. Це мене здалеку вже вітають хвойні “атланти” дендропарку. Водій киває на величезний вказівник, який повідомляє, що в цьому селі жив і творив Шевченківський лауреат Феодосій Роговий. Розказує, що письменник працював учителем у місцевій школі, згадує його болісне “Свято останнього млива”. А я видобуваю із пам’яті почуте від старших колег про роботу Феодосія Кириловича у “Комсомольці Полтавщини”. Так насправді все в нашому житті переплетене, так непередбачувано пов’язане…
Ми домовляємося, що через кілька годин, як тільки я завершу екскурсію дендропарком, мене підвезуть до Кременчука, який звідси зовсім недалеко і з якого дістатися на Полтаву навіть легше. Таким чином водій сумістить буденні клопоти про моє відрядження із найрадіснішою у житті подією – у Кременчуці він уперше побачить крихітного хлопчика, який з’явився на світ лише три дні тому, свого онука! “Хай щасливий росте”, – шумлять верхівки височенних смарагдових храмів.
Буденний штрихпунктир і станційні екзоти
Директор Устимівської дослідної станції рослинництва, у віданні якої і перебуває дендропарк, Юрій Харченко налаштований, як стає зрозуміло з перших же слів, на проблемну розмову. Авжеж, накипіло. “Років зо п’ять держава давала зарплату нашому дендрологу… і все. А в останні два роки взагалі не отримуємо ні копійки. Догляд, охорона, відновлення насаджень у дендропарку проводяться тільки за рахунок коштів, зароблених станцією самотужки”, – каже Юрій Вікторович.
Скаржиться на проблеми з кошторисними призначеннями. Запевняє, що завжди готовий сприймати критику місцевих активістів, які дорікають і за досі не облаштований у парку полив, і за відсутність надійної охорони, яка б поклала край крадіжкам саджанців, і за випадки загибелі старих дерев – у місцевих кліматичних умовах натепер уже “жорсткого степу” вони живуть, на жаль, значно менше, ніж їхні зелені побратими на рідних широтах в Америці чи на Далекому Сході.
Черговий “ребус” для Юрія Харченка – фінансовий бік підготовки до відзначення наступного року 125-ліття дендропарку. “Який буде урожай, як ми зможемо за рахунок насінництва наповнити наш бюджет, так і святкуватимемо”, – говорить він. Серед ювілейних планів – реконструкція садового будинку Устимовичів. Серед сподівань на майбутнє – підтримка парку Глобинською міською об’єднаною територіальною громадою.
Власне, це таке собі штрих-пунктирне відображення нашої з Юрієм Вікторовичем розмови. І він, певно ж, зрозуміє мій поспіх, читаючи цю публікацію, як зрозумів і під час запису в своєму кабінеті, що більше 15 хвилин затримуватися у приміщенні й говорити про парк без нього самого не варто. Я уже відчувала, як весняний вітер чухав зелені гриви сосен, як порикували під його поривами старі ясени, як випурхував з лялечки тополиної бруньки блискучий метелик листка, а птахи зігрівали холодний простір між землею і небом теплими джерелами співів…

Магнолія з устимівською пропискою.

На зелені гостини ми збираємося вирушати втрьох, разом з ученим секретарем Устимівської дослідної станції рослинництва Олегом Тригубом і молодшим науковим співробітником, дендрологом Оленою Білик. Олег Володимирович намагається хоча б трішки розповісти і про щоденну наукову роботу колег, майже на ходу показує мені фрагмент виставки найекзотичніших сільськогосподарських культур (станція є зберігачем генофонду і дублетної колекції, в якій зібрано близько 30 тисяч зразків 133 сільськогосподарських культур!). Білий, червоний, чорний, сизий, голубий – не повірите: це кольори представленого тут насіння маку; чудернацькі, схожі на річкові мушлі, супліддя люцерни; лапата, як засушені квіти, гречка; африканське просо в качалках – точнісінько таких, які стремлять у наших заростях рогозу. Диво, та й годі! А Олег Тригуб ще й додає, що, приїхавши до них у кінці червня, можна побачити тисячі висаджених зразків культур у польових умовах. Тобто у фантастичному цвітінні й повній зеленій силі.
Тим часом Олена Білик ділиться захоплюючими фактами й ще неймовірнішими місцевими народними переказами про засновника дендрологічного парку Василя Васильовича Устимовича (1864 – близько 1924). Тутешні мешканці й досі розповідають про три його оранжереї: в одній росли кактуси, в другій – цитрусові та інші тропічні культури, а в третій – нечувана на тоді екзотика… баклажани! Трохи схожими на жарт здаються слова про гастрономічну пристрасть Василя Устимовича до салату з цих овочів, відомого сьогодні кожній хазяйці як банальна “десятка”. Серед фактів історичних – подарована Василем Васильовичем майбутньому Кременчуцькому краєзнавчому музею багатюща колекція сортів кількох зернових культур.
Як не прикро, але жодної світлини відомого у свій час у Кременчуцькому повіті діяча й благодійника не збереглося. Загалом його біографія – до певної міри загадка, яку різні дослідники розгадують дещо по-різному: дається взнаки той бездонний хаос, що вторгся в Україну після 1917-го й перекроїв, розтрощив мільйони й мільйони доль…
Знак життя
Найперша приголомшлива пригода в Устимівському дендропарку не забарилася – уже через якихось п’ять хвилин після початку мандрівки різко зупиняюся на чийсь настійливий гучний гомін. А він нависає позаду, мов хмара. Миттєво відшукую очима джерело шуму. Неймовірно! То мене погукали розбурхані вітром верхівки сосон! Слухаю, як помалу гул стихає, ба ні – відчуваю кожним сантиметром тіла, як парк розтискає свої обійми й відпускає мене до товариства моїх доброзичних провідників – Олени Білик та Олега Тригуба. Утім  незримо була з нами і їхня старша колега – дендролог Катерина Савівна Сич, яка понад 40 років вивчала, доглядала, пестила устимівську “зелену перлину” й до спогадів якої люблять повертатися її сучасні послідовники.
Безумовно, докладна півторагодинна розповідь фахівців дає уявлення і про перипетії історії дендропарку, і про його виняткову наукову цінність. У межі звичайної популярної публікації всього не вмістити. Зауважу тільки, що на восьми з половиною гектарах тут налічується 472 ботанічних види деревних та кущових порід, причому понад 300 з них належать до лікарських рослин. Географія устимівської “зеленої планети” масштабна: Північна Америка, Європа, Крим, Кавказ, Сибір, Середня Азія, Далекий Схід, Китай, Гімалаї. Основна колекція дендропарку була сформована протягом далеких 1893 – 1916 років. Отож тільки серед хвойних жителів парку – більше півсотні понад сторічних свідків нескінченного коловороту в природі та нашому людському житті. Міцно закорінилися, пуповиною проросли у місцеві грунти і їхні листяні ровесники – глоди, липи, ясени, клени, тополі, в’язи, дуби…
У повноцінній екскурсії устимівською оазою стільки зупинок біля див дивних, що голова йде обертом – раритети, екзоти, емблеми парку… Авжеж, комусь припаде до душі ажурність туї, витонченість магнолії, ніжність сакури, іншим – цікавіше овіяне прадавніми таємницями гінкго, ще комусь – евкомія в’язолиста – каучуконосна рослина, завдяки якій в Устимівці в 1930-х було засновано дослідну станцію і по суті врятоване майбутнє дендропарку. А он збирається з силами, щоб просалютувати білим цвітом хвалу весні, чекалкин горіх, виколисує цілющі пагінці, на основі яких у сучасній фармакології виготовляється більшість препаратів від підступного грипу, бархат амурський…
Мабуть, майже завжди однакова реакція у відвідувачів парку біля так званого оцтового дерева – здається, що заплутаний у його гілках красень-олень тільки й жде, що ви протягнете руку і погладите його оксамитово-пухнасту шию, доторкнетесь до багряних шишечок молоденьких тендітних ріжок… У російській мові, говорить Олена Білик, ця рослина справді має назву “сумах оленерогий”. Як за магією палкого бажання, десь поряд повітря пронизує стрімкою дугою граційний рух… Але жодного чаклунства – це з сосни на сосну перелітає місцева любителька шишок – прудконога білка. Руда приблуда з’явилася тут невідомо звідки й хазяйнує сама, пари у неї поки що немає.
Із цілого калейдоскопу моїх устимівських вражень я поділюся трьома. Сосну чорну, або австрійську, мені показали трохи здалеку – вісімнадцятиметровий зелений водограй заступив півнеба й, здавалося, розгойдував увесь парк. Цей унікум не схожий на жодну зі своїх посестер у інших дендропарках: там під ними зазвичай ростуть іще якісь дерева, кущі, тож, утікаючи від них угору, сосна набирає висоти до 30 метрів, скидаючи усі нижні яруси й перетворюючись на подобу парасольки. В Устимівці перед хвойним водограєм розступились усі “сусіди”, поклавши сосні до ніг вільну галявину.
Ялину звичайну “Гірляндну”, одягнену, як в разки намист, у тонюсінькі голчасті гілочки, ніхто не проминув би й без екскурсовода – таких рідкісних красунь лише кілька десятків на ввесь світ!
“Дуже часто у нас питають: “Навіщо ви дерево пиляли?” – цими словами Олена Білик привернула мою увагу до могутнього велетня ясена, оперезаного внизу по всій своїй грандіозній ширині “шрамом”. Від “шраму” до землі дерево закутане у старезну кору з чарунчастим візерунком, тоді як до неба по стовбуру тягнеться зовсім інший – довгастий, набагато м’якший – орнамент. Виявляється, це такий несподіваний наслідок щеплення (ще в часи Устимовича!) на звичайному ясені його американського родича. Зрозуміло, що всередині дерево добре зрослося, адже дожило до такого поважного віку, але назовні ніби залишило нам якийсь знак. Про що він?
***
…Дорога у зворотному напрямі до Полтави у мене довга і часу вдосталь. Значить, буду той знак розгадувати. Згадую збентеження, з яким проводила долонею уздовж застарілої ясенової рани, і чую… літургію у відродженому Архангело-Михайлівському храмі, перший крик немовляти, сокровенне слово Феодосія Рогового про рідну землю і плоть від плоті її людей… Подумки дякую Василю Васильовичу Устимовичу за щасливо прожитий день. За те, що він дивиться на нас крізь віки з весняного квітування природи.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”