Із полтавцем, фронтовиком, полковником у відставці, лікарем, професором Максимом Андрійовичем Дудченком зустрічаємося в його робочому кабінеті на клінічній кафедрі Української медичної стоматологічної академії. Працює він тут беззмінно з 1974 року, створював і очолював кафедру, нині – її професор. 97-річний ветеран – стрункий, у білому халаті й лікарській шапочці. Максим Андрійович читає лекції студентам, робить з ними лікарські обходи хворих, радить, консультує…

Видавши до свого 90-річчя в 2009 році у видавництві “Дивосвіт” книгу «Биографическая исповедь 90-летнего полковника, профессора, врача» (саме її ветеран надав для допомоги у підготовці цього матеріалу), з посмішкою говорить, що тепер готує книжку до вікового ювілею.
– Робоча її назва – “Сто років життя у боротьбі”, адже моє життя – суцільна боротьба, починаючи ще зі школи, з якої мене виключали, – говорить ветеран. – Докторську дисертацію доводилося захищати тричі…
Юність
Мала батьківщина Максима Дудченка – невелике село Чернявщина на березі ріки Оріль, на межі трьох областей – Полтавської, Харківської і Дніпропетровської. У родині батька, Андрія Онисимовича, і матері, Устинії Данилівни, було п’ятеро синів, Максим – наймолодший, і донька Феодосія (Тося). Батько – прапорщик царської армії, в громадянську війну займав нейтральну позицію, згодом був одним із перших сільських комуністів, організаторів колгоспу, членом сільради, майстром-бондарем. У голодному 1932 році пере-йшов на роботу в радгосп, де робітники отримували хлібний пайок.
Батько помер від запалення легень. Старший його син Олександр у 1941 році потрапив у полон і загинув у концтаборі. Петро поліг, захищаючи Одесу. Іван і Артем повернулися з війни інвалідами.
Максим побачив світ у громадянську, у важкому 1919 році. Ніхто в сім’ї не ледарював, до роботи привчалися з раннього дитинства. Підлітком працював піонервожатим, завідуючим бібліотекою, комсомольським секретарем у школі, учнем токаря на заводі, обліковцем у сільраді. За те, що ініціював виключення з комсомолу завуча, який приставав до учениці, Максима виключили “за дезорганізацію роботи школи”. Обласний прокурор поновив хлопця в навчанні.
Після 10-го класу обрав військовий навчальний заклад.
– Матеріальні умови сім’ї вимагали самостійного забезпечення, – згадує ветеран. – Я хотів учитися в академії, їх в країні було 7, і тільки Ленінградська військово-медична набирала цивільну молодь після школи.
Академія. Війна
У 1939 році сільський хлопець був зарахований до академії, чим дуже гордився.
22 червня 1941 року слухачі його групи склали останній екзамен за другий курс. Музика, що линула з репродуктора на площі, раптом стихла, почали передавати важливе урядове повідомлення. “Ворог буде розбитий, перемога буде за нами…” – почули юнаки. Дивувалися, що з прилавків магазинів зникли продукти – населення миттю все розкупило. На зборах курсу кілька слухачів, серед них і Максим, попросили командування направити їх на фронт.
– Коли виникне необхідність, ми самі попросимо вас про це. А поки що оволодівайте професією військових лікарів, які так необхідні фронту, – відповіли їм.
Курсанти допомагали захищати обложене гітлерівцями місто: облаштовували бліндажі, місця укриттів, розгортали госпіталь в академічній клініці, гасили запалювальні бомби, працювали на постах протиповітряної оборони, будували укріплення у передмістях. І все це – під обстрілами, в голод і холод. Навчальний процес не припинявся. Одна з найдорожчих нагород Максима Дудченка – медаль “За оборону Ленінграда”.
20 листопада 1941-го у блокадному Ленінграді було проведене п’яте за ліком зниження норми видачі продовольства. На робітничу картку, яку отримували й слухачі медакадемії, видавали 250, а згодом – 125 грамів хліба на добу. Від ворожих снарядів руйнувалися будівлі, гинули курсанти, викладачі, персонал і пацієнти клініки. У січні 1942-го розпочалася евакуація особового складу і співробітників академії в узбецьке місто Самарканд.
Фронт
Юнак закінчив навчання в 1943-му, отримав диплом лікаря, звання капітана медслужби і призначення на Воронезький фронт. Випускники, які були родом з окупованих України й Білорусі, хотіли потрапити ближче до рідних місць. Половина курсу поїхала у військово-санітарні управління фронтів, що воювали на Курській дузі.
На війні Дудченко був батальйонним, бригадним, дивізійним лікарем. Бойове хрещення прийняв під Прохорівкою, за 30 кілометрів від Бєлгорода. Окремий мотострілецький і кулеметний батальйон, де служив лікарем Максим, входив до складу 237-ї танкової бригади 31-го танкового корпусу 1-ї армії. Готуючись до наступу, медик організував систему санітарного забезпечення бойових дій батальйону. Та на полі бою було не до неї – все було усіяне танками, які горіли. На землі лежали вбиті й поранені. Сотні безпомічних скалічених людей сподівалися на допомогу…
Війська Воронезького фронту, що у жовтні 1943-го перейменований на 1-й Український, звільняли від загарбників Лівобережну Україну. Максим Дудченко, зокрема, брав участь у Корсунь-Шевченківській операції, боях на Дороткінському і Сандомирському плацдармах. Там вперше зустрівся з майбутньою дружиною Вірою Савченко.
Старшина-санінструктор Віра супроводжувала брата Якова, командира протитанкового артполку. Машина підірвалася на міні. Комполку, ординарець і водій загинули, дві жінки-медички отримали поранення. Вірі принесли документ за підписом командуючого фронтом Конєва – їй належало їхати додому, в Сквиру Київської області, щоб доставити речі й звістку про загибель комполку. Почувши це, Максим спитав, куди дівчина поїде, адже почнеться наступ і їй доведеться одній блукати по фронтових дорогах. Запропонував перейти на роботу в його медсанбат, а у відрядження поїхати, коли випаде нагода. Молоді люди стали працювати разом, так і залишилися разом на все життя. Завершили війну в 1945 році в Бреслау (нині – Вроцлав, Польща), німецький гарнізон якого здався лише через 7 днів після капітуляції усіх гітлерівських військ.
Вагітну Віру відправили на батьківщину. Згодом туди, до її батьків, добрався і Максим. Новонароджена дитина тоді не вижила. Шлюб молодих людей зареєстрували в сільраді, вони прожили разом 53 роки.
Мирне життя. Медична династія
Після війни Максим Дудченко продовжив навчання на командно-медичному факультеті Ленінградської академії. Працював на різних посадах. Був начальником лікувального відділення і завідуючим науково-експериментальною лабораторією Трускавецького військового клінічного санаторію, завідувачем кафедри Актюбинського медичного інституту в Казахстані. З 1974 року працює в Полтавському медичному інституті.
Максим Андрійович – доктор медичних наук, професор, почесний академік Української медичної стоматологічної академії. Він нагороджений 5 бойовими орденами і 25 медалями, зокрема орденами Богдана Хмельницького, Червоного Прапора, Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, Червоної Зірки та іншими. Автор понад 300 наукових та навчально-методичних робіт. Наукові напрямки професора Дудченка: хвороби нирок, серцево-судинної системи, печінки. Під його керівництвом захищено 38 докторських та кандидатських дисертацій.
Він ще й засновник лікарської династії. Син Олександр Максимович – доктор медичних наук, професор, завідує лабораторією в одному з інститутів академії наук у Москві, онук Максим – теж доктор наук, професор медакадемії в Полтаві, хірург, внучка Марія – лікар, викладач, правнучка Варвара – студентка УМСА. Усіх учив заслужений батько, дідусь і прадідусь.
Дружина Віра Степанівна пішла з життя в 1998 році. Похована з військовими почестями.
– У День Перемоги багато років приходжу до Вічного вогню. Раніше нас багато фронтовиків виходило, зараз залишилися одиниці, – зітхає ветеран. – Але це традиція, наша пам’ять, яка не згасне.

Ганна ЯЛОВЕГІНА.