У  2014 році він пішов добровольцем захищати Україну. А як, каже, міг відсиджуватися вдома, коли такі ж хлопці, як і він, зупиняли ворога, часом ціною власного життя, захищали мирне небо і його рідної Василівки Чутівського району. Після кількох марних спроб добитися у райвійськкоматі “путівки” на фронт, у Полтаві отримав направлення в 93-ю окрему механізовану бригаду. Того ж дня був у розташуванні. Потрапив у мінометну батарею. Говорить: “Сходив на полігон з автоматом, постріляв раз із міномета, за день до виїзду склав присягу, й наступного дня нас відправили в Іловайськ”.
Господь зберіг Олегові життя, а медики врятували від каліцтва. Проте планове лікування все ж доводиться проходити. Зокрема у Полтавському обласному клінічному госпіталі ветеранів війни. Саме там заступник голови правління обласної організації інвалідів війни, Збройних сил, учасників бойових дій та силових структур Іван Якушев і голова правління Чутівського осередку організації Олексій Дрозд вручили Олегові Варинському подяку, а також орден “За відвагу” Всеукраїнської спілки інвалідів війни, Збройних сил, учасників бойових дій та силових структур.
– Строкову я не проходив. Одружився у 19 років. Народилася дитина. Тому отримав відстрочку. Потім поїхав на заробітки в Київ, та так в армії й не служив. Уже в 2014-му пішов добровольцем. Ще й мав клопіт із отриманням військового квитка й розподілом у бойову частину. Я ж рвався в АТО, в тилу відсиджуватися не хотів. Спасибі, в обласному військкоматі допомогли, бо у своєму районному нічого добитися не міг, – розповідає Олег Варинський.
За його словами, на місці військову справу опанував у прискореному темпі. У бойових умовах людина швидко вчиться. Головне для новобранця, каже, – слухати команди, бути при здоровому глузді й постійно – в готовності.
– Воювали нормально, доки не опинилися в потрійному кільці, – заходить мова про Іловайський котел. – У селищі Грабському вишикувалися в колону. Йшли через Червоносільське. У тих полях нас і розстрілювали. Сепаратисти разом із російськими військами били з танків, мінометів, стрілецької зброї. Танки прямою наводкою “шурували” по колоні.
Ворожа техніка, згадує Олег, стояла окопана, напоготові. Противник знав, що українські війська йтимуть “коридором”.
– Нам дали команду прориватися з боєм. А куди ж там прориватися, якщо упродовж п’яти-семи кілометрів ворог усе контролював? Для наших командирів важило одне – вийти. А з якими втратами?.. Ми були, як кажуть, мов ті сірники в коробці. Хлопців шкода, що так по-дурному… – не завершує речення Олег. – А ті підрозділи, які відправили нам на допомогу? Командування ж розуміло, куди їх скеровує. Знали ж, що кільце замкнуте. Яка допомога? Здається, 92-га бригада йшла нам на поміч, то їх теж “поклали”. Коли нас виводили, ми бачили тіла загиблих, розбиту техніку. І росіяни говорили тоді: “Це ваша допомога йшла”.
Під час бою підрозділ, в якому був Олег Варинський, “загнали” в посадку. Бійці до вечора відстрілювались, доки мали чим. Потім їх взяли в полон російські регулярні війська.
– Вони нас обібрали й тримали в полі, чекаючи подальшої команди. Приїздили ДНРівці, щоб забрати нас у Донецьк. Російський майор не дозволив, бо мав відбутися обмін полоненими. “Я передаю їх “Червоному Хресту”, – пояснив сепаратистам. Три дні ми – близько 300 українських бійців – були заручниками. Багато хлопців полягли під час розстрілу колони, але й чимало без медичної допомоги загинули в полоні. Так трапилося з Олексієм Древалем із Кременчука. Він був важко поранений. Помер у нас на руках. На жаль, лише його ми змогли привезти додому батькам, щоб достойно поховати, – згадує Олег. – У день передачі “Червоному Хресту” нас вишикували в колону по три. Прогнали вісім кілометрів пішки до якогось села. Посадили біля ставка. Туди під’їхали більше ста машин і почали потихеньку всіх “пакувати”. Хлопців, які не мали поранень, медики старалися обмотувати бинтами в крові, щоб сепаратисти дали їх вивезти. Ми понабивалися в автівки й бігом-бігом виїжджали, бо у противника плани змінювалися постійно: то випускають нас, то вже не випускають. Їхали манівцями. Попереду, сказали, горить машина. Нам назустріч вийшов якийсь місцевий мешканець і гукає: “Куди ж ви їдете?! Там ваших уже купа лежить. Там сепаратисти”. Колона розвертається, рушає в інший бік. Каталися так тривалий час. Лише вранці 1 вересня приїхали у військову частину в Дніпропетровськ. Якраз діти йшли в школу, а нас привезли з полону.
Олег розповідає, що ще під час виходу так званим “зеленим коридором” отримав поранення в голову.
– У перші хвилини ліва сторона тіла відмовила. Потім на адреналіні, напевно, пересувався сам. Нога хоч і поганенька була, але йти я міг. У полоні самостійно ходив. Поки нас тримали, я старався рухатися, щоб не спати й не втратити свідомість, – пояснює Олег. – Важко поранених бійців уже після звільнення з полону передавали в полі на вертольоти. Я і ще один хлопчина, мабуть, не зрозуміли, що були тяжко поранені, тому сіли в машину з усіма іншими й поїхали у військову частину. Потім уже тамтешній медик мені сказав: “Так у тебе пробита голова. Рука не рухається. Треба терміново на лікування”.
У госпіталі в Полтаві Олег Варинський пробув кілька днів. Рану мав серйозну, тому його направили в столичний госпіталь.
– Пролежав у Києві півроку. Мені поставили імплант. “Повернули” руку й ногу, тобто відновили функціонування. Маю другу групу інвалідності, – каже Олег. – Велике спасибі лікарям і волонтерам. На останніх взагалі тримається вся армія й поранені в госпіталях. Кожен божий день, пам’ятаю, якась людина прийде, поспілкується, поцікавиться станом здоров’я, принесе смаколиків, борщу.
Одну з нагород боєць отримав також у госпіталі, щоправда, в київському. На День Збройних сил України пацієнтів медичного закладу провідав начальник Генерального штабу ЗСУ Віктор Муженко.
– Ходили по палатах і вітали хлопців зі святом. Мені видали нагрудний знак “За взірцевість у військовій службі” ІІ ступеня. Муженко вручив. Але ми зустріли генерала не надто привітно. Із Іловайська зі мною лежали ще двоє хлопців, то вони навіть вступили в словесну перепалку з посадовцем, бо він же ніс відповідальність за Іловайськ, а тут прийшов, як кажуть, очі замилювати, – додає Олег.
Після лікування, пройшовши військово-лікарську комісію, він офіційно звільнився з армії. У 2015-му приїхав у рідну Василівку.
– Уже два з половиною роки вдома. Зійшовся з односельчанкою. У неї троє діток. Із своєю дитиною від першого шлюбу спілкуємося. Живемо потихеньку. Аби тільки не було війни і здоров’я мали. Із бойовими друзями підтримуємо контакти понині. Вони досі служать у 93-й. Щороку зустрічаємося з бойовими товаришами у Дніпрі 29 серпня. Це річниця, коли нас розстріляли. Згадуємо загиблих побратимів. Оце вже втретє зберемося, – говорить співрозмовник. – Із дружиною працюємо в одній агрофірмі. Вона вагарем, а я різноробочим. Вдома маємо господарство. Оце кроликів почав розводити.
Про відлуння війни у мирних клопотах і моральний стан Олег говорить:
– Налаштував себе так: я пройшов це пекло, але варто жити далі. Алкоголю не вживаю. Діти, звісно, питають про війну, але я такі розмови переводжу на жарти. Вони ще не розуміють, що це таке, та краще їм не знати. Радію тому, що в мене є. Бог залишив мені життя, тож маю прожити його достойно.

Анна ВАСЕЦЬКА
“Зоря Полтавщини”