У  далекому 1986-му Анатолій Віталійович Артюхов з Андріївки й Анатолій Олексійович Даценко із Селещини Машівського району понад два місяці брали участь у ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції. І хоча в самому Чорнобилі чоловіки не працювали (вони перебували в тридцятикілометровій зоні), все одно їм дісталося, як кажуть, по самі вінця. Тоді обом Анатоліям виповнилося по якихось двадцять п’ять – двадцять шість років.
Початок чорнобильської біографії
Спочатку домовлялися про розмову з Анатолієм Артюховим. А коли приїхали, щоб поговорити про його участь у ліквідації наслідків на ЧАЕС, чоловік саме спілкувався зі своїм тезкою, також чорнобильцем Анатолієм Даценком. Виявилося, що обох у травні 1986-го відправили в чорнобильську зону.
– Та ми з ним у ту пору були поряд всі два з половиною місяці, – говорить про товариша Анатолій Артюхов. – 8 травня о четвертій ранку викликали у військкомат, повезли на воєнстрой (Центральна база зберігання та ремонту військових засобів РХБ захисту в Селещині. – Ред.) і звідти прямо в Чорнобиль. 9 травня 1986-го ми були на місці, – відновлює в пам’яті хронологію подій Анатолій Віталійович.
– Спочатку навіть не знали, куди везуть і для чого. Тоді саме стався вибух на одній із бурових. То ми й подумали, що направляють туди. Трішки згодом нам сказали, куди насправді їдемо, – приєднується до розмови Анатолій Олексійович. – До речі, мене ще в січні того ж року забирали на воєнстрой на перепідготовку. Там я пройшов навчання, зокрема дізнався, як правильно градуювати (наносити рівновіддалені поділки на вимірювальний прилад. – Ред.) всі ті прилади. Став, можна сказати, майстром цієї справи. Нас таких виявилося троє. Крім мене, ще хлопці з Чутівського й Карлівського районів.
– Жили в палатках по сорок осіб. На перших порах спали на березових гілках, які нарубали поряд. Бо не було ні дощечок, ні матраців – нічого. Лише порожні палатки. Вже згодом нам привезли будівельні матеріали, і ми почали обживатися. Пам’ятаю, як будували стелажі. Почали прилаштовувати їх нижче до землі, та коли виміряли радіацію, виявилося, що фон високий. Наказали піднімати вище. Там прилади фіксували менші показники. Підняли. Зверху настелили матраци, одіяла. Так і спали. А з брезентових покрівель капала вода… Воду, до слова, ми пили з копаночок, які самі викопали, – продовжує розповідь Анатолій Даценко.
“Наше завдання – ремонт дозиметричних приладів”
Так охарактеризували напрямок своєї роботи в тридцятикілометровій зоні обидва Анатолії.
– Які ж ми дурні були… – скрушно говорить Анатолій Віталійович. І пояснює: – Приїхали першою “партією”. Абсолютно не знали, як поводитися, що робити. Я сам зварювальник, то нічогісінько не розумів у тих приладах. Прийдеш до того ящика, в який встановлювалися дозиметри, відкриєш його і міняєш: одні дістаєш, інші вставляєш. Не поспішаєш, та ще цигарку можеш запалити. А ящик, виявляється, виділяв тієї радіації ще більше, ніж сам реактор. Коли приїхала наступна “партія” ліквідаторів, серед них був військовий, який розумівся на відповідному обладнанні. Він заявив нам: “Ви що – ненормальні?!! Треба ж від цього ящика натягнути мотузку метрів за п’ятсот, впускати і випускати сюди людей. А ви всілися над пристроєм і сидите. Промінь від нього йде на сімдесят вісім метрів уперед, у боки – на вісім, назад – на чотири…” Раз нас возили і до реактора. Були під його стінами. Їздили, щоб перевірити, чи можна (!) там людям працювати. Тобто певним чином мали дати дозвіл на роботу. І що? Можна чи не можна, а всі працювали. Бо так було треба.
Анатолій Олексійович, говорить, працював “на лінійці”. Коли поцікавилася, що ж воно таке, чоловік пояснив:
– Виставляв прибори так, щоб вони показували з точністю до міліграма. Мої знання, здобуті під час перепідготовки в січні 1986-го, стали в нагоді.
Респіратори… повні йоду
Коли зайшла мова про засоби захисту, Анатолій Віталійович зауважив:
– Переодягали нас через десять днів… Спочатку “хебешки” видавали. Потім – просякнуту чимось форму, але від неї в багатьох тіло висипало прищами. Ніяк було носити. Перший раз ми скупалися в бані через місяць після приїзду. Питну воду нам возили з Житомирщини…
– Правда, дали респіратори, – уточнив Анатолій Олексійович. – Чи не відразу, коли я зняв свій, побачив, як у ньому зібрався йод. Викинув його і більш не вдягав…
– Та хто в них ходив? – іронізує Анатолій Віталійович. І доповнює: – Пам’ятаю, сказали нам не їсти яблук. Проте ласували ними всі, бо саме сезон почався.
Про рівень радіаційного забруднення чоловіки розповіли:
– Треба, щоб не вище 25 рентгенів… Вище не допускалося. А було й 50, але фіксувати не дозволяли. У медичних картках писали різний рівень: кому десять, а кому й менше… Хоча після роботи ми заходили в палатку червоні, як раки. Ото й весь рівень.
“Як стали втрачати свідомість, тоді почали нас міняти…” – так відповіли тезки-ліквідатори на питання, коли їх замінили.
– Я там відбув 78 діб, – констатує Анатолій Артюхов. – Потім привезли заміну – своїх, з Машівського району.
– А мене змінив чоловік із київських, – зауважує Анатолій Даценко. – Нас перед тим, осіб сім-вісім, відвезли в санітарну частину. Тоді я вперше побачив генерал-майора, лікаря. Він нам сказав: “Будете, хлопці, дотримуватися рекомендацій, будете жити… І через два тижні вас змінять. Але так бракує людей”. Слова він дотримав.
Тридцять років по тому
– Зуби посипалися, зір погіршився. Нині навпомацки ходжу. Кров із вени на аналіз у нас брали після повернення з Чорнобиля, мабуть, місяців два щодня. А нічого не казали, – розповідає Анатолій Олексійович.
– Тепер взагалі живемо на ліках, – додає Анатолій Артюхов. – Ліг у кардіологію, то за двадцять днів до десяти тисяч пішло. А якби ще й шунтування довелося робити, то взагалі… До всього турбують сильні головні болі. Я, звісно, дуже на це не зважаю, не падаю духом. Мене дружина питає, як я оте все терплю. Так і терплю – цитрамон п’ю, як воду. У день по дві пластинки випиваю.
– Це нічого. Шкода, що стільки друзів втратили… Уже більшості немає серед живих. Крім того, дуже хотілося, щоб держава хоч трішки про нас згадувала. Вже наче й відсудили, що повинні мати пенсію по шість тисяч, але все так і залишається… – говорять чоловіки. – Ми тоді дивилися в очі радіації, а он хлопці в АТО зараз постійно під кулями ходять. То гірше…
Що сказати наостанок? Побажати здоров’я цим мужнім чоловікам та їхнім побратимам – ліквідаторам аварії на ЧАЕС, які ціною власного життя зупинили той смертельно небезпечний мирний атом.

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст