“Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш‚ Скарбе добра і життя Подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші”. Близько сотні полтавців промовляли ці молитовні слова в Свято-Успенському кафедральному соборі УПЦ КП, коли храм уже кутався в холодний вечір березня і дихав гарячим воском у золоті долоні свічників. Безслідно танула умовна земна межа між мерехтінням свічок, коливанням янгольських крил і трепетом людських сердець.
Ми всі разом налаштовувалися на чергову із започаткованих архієпископом Полтавським і Кременчуцьким УПЦ КП Федором “Бесід при свічках”. Цікаво, що задум має глибоке полтавське коріння, адже є даниною пам’яті про нашого видатного земляка, преподобного Паїсія Величковського, який понад двісті років тому влаштовував вечірні бесіди для ченців.
Для сучасної України зустрічі з вірянами в храмі, де зручненько розмістили дерев’яні лавки (кожна з написом “Полтавський батальйон небайдужих”), підключили ноутбук та встановили екран для відеопрезентації, – практика нова. Спектр охоплених культурно-просвітницьким проектом тем розмаїтий: від особливостей українського іконопису, основ сімейних цінностей та науки прощати ближнім до сили віри й молитви на війні, адже й у сучасних трагічних подіях на сході України уже є чимало історій порятунку від ворожої кулі завдяки Божому проведінню. Протягом Великого посту з полтавцями спілкувалися відомі богослови, журналісти, науковці, митці з різних куточків країни.

Наше “українське поле”
Одну з березневих бесід під куполами собору провів доктор філологічних наук, журналіст, публіцист, літературний критик і видавець Микола Тимошик. Зустріч була присвячена великому українцю, який відомий світові в двох іпостасях – професор Іван Огієнко і митрополит Іларіон. Для нашої країни це ще й унікальна постать державного, політичного діяча часів УНР, який вирізнявся тими дивовижними талантами, що їх бракує українським провідникам усіх часів, – ставити державні інтереси вище за власні амбіції, жити не в “хаті скраю”, не поборювати товаришів по справі.
Винятковість бесіди була передусім у тому, що з полтавцями спілкувалася людина, повніше за яку про Івана Огієнка ніхто у світі не розповість. Голова Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) Микола Тимошик уже багато років вірою і правдою служить справі повернення Україні її світоча, він – перший учений, якого в Канаді допустили до опрацювання безцінного архіву Івана Огієнка. Відтоді триває його копітка робота з упорядкування і видання творів українського генія. Робота, яка нерідко нагадує міфічну сизифову працю, адже на кожну нову книгу треба шукати гроші, а їх в Україні мають люди, для душевного комфорту яких українські праведники не просто зайві, а непримиренно чужі. Та й загалом гроші українських товстосумів зберігаються переважно в офшорах. Не спостерігається великого ажіотажу й навколо вже виданих праць, бо ж, як з прикрістю зазначив Микола Тимошик, інтереси звичайного українця продовжує формувати “антиукраїнський телевізор”:
– І сьогодні певні інституції зацікавлені в тому, щоб люди не читали. Щоб перестали думати. Бо за таку людину будуть думати “ложкіни-тарєлкіни”, вони самі скажуть, який спектакль дивитися, у яку церкву ходити. А подивіться це стидобище на телебаченні!..
Дуже важко, певно, із сотні цікавих поворотів лекції, яка тривала в соборі дві з половиною години, власне, доки не “сіли” всі мікрофони, вибрати для цієї публікації кілька. До того ж хочеться, щоб вони досягли озвученої Миколою Тимошиком на початку зустрічі мети і кожен із нас став хоча б трішечки іншим, готовим формувати “українське поле” довкола себе.
Біблія у жовто-синіх кольорах
Переклад Книги Книг на рідну мову – не лише титанічна праця, а й Боже випробування. І митрополита Іларіона не минула ця чаша. Вона виявилася набагато гіркішою за ту, що її спив Пантелеймон Куліш, коли його переклади Святого Письма згоріли і роботу довелося починати спочатку.
Огієнко віддав перекладам Книги Книг близько чотирьох десятків років життя, розпочавши працю ще в період УНР. Його безцінні рукописи, певно, оберігав сам Господь, адже тривалий час вони були втрачені й для самого митрополита, гнаного воєнним лихоліттям, приреченого на емігрантську Голгофу.
– Я переконаний, що якби ця людина нічого більше не зробила, як тільки переклала Біблію, вона б уже заслужила право на місце в золотій історії України на перших сторінках, – наголошує Микола Тимошик. – Той народ є достойний, який має можливість, бажання і талант перекласти рідною мовою Святе Письмо. Багато разів Огієнкова Біблія могла втратитися. Нехай зійде в українську історію ім’я Софії Сім’янцевої, яка у воєнне лихоліття (під час Другої світової. – Авт.) у Варшаві згодилася передрукувати один із примірників праці митрополита. Польська столиця вже здригалася від вибухів, коли Огієнко на колінах просив цю жінку про допомогу. І вона завішувала вікна ковдрами й три тижні ночами працювала за друкарською машинкою.
Але ця зворушлива історія – лише єдине терня з тих, що впиналися у життя колишнього міністра культів в уряді Петлюри, ректора першого заснованого в Україні українцями – Кам’янець-Подільського – університету, перекладача Святого Письма на нашу мову. Усім, хто слухав у Свято-Успенському соборі розповідь Миколи Тимошика, він сповна дав відчути незміряну силу волі митрополита Іларіона, який рятував своє дітище (а це було 37 зшитків по 400 сторінок кожен!) у 1944-му:
– Ви можете собі уявити, що він тікав без нічого. Не на “Мерседесі”, без орави супроводу, як це роблять сучасні українські керманичі. У рясі, пішки, возом віз мішки з цими зшитками. А далі, і це знову Боже благословіння, він домовляється з ченцями монастиря поблизу австрійського містечка Санкт-Пельтен, і вони закопують цей безцінний скарб.
Дванадцять довгих років Святе Письмо українською мовою зберігала земля. Розшукати його допомогла …британська розвідка. Власне в цьому контексті варто розуміти, що й сама перекладацька праця Огієнка була академічно визнаною експертами-бібліїстами Британського і Закордонного Біблійного товариства. З відомим у Європі професором укладалася спеціальна угода. Біблія в перекладі Огієнка канонічно визнана, допущена до служби Божої. Завдяки йому українці отримали право звертатися до Бога рідною мовою.
Англійські офіцери організували розшук мішків зі святим скарбом, і вони були доставлені перекладачеві до його чергового, цього разу вже останнього, емігрантського пристанища – заокеанського Вінніпега, в якому митрополита Іларіона було обрано Предстоятелем Української Греко-Православної Церкви у Канаді. Погодьтеся, усі ці перипетії гідні окремого фільму. Утім в українському телевізорі продовжують “міняти жінок”, “зважувати щасливих”…
– Біблія в українському перекладі Огієнка вийшла у світ 1962 року. І тільки уявіть собі, що в той час, коли ми тут утверджували “советский образ жизни”, будували комунізм, виховували борців за єдиний радянський народ, британські друкарі – з власної ініціативи – оформили україномовну Біблію у жовто-синіх кольорах.
Після цих слів Миколи Тимошика у соборі виринув і полетів відлунням під куполи вражений гомін на сто людських душ. Наступна така реакція буде трохи пізніше. Поки що ж присутні у храмі слухали і про найщасливіший у житті митрополита день, коли перші примірники видання доправили йому британським літаком, і про те, що в радянській Україні Біблія Огієнка була заборонена, й канадській українській діаспорі дозволили вислати на Батьківщину кільканадцять її примірників аж у “горбачовські” часи – з нагоди святкування тисячоліття Хрещення Русі.
Безцінний “транш” у 14 тисяч сторінок
Один із перших примірників Біблії Іван Огієнко подарував своїй помічниці – доньці Лесі. Тоді ніхто й гадки не мав, що в майбутньому цей подарунок повернеться в Україну, у рідний Огієнкові Брусилів.
– Я не застав Лесю живою, бо ж уперше потрапив у Канаду у вересні 1997 року, а вона померла за півроку до того. Але та жінка, в якої вона доживала, довідалася, що українець у Вінніпезі досліджує архів Огієнка. Громадою там склалися мені на квиток до Монреаля, а це 4 години авіаперельоту, і я побував у будинку, де жила Леся Огієнко.
Утім справжній скарб Микола Тимошик знайшов … у гаражі. Там, у страшенній сирості, лежали вже нікому не потрібні особисті речі митрополитової доньки. І серед них – Лесина Біблія … вкрита півсантиметровим шаром плісняви. Відмита, висушена праскою, вона була врятована і нині зберігається у музеї Івана Огієнка в Брусилові.
А ще ж безліч скарбів залишаються в архіві митрополита у Вінніпезі! Щоб зрозуміти, наскільки він фантастичний за обсягом, Микола Тимошик пропонує уявити сотню великих коробок! Що ж до їх вмісту, то він не має ціни.
– У його заповіті я знайшов прохання повернути після його смерті й архів, і бібліотеку в Україну. Але повернути за умови, коли вільною буде, по-перше, Україна, по-друге Українська Церква. Сьогодні канадська сторона вважає, що умови для повернення ще не настали. Звісно, що у світі, в Європі добре знають про сумну долю українських цінностей. Про те, як “табачники” продають листи Грушевського по 300 євро. Про розкрадені наші вітчизняні архіви…
Тільки з поваги до огієнкознавчих праць Миколи Тимошика в Канаді погодилися дати йому на руки копії архівних документів митрополита Іларіона, однак за умови, що він створить відповідну громадську фундацію, бо ж довіри до жодних державних українських інституцій там не мають. Перший виданий дослідникові, як він каже, “транш, але той, що не в доларах, а в сторінках” становив 14 тисяч копій.
Важка праця упорядковувати архівні документи, ще важча – шукати гроші на видавництво. Але й це не межа випробувань, бо ж для книг потрібна аудиторія, яка хоче їх читати! Гірко було слухати, що перша, видана за матеріалами архіву Огієнка, книга Тимошика “Лишусь навіки з чужиною” у Канаді вийшла накладом у
3 тисячі й розійшлася за рік, тоді як в Україні 2 тисячі примірників розпродували 10 років… Тим часом впорядковані Миколою Тимошиком книги Івана Огієнка – це рідкісне, незамулене радянською пропагандою джерело знань з українського мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права. Вони повертають нам не заідеологізованих, а справжніх Івана Мазепу, Тараса Шевченка, інших українських світочів.
Розпорошений по світу український пантеон
Перед тим, як хоча б умовно вклонитися з полтавського Свято-Успенського собору могилі митрополита Іларіона у Канаді, Микола Тимошик закликав вірян вшанувати пам’ять дивовижної жінки, яка багато випробувань витримала пліч-о-пліч з Огієнком-науковцем, українським державним та громадським діячем. Це дружина професора, Домініка Огієнко. Пані, яка дивувала тодішній дипломатичний світ розумом і талантами – знала напам’ять всього Шевченка, в оригіналі читала Шекспіра. “Це не ті міністрові, які сьогодні в наших міністерствах сидять. Хай Бог милує…” – каже Микола Тимошик.
Похована Домініка Огієнко на Варшавському цвинтарі з приголомшливою назвою “На волі”, саме там знайшли останній спочинок і майже всі колишні міністри УНР. Це цвинтар української політичної еміграції.
Помирала дружина професора-вигнанця в 1937 році у страшних муках, від раку хребта. 18 місяців була прикута до ліжка, але продовжувала допомагати чоловікові – як коректор, редактор. Автор же у цей час мусив іти на пошуки хоч якогось заробітку.
– Те, що я зараз розповім, давно не дає мені спокою, коли починаю відповідати на запитання “чому ми?”, “за що нам?”. Домініка Огієнко має увійти в нашу українську історію як людина, яка склала дивовижний заповіт своїм дітям – Лесі, Юрію, Анатолію – та чоловікові. Його оригінал я також знайшов у Вінніпезі, і дуже довго мені не дозволяли його ксерити. Не треба, мовляв, щоб в Україні це знали. У переданому духівникові заповіті, який за волею Домініки прочитали наступного дня після її відходу за межу вічності, є кілька вражаючих пунктів. По-перше, вона заповідає дітям продовжувати батькову українізаторську справу. Далі пише, що якщо Бог пошле вам діток, то заповідаю виховати їх в українському дусі, так, як виховали вас. І найприголомшливіший пункт у цьому документі сьомий: “дітям своїм, Анатолію, Лесі і Юрію, свого материнського благословення одружуватися на чужинках або виходити заміж за чужинців я категорично не даю”.
На цій “цитаті по пам’яті”, здається, на весь голос зазвучала в соборі й тиша. Микола Тимошик іще пояснював, що Домініка Огієнко, людина передових європейських поглядів, яка у жодному разі не була націоналісткою у совєцькому розумінні нетерпимості до інших націй, добре усвідомлювала, що з одруженням дітей на іноземцях перерветься найголовніше – колосальна самозречена робота батька, яку він поклав на вівтар України. Але вражаючий фактаж продовжував холодити у жилах кров: і донька, і сини Огієнків останню волю матері не виконали. У них у всіх були пари… але дітей Бог не дав нікому…
Саме після смерті дружини Огієнко присвячує своє життя чернецтву. Ім’я “Іларіон” обирає на пам’ять про першого митрополита-українця, який служив за часів Ярослава Мудрого. Чи міг він тоді збагнути, що пройде з цим ім’ям півсвіту й спочине у далекій Канаді, потішений уже з Неба привезеною йому на могилу грудочкою рідної землі…
***
На цвинтарі поблизу Вінніпега могилу українського світоча увінчує символічна Голгофа. Ніхто не знає, чи це він сам так хотів, чи люди без його волі вирішили. Але в цьому символі правда: свій тяжкий хрест заради воскресіння України митрополит Іларіон проніс через усе своє довге і многотрудне життя.

Вікторія КОРНЄВА.