Любити – означає дивитися не одне на одного, а разом в одному напрямку. Слова відомого письменника Антуана де Сент-Екзюпері стали життєвим девізом подружжя Миколи та Галини Козленків із Бабичівки Глобинського району.
Серед сотень старих фотографій на столі у їхній вітальні знаходжу знімок із написом “Запрошуємо на весілля” та датою – 2 січня 1971 року. Виявляється, Микола Козленко власноруч зробив півсотні таких запрошень.
– Намалював малюнок, наклеїв своє та Галине фото і все це сфотографував, – розповідає Микола Миколайович. – Я раніше займався фотографією. За ніч міг зробити до шестисот знімків. Може, і досі це було б моїм хобі, якби наймолодша донька Тетяна у дитинстві не розібрала три фотоапарати. Та так, що жоден майстер не збере…
Співрозмовник одружився на своє 25-річчя. Відтоді того дня у родині подвійне свято. На весіллі у нареченої були позичені в односельців віночок і фата, а в жениха – сорочка, бо обоє статків не мали. Та це не псувало настрій молодятам, адже вони знайшли одне одного і поєднали свої долі. Вважають, що головне – не багатство, а взаємні почуття, повага та вміння йти на компроміс.
Колись Галина приїхала в Бабичівку працювати з далекого Закарпаття, Микола – корінний мешканець села. Не знала дівчина, що таку довгу дорогу долає до свого майбутнього чоловіка, туди, де разом зів’ють сімейне гніздечко, а рідним краєм стане Полтавщина.
Все почалося із кумедного й оригінального знайомства. Микола пригадує, як Галина із подругою прикрасила кермо його мопеда. Юнак тоді приїхав із Бабичівки у сусідні Погреби в лікарню провідати друга. Вийшов і побачив, що дівчата чіпляють на його двоколісного “коня” чорнобривці. Хлопцеві довелося познімати квіти, бо уквітчаним мопедом їхати селами було ніяково. Зате потім Микола запросив Галю в кіно до сільського клубу. На той час він там вже працював завідуючим.
– У клуб привезли нове панно. Я старанно прилаштовував його до стіни, стоячи на драбині. У цей момент увійшла Галя, і я так розгубився, що ледь не зробив сальто вниз, – сміється Микола Миколайович. – Відтоді ми почали зустрічатися. А через три місяці одружилися, бо вже не могли одне без одного.
– Було, як приходив до мене на ферму, доярки кричали: “Жених іде!” – додає дружина. – Вийшло так, що люди поженили нас раніше, ніж ми це зробили самі. Ви думаєте, Коля тільки фотографією займався та на мопеді їздив? Він ще й гладдю вишивав, мереживо гачком в’язав. Зараз зір не дозволяє. А протягом однієї зими разом виткали сімдесят аршинів ряднинок. Один аршин – це десь дев’яносто сантиметрів.
На сімейні святкування збирається уся дружна родина, а вона нині чималенька. Подружжя виховало трьох доньок – Валентину, Марину та Тетяну – і вже має шестеро онуків. Ось що вважають вони найголовнішим багатством.
Господиня ділиться секретом тривалого подружнього життя. Каже, що головне – йти на компроміс, пробачати помилки, мати неабияке терпіння, ні за яких обставин не тримати у душі зла. Навіть через довгі роки сімейного життя почуття у подружжя не згасли. Історії свого знайомства, зустрічей, початку спільного життя, народження дітей пам’ятають, ніби це було вчора, а не десятки років тому. Нещодавно подружжя відзначило лавандове весілля – 46 прожитих разом років. І недаремно у цієї весільної річниці така гарна й романтична назва, бо лаванда – символ доброти, ніжності та довговічності почуттів.
Іноді вечорами сідають за круглий стіл і роздивляються фотографії, розкладені на скатертині. Здається, їх там тисячі. За кожною – пам’ятні події прожитих разом літ…

Віта КОНОВАЛЕНКО
Журналіст