Полтавщина попрощалася зі своїми вірними синами, офіцерами Збройних сил України Дмитром Мовчаном, Євгеном Волошиним, Романом Кандулом, які загинули в авіакатастрофі вертольота неподалік від Краматорська Донецької області.

Коли на Донбасі розпочалися бойові дії, Дмитро Мовчан у званні капітана служив за контрактом у 18-й окремій бригаді армійської авіації Збройних сил України. До того була служба у Бродах Львівської області.
Перша професія, яку здобув Дмитро Мовчан у професійному ліцеї №7 Кременчука, – верстатник. Але хлопець марив небом. Щоб здійснити свою мрію, він вступив до Кременчуцького льотного коледжу. В 2012 році розпочав контрактну службу в ЗСУ.
Дмитро Мовчан був турботливим сином, щирою й відповідальною людиною. Коли приїздив додому, не розповідав про небезпеку ратної служби – завжди заспокоював рідних, навіть тоді, коли у 2014-му його гелікоптер підбили, а він сам потрапив у шпиталь.
Якось, перебуваючи у відпустці, попросив батька: раптом щось трапиться, щоб поховали його в рідному селі Рокитному. Із болем згадав про той синів заповіт Василь Мовчан, отримавши страшну звістку про загибель сина:
– Серце боліло, бо знав, що на сході, де він служив, іде війна. А тепер мушу ховати сина. Невимовно тяжко…
Полеглого Героя Дмитра Мовчана на в’їзді до Кременчука зустріла колона волонтерів-автомобілістів. Напередодні у Полтаві, на місці дислокації 18-ї окремої бригади армійської авіації, відбулося прощання із загиблим екіпажем вертольота Мі-2. Панахиду відправив архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір.
Кременчужани попрощалися з Дмитром Мовчаном у міському Палаці культури. Віддати останню шану землякові, який загинув під час виконання службового завдання на буремному сході України, прийшли родичі, бойові побратими, представники місцевої влади, знайомі й небайдужі кременчужани. Після панахиди у Свято-Миколаївському соборі Дмитра Мовчана поховали на малій батьківщині, у селі Рокитному Кременчуцького району.
***
Мешканці Горішніх Плавнів провели в останню путь земляка, підполковника 18-ї окремої бригади армійської авіації Збройних сил України Євгена Волошина.
Першим місцем служби воєнного льотчика, випускника Харківського університету Військово-Повітряних сил України Євгена Волошина стала військова частина, що дислокувалася у Херсоні. Він брав участь у миротворчих місіях ООН в ряді країн Африки. У 2015 році Євгена Волошина перевели у 18-ту окрему бригаду армійської авіації Збройних сил України на посаду заступника командира ескадрильї. За сумлінну службу офіцер був удостоєний почесних відзнак. Відбувши у черговий політ для виконання службового завдання, підполковник Євген Волошин не повернувся. Дружина не дочекалася чоловіка, а син – батька…
***
Старший лейтенант, уродженець Семенівки Роман Кандул – також випускник Харківського національного університету Військово-Повітряних сил України імені І.М. Кожедуба. Із 2009-го проходив службу в 831-й бригаді тактичної авіації у Миргороді. З 2015-го – у 18-й окремій бригаді армійської авіації в Полтаві.
Друг дитинства, однокласник Романа Віталій Недюха згадує, що його товариш із юних років мріяв про небо, малював на полях зошитів літаки. Хотів проводити багато годин за штурвалом і літати на винищувачі. Роман був патріотом, вважав за честь захищати Батьківщину, завжди мав активну життєву позицію.
Класний керівник Романа Олександра Приходько розповіла, що доброзичливою вдачею, розсудливістю він здобув любов і повагу вчителів, однокласників. Колеги військовослужбовця характеризують побратима як надійного товариша і справжнього професіонала, а рідні – як люблячого батька й чоловіка, який мав золоті руки. Для мами й молодшого брата він був опорою, вони пишалися ним.
Останню шану Романові Кандулу віддали його рідні, близькі, товариші по службі, ветерани АТО, волонтери, керівники Семенівського району, вчителі та учні НВК №1 та №2.
У Романа лишилося двоє дітей – чотирирічний синочок Олег і донечка Аня, якій нещодавно виповнився місяць. Її тато побачити не встиг…
Роман Кандул мав світлі мрії і великі плани на майбутнє, але, на жаль, втілити їх не встиг. Його добрі справи житимуть у людській пам’яті.
Кажуть, що пілоти не помирають, вони повертаються у небо. Нехай же глибока весняна синь прийме їх із миром.

Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА
“Зоря Полтавщини”
Валерій ЗІНЧЕНКО
Журналіст