Бути нащадком відомого на Волині роду українських священиків, просвітителів і не відцуратися родинних цінностей означало за радянських часів добровільну згоду на життя під кадебістським “ковпаком” – на переслідування, прослуховування, арешти… Микола Кульчинський виріс у сім’ї, де, як каже, радянської влади не було. Тож доля українського дисидента, згодом активного “рухівця”, організатора культурно-просвітницьких товариств, невідступного (попри шалений тиск влади) ініціатора встановлення пам’ятника гетьману Іванові Мазепі в Полтаві чекала на нього вже за батьківським порогом.
Як один із найхвилюючих моментів у житті Микола Георгійович згадує підняття жовто-блакитних прапорів на кінотеатрі імені І. П. Котляревського у ще радянській Полтаві вночі 27 вересня 1990 року. Після запеклого протистояння з владою, яка виставила проти мітингувальників “омонівців”, люди вітали українські знамена, в одному пориві ставши на коліна й заспівавши “Ще не вмерла України…”
10 квітня голова Полтавського обласного товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, народний депутат України попередніх скликань Микола Кульчинський зустрічає своє 70-ліття. Спробуймо разом із ним озирнутися на події минувшини і відверто поміркувати про сучасні національні, політичні та культурні українські реалії.
“Я знав, що рано чи пізно потраплю в тюрму”
– Миколо Георгійовичу, Ваше раннє дитинство припало на роки батькового заслання…
– Батька арештували за зв’язки з українським підпіллям, оунівським. Засудили на 10 років Воркути. Працював на шахтах. Розказував, що мало не помер, “доходягою” уже був. Якось упав і підвестися із землі не міг. Але його врятував лікар, який виявився колишнім батьковим учнем із лісівничої школи – впізнав свого вчителя української мови. Притягнув у медпункт і потім відпоював настоєм живиці (це смола з хвойних дерев). Терміну батько трохи не добув, відпустили через кілька років після смерті Сталіна, в 1956-му. Але жити на Волині більше не зміг – і роботу не надавали, й вербували: або ставай стукачем, або забирайся. Роботу знайшов аж у Новомосковську (за часів Війська Запорозького містечко було відоме як Самара, або Новоселиця) на Дніпропетровщині. Взяли регентом у тамтешній унікальний козацький собор. Батько був чудовим диригентом. До речі, закінчував богословський факультет Варшавського університету (Україна тоді була під Польщею), раніше – Кременецьку духовну семінарію. Але найбільше в світі любив музику. І коли його взяли регентом, то новомосковський хор став відомим на всю область, співати в соборі на службі Божій приїздили артисти дніпропетровської опери. Часто додому до нас заходили. Композитори з Києва навідувались. Я, ніби зачарований, слухав, як вони цілими ночами з татком говорили. Але імен гостей, на жаль, не запам’ятовував.
– У школі з сина церковного служителя не насміхалися?
– Насміхалися. Ми ходили до храму щонеділі. Начистимо з братом білі парусинові черевики – можна було крейдою, можна білим зубним порошком – і йдемо вранці на службу Божу. То щопонеділка директорка школи виставляла нас на лінійці й ганьбила. Завжди говорила тільки російською мовою, відчувалося, що це її позиція. Приходжу після тих лінійок додому й розповідаю батькам. Але тато сказав: “Ходили й будете ходити!” Одного разу я таки не втримався. Пішов з лінійки, сів у класі й розплакався. Пам’ятаю, вчителька математики зайшла, притулила до себе й, нічого не кажучи, погладила по голівці. Може, й боялася щось сказати, але отаку сердечність виявила. І мені якось відразу відлягло від душі. Далі вдавалося вислуховувати все спокійно.
– Із чого почалося Ваше дисидентство?
– Ще в школі я читав різні закордонні журнали, самвидав (брат привозив із Києва). Переповідав друзям, а то й усьому класу. І, на щастя, ніхто не здавав. Хоча один такий випадок у школі був. Наш директор і вчитель історії, Царство йому Небесне, слухаючи на уроці запитання учнів про бандита й грабіжника Махна, не стримався, щоб не розказати про всі ті події правду. Це ж край махновський. Хтось із учнів, напевно, розказав про незвичайний урок батькам, а хтось із батьків настукав у КДБ. Директора зняли з посади, виключили з партії і ніде не брали на роботу… Пам’ятаю, коли я вже вийшов з ув’язнення і зустрів його на вулиці – згорбленого, худенького, то в нього аж очі загорілися. Зрадів, потиснув мені руку, сказав: “Молодець, Миколо!”
– До ув’язнення Ви усвідомлювали, чим ризикуєте?
– Усвідомлення ризиків прийшло вже десь після армії. Я знав, що рано чи пізно потраплю в тюрму. Проте не думав, що так швидко. У планах була друкарня в Новомосковську: місто ніби тихеньке, хто б спохватився? Коли мене затримали, знайшли “Лист творчої молоді м. Дніпропетровська” з протестом проти політики русифікації в Україні, “Репортаж із заповідника імені Берії” Валентина Мороза, блискучого українського історика, багатолітнього політв’язня. Через багато років, до речі, він побував у нас у Полтаві на Петлюрівських читаннях.
Спочатку мені інкримінували антирадянську діяльність, потім переінакшили на наклеп на радянську дійсність. У мене були дуже сильні адвокати з Москви, які захищали російських письменників Синявського і Даніеля. Вони вимагали, щоб і мене, і заарештованого Івана Сокульського звільнили за відсутністю складу злочину. Кадебісти ж думали, що вони всесильні, слідство велося, аби склепати справу та й усе. А московські адвокати втерли їм носа – тут не доведено і тут не доведено… Мене засудили на два з половиною роки, Івана – на чотири, йому таки залишили антирадянську діяльність.
До пам’ятника Шевченку йшли патріоти і… стукачі
– Миколо Георгійовичу, на одному із заходів біля пам’ятника Шевченку в Полтаві Ви якось розповідали молоді, чим закінчився для Вас перший прихід сюди з квітами на початку 1970-х…
– Радянська влада забороняла класти квіти до пам’ятника Шевченку 22 травня, в день перепоховання нашого Пророка. Вважалося, що це націоналістичне свято. Ті петербурзькі українці, які організували повернення Кобзаря в свою землю, здійснили великий подвиг для майбутнього України. Вони розуміли значення перенесення праху Поета. У Києві радянська влада постійно ганяла людей, які збиралися біля пам’ятника Шевченку 22 травня. До речі, в Дніпрі я познайомився з українською інтелігенцією саме біля пам’ятника Кобзарю. Як правило, сиділи там купа спостерігачів від КДБ, міліція. Але, попри це, люди приходили покласти квіти. Отож я вирішив і в Полтаві цього дня не цуратися. Сподівався, може, однодумця якого зустріну. Пішли ми з дружиною. Вона ще не дуже глибоко на всьому цьому розумілася, просто любила мене, тому й була поруч. Дивлюся – якийсь чоловік кладе квіти. Я бігом до нього, а він як дремене!
Утім вистежили нас. Прийшли ми з дружиною додому – флігельок винаймали на Подолі, – а господар не впускає, виганяє з криками, з матюками. Дружина на шостому чи сьомому місяці вагітності, йти нікуди. Виявляється, що до нього вже встигла навідатися міліція. То ми, поки я шукав інше житло, як ті миші, увечері зайдемо, щоб ніхто нас не чув, заснемо, а вранці тихенько вийдемо. Спасибі, дружинина тітка допомогла знайти квартиру. Пощастило, що господарі виїхали на роботу аж у Росію. Якби ближче, їх би знайшли й залякали, щоб не приймали нас.
– Є у Полтаві люди, які пам’ятають, як Ви боролися на початку 1980-х за відкриття української школи…
– Це тридцять третя школа. Її тоді тільки побудували. Батьківських підписів я зібрав близько 600, тобто вистачило б учнів, щоб укомплектувати навчальний заклад від першого до десятого класу. Поїхав у міністерство. І чи охорони якраз не було, чи як там вийшло, але безперешкодно потрапив у приймальню міністра. Секретарка стала на дверях і не пускає. А я давай кричати, щоб міністр почув. Так і вийшло. Запросив він мене до кабінету, пообіцяв, що школа буде з українською мовою навчання.
Але яке там. З’їздив я з сім’єю у відпустку, повертаюся, а люди телефонують, що школа російська. Пішов до директорки. Виявляється, вони з боку чорного ходу вивісили оголошення про набір в українські класи, а на парадних дверях було написано, що школа з російською мовою навчання. Вирішив знову їхати в міністерство, але ж як простому робітнику вирватися з роботи? Аж тут приходить якась жіночка, каже, що з’їздить сама, дайте тільки копії батьківських підписів (оригінали я відвіз першого разу) і лист-відповідь від міністерства, що школа буде українською. І я подумав, що, слава Богу, прийшла підмога. Вона взяла в мене всі документи – і з кінцями. Відробив я потім кілька змін поспіль, заробив вихідний і помчався у міністерство – то там уже і в приміщення не впустили.
– Яка з численних акцій клубу шанувальників рідної мови “Рідне слово” чи згодом товариства “Просвіта” для Вас найпам’ятніша?
– У 1990-му, ну це вже і з “рухівцями”, ми організовували так званий живий ланцюг пам’яті “Від ката Петра – до ката Сталіна”. Тисячі людей приїхали до Полтави, багато було із Західної України. І всіх треба десь розселити. То звичайні полтавці відгукнулися. Взагалі наше місто мене вражає і своєю малоросійськістю упертістю, і величезними патріотичними підйомами. На кожному кроці все це бачиш. Та все ж останнім часом Полтава змінюється на очах. Стає більш українською. Особливо це відчувається серед молоді. Але й у людях старшого покоління прокидається почуття національної гідності. Це війна змусила розкрити очі.
“Зерно” й “полова” української політики
– Миколо Георгійовичу, в чому була унікальність РУХу?
– Він був першою політичною, справді ідеологічною партією і увібрав у себе все, що було найкращого в Україні. Винятки, звичайно, були, але ідеалістів у його лавах було більше, ніж прагматиків чи циніків. Це була велика патріотична сила, яка могла змінити обличчя країни, прийшовши до влади. У ній вистачало і управлінських, й інтелектуальних кадрів. На жаль, цього не сталося. Для всього є свій час.
– Часто говорять, що от якби президентські вибори виграв В’ячеслав Чорновіл…
– Україна змінилася б. Стала б іншою державою. Ми б цей час не профукали, поки Росія була ще слаба. В НАТО точно уже були б, а можливо, і в Євросоюзі. Західний світ поважав Чорновола і в РУХові бачив політичну силу, яка сповідувала одвічні демократичні цінності.
– Ви були народним депутатом України чотирьох скликань. Чи хотіли б опинитися в нинішньому парламенті?
– Ні, не хотів би. Я втомився і від тих каденцій. А нинішній парламент ще й глибоко розчарував. Спочатку я радів, що прийшли нові люди, але потім побачив, що все вертається на круги своя. Ніби й нема Вітренко, Марченка, Петра Симоненка, а риторика та ж сама, яка заважає українському поступу.
– Що було найскладніше для українських патріотів за радянських часів, а що зараз?
– Тоді потрібна була мужність і… Та й усе (сміється). Мужність протистояти цій комуністичній силі. Її було видно. Ми знали, що то – наші опоненти, а часто й вороги за своїм світоглядом. Був якийсь чіткий “вододіл”. Сьогодні ж українському патріоту дуже важко розібратися в політиці. Забагато стало маніпуляцій, брехні. Щоб протистояти їм, безпомилково визначати їх, треба увібрати в себе всю історію свого народу, всю культуру. Якщо ж, прийшовши в парламент, людина думає, що Україна ось тільки в 1991 році народилася, й не знає про боротьбу протягом віків, твердої державницької позиції у неї не буде. Тільки розуміючи українську боротьбу від княжих часів до новітніх Героїв Небесної Сотні, можна відрізнити зерно від полови.
– Чиї слова вдячності за спорудження в Полтаві пам’ятника гетьману Іванові Мазепі були для Вас найзначимішими?
– Ви знаєте, я дуже сумую за тими своїми побратимами, які пішли за межу вічності. Немає з нами Івана Сокульського, В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка. Це політв’язні, до яких я був близький. Так от саме від них я хотів би почути добрі слова.
Дорога мені подяка Президента України Петра Порошенка. Я був дуже розчулений його блискучою, з розумінням української історії промовою під час відкриття пам’ятника.
– До столиці навідуєтеся не тільки у справах, а й до дітей…
– Діти й онуки – це моя радість. Донька Леся захистила кандидатську дисертацію, тепер готується до захисту докторської, видала 2 книги. Син Роман перейняв моє захоплення журналістикою. Особливо щасливий я онуками, у мене їх четверо. Соломія прекрасно навчається в школі, відвідує циркову студію, грає в шахи, вивчає англійську. Але й рідної мови не цурається, не переходить на російську, хоч для Києва це велика проблема. І я, і батьки намагаємося впливати на цей процес. Онука Ясмина-Михайлина займається балетом. Арсен-Миколай (невістка подарувала його нам на літнього Миколая) уже тямущий футболіст, вчиться грати на гітарі. Найменшому Георгію лише рік. Бабуся наша їм там допомагає.
– Окрім “просвітянських” клопотів, щось іще встигаєте?
– Колись мені говорили, що в мене є хист до поезії. І зараз, уявляєте, знову прокинулося прагнення писати. Бо ж усе життя як? Виживати треба було. На дітей заробляти, по дві зміни працював, утомлювався.
…І тут раптом знову пишеться. Дуже схвально про моє оповідання “Василько” відгукнулася лауреат Шевченківської премії, головний редактор “Слова Просвіти” Любов Голота. І я надіюся, що створю й наступне оповідання, воно вже є в мене в голові. Якщо Господь дасть здоров’я, напишу ще якісь спогади чи художні твори.
“Зоря Полтавщини” приєднується до найкращих побажань на адресу ювіляра.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”