Тут усе просотане енергією молодості – гамір у коридорах, тиша в аудиторіях, квапливі вітання на східцях, скрупульозно начитані лекції… Полтавський університет економіки і торгівлі (ПУЕТ) живе за своїми законами безперервного синтезу енергії молодості й фундаментальності знань. І на перетині цих полюсів завжди маєш бути у формі – вміти вражати й вражатись, вчити й навчатись, вимагати й віддавати.
Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, ректор Полтавського університету економіки і торгівлі, кавалер ордена “За заслуги” ІІ ступеня Олексій Олексійович НЕСТУЛЯ споріднений з університетським середовищем великим досвідом викладацької роботи. Освіта й наука – це саме ті непорушні береги, які тримають ріку його життя у руслі дослідницьких пошуків і здобутків. Він – автор численних праць, присвячених, зокрема, охороні пам’яток культури в Україні, долі церковних святинь за часів радянського богоборства, світочам національного мистецтва.
25 березня Олексій Олексійович Нестуля зустрічає своє 60-ліття. Ця дата спонукає і до спогадів, і до роздумів, і до нових надій…
Університет – живий організм
– Олексію Олексійовичу, наскільки гармонійно почуваєтеся як доктор історичних наук, авторитетний історик, краєзнавець біля керма вишу, який готує зовсім інших спеціалістів? Чи це, навпаки, цілком логічний поворот долі з огляду на Вашу присвячену кооперативному рухові в Україні кандидатську дисертацію?
– Ми ніколи не знайдемо оптимального варіанта, якщо будемо прив’язувати керівника до спеціальностей, за якими готують у навчальному закладі. Університет – це перш за все живий організм, який вимагає управлінських навичок, певних особистісних якостей – уміння слухати, дослухатися, зважати на становище іншої людини. Потрібна готовність брати на себе відповідальність, передбачати певні процеси в освітній галузі. Тому жодного дискомфорту від того, що я – не інженер-технолог чи не програміст, не відчуваю. Пам’ятаю, коли обирався на посаду ректора в 2003 році, запитували про моє бачення перспектив технологічного факультету. І це питання мало підтекст (усміхається), тому що попередній ректор був технологом і ні для кого не була секретом його особлива симпатія до цього факультету. Я тоді висловив впевненість у прекрасних перспективах і тепер радію, що так усе й склалося. На базі технологічного факультету ми відкрили нові спеціальності – “готельно-ресторанна справа”, “туризм”, які зараз є дуже затребуваними. Тут у нас найбільші конкурси під час вступної кампанії і найкращі можливості для студентів з проходження стажування, практики, працевлаштування. Їх “розбирають” ще до закінчення навчання і отримання диплома.
– Напевно ж, порівнюєте свої студентські роки з життям сучасних студентів в університеті…
– Мене дуже часто про це запитують – чи кращі нинішні студенти, чи гірші? Але, ви знаєте, і тоді були, і зараз є різні студенти. Просто сьогодні більше можливостей для самореалізації молоді. Ми свого часу були трошки в “шорах” тодішньої ідеології. Хоча і в тих рамках був величезний простір для розвитку особистості, лідерського потенціалу, професійного. Була певна визначеність: спочатку ти – жовтеня, потім – піонер, комсомолець, і щоразу зі своїми правами й обов’язками. Сьогодні більше залежить від ініціативи кожного окремого студента. І одне з наших головних завдань як університету – допомогти молоді скористатися можливостями, які відкриває сучасний світ. У нас, наприклад, є всі умови для стажування студентів за кордоном – Туреччина, Єгипет, Туніс, Греція, Німеччина, Польща, Болгарія, США…
Іноді мені доводиться навіть підштовхувати їх цього. Бо дехто каже: “Боюся!” Чого боїшся? Себе ти боїшся. Студент перебуває під захистом університету, наші закордонні партнери беруть на себе відповідні зобов’язання. Потрібно лише зробити перший крок, здолати певний психологічний бар’єр. І я дивлюся, як змінюються ті, хто повертається з таких стажувань. Вони стають більш впевненими, більш креативними. І знаєте чому? Бо побачили, що вони не гірші, а в більшості випадків кращі за тих, хто працював з ними поруч. Потрапивши в систему європейських стандартів управління, мотивації, якості праці, наші студенти раптом з’ясовують, що вони можуть все це робити і відповідають усім вимогам. До того ж стажування – це ще й офіційна можливість заробити, щоб вистачало і на навчання, і на гуртожиток, і батькам у разі потреби допомогти. Із зарубіжних стажувань студенти повертаються з безцінним професійним досвідом, надалі вони вже впроваджують міжнародні стандарти в своїй роботі тут, в Україні.
Небажаний гість російських архівів
– Олексію Олексійовичу, полтавці пам’ятають Вас на посаді заступника голови облдержадміністрації. Це було рішення звернути з суто наукової і викладацької дороги?
– Зовсім ні. У мене в житті досить довго складалося так, що я уникав адміністративних посад. Жив науковими, творчими інтересами. А коли в 1985 році закінчив аспірантуру в Київському державному університеті імені Шевченка, мене викликав ректор тодішнього Полтавського педагогічного інституту Іван Андрійович Зязюн і сказав: “Ну що ж, три роки відпочив в аспірантурі, будеш проректором!” Я намагався уникнути цієї долі, але він був досить категоричним. І ми знайшли компроміс: 2 роки я виконую обов’язки проректора, а потім займаюся своїми планами на докторську дисертацію. Розумію:  Іван Андрійович розраховував, що влада “зачарує” мене. Але рівно через 2 роки, день у день, я прийшов до нього із заявою. І він свого слова також дотримав. Потім були вибори декана історичного факультету, і знову все сходилося на мені. Але я запропонував кандидатуру людини, яка й до цього часу його очолює. Сам же пішов у докторантуру, як і планував.
У жовтні 1996 року, буквально через кілька годин після захисту докторської дисертації, приїхав заступник міністра культури України Леонід Новохатько і запропонував мені посаду директора Національного музею історії України. Це було в контексті моїх наукових інтересів. Я лише попросив тиждень, щоб “відійти” від захисту. Але тільки-но приїхав у Полтаву, викликає тодішній очільник ОДА Микола Іванович Залудяк і пропонує посаду свого заступника. За порадою я поїхав до людини-легенди, справжнього морального авторитета Петра Тимофійовича Тронька. Він близько 18 років обіймав посаду заступника Голови Ради Міністрів УРСР, 6 років – віце-президента Академії наук України. Для мене Петро Тимофійович був і батьком, і наставником, і другом. Кажу йому, як бути, якщо з одного боку пропонують роботу в Києві за фахом, з іншого – в органах державної влади. То Петро Тимофійович відповів, що настав мій час віддавати борг державі, яка дала мені можливість отримати освіту, захистити кандидатську, докторську дисертації. Щоправда, попередив про дві речі. По-перше, пам’ятати, що чиновницька посада – це не моє покликання і рано чи пізно я повернуся в науку й освіту. По-друге, запитав, на якому поверсі буде мій кабінет в ОДА, і сказав: “От коли підніматимешся на п’ятий поверх, не забувай подавати руку тим, хто з нього спускатиметься”. І я керуюся цими мудрими словами й донині, де б не працював. Тому що люди всі різні, кожен має право на своє, не завжди приємне тобі, бачення, але ти ніколи не маєш права не поважати свого колегу, партнера, співрозмовника. За великим рахунком, Петро Тимофійович застерігав мене від тих сумних трансформацій, коли влада ніби приростає до шкіри людини і вона без неї уже не уявляє себе, будь-якими способами намагається її втримати. Насправді треба розуміти, що перебування при будь-якій владі є тимчасовим. А тим більше в наш динамічний, бурхливий час.
– Ви працювали в складі Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей. Із початком війни з Росією ці проблеми, можливо, стали більш зрозумілими для суспільства. Як оцінюєте українські перспективи в цьому напрямі надалі?
– Я став “нев’їзним” в архіви Росії ще на початку 1990-х. Причина в тому, що виявлені мною таємні матеріали підтверджували право України на повернення культурних цінностей, які були вивезені в музейні сховища Росії всупереч діючим на той час законам. Разом з істориком Сергієм Котом ми видали книгу “Українські культурні цінності в Росії: Перша спроба повернення, 1917–1918”, де зібрані цінні документи й вміщена моя аналітична стаття, надрукована кількома роками раніше на Полтавщині. З дружиною, Світланою Іванівною, ми оприлюднили у двох збірниках протоколи і стенограми засідання паритетної комісії від 1930 року, там є рішення про повернення конкретних пам’яток культури в Україну. Більше того, на підставі цих рішень близько тисячі пам’яток культури встигло повернутися. Але надалі – Друга світова війна, повоєнні роки…
Аж на початку 1990-х при Кабінеті Міністрів України було створено Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей. І вона досить активно працювала, безцінні українські пам’ятки вдалося отримати навіть з Аргентини, США, Німеччини. Згадані мною вище видання готувалися саме в рамках роботи цієї комісії як документальні підтвердження претензій України на повернення наших культурних скарбів з Росії. На жаль, у 2011 році комісія припинила свою діяльність. Зі зрозумілих причин, суто політичних. Думаю, що вже тоді Україну готували перетворити на союзну республіку відновленої імперії. Нині комісія поновлює свою діяльність. Ясна річ, що в теперішніх реаліях мова йтиме передусім про підготовку відповідних каталогів, інших видань, присвячених українським пам’яткам в музеях Російської Федерації. І це потрібно робити, навіть якщо ми не маємо близьких перспектив їх повернення. Такі видання покажуть, як Україна сприяла культурному розвитку Російської імперії, її історичних центрів. Це важливо, бо є одним з аргументів на право України на свою державність, мову, культуру.
Місто професійного становлення
– Олексію Олексійовичу, де Ваша мала батьківщина, хто на Вас там чекає?
– Майже 12 років я прожив у селі Тимченки на Черкащині, потім батька, Олексія Іларіоновича, перевели на роботу в село Руська Поляна (він працював головним зоотехніком). Однокласників пам’ятаю з обох сіл, зустрічаємося. У Руській Поляні я – Почесний громадянин. Там і родичі живуть, і багато друзів. Їду туди завжди з радістю, бо, слава Богу, на мене досі чекає мама, Ганна Мусіївна.
Багато в моєму житті було пов’язано з Києвом, але я все одно почуваюся полтавцем. Тут відбулося моє професійне становлення, тут народилися мої діти, тут живуть мої найближчі друзі. Та й чимало дитячих спогадів пов’язані саме з Полтавщиною. На літо мене з братами батьки відвозили до бабусі в село Липове Глобинського району. Мій дідусь, батьків татко, на жаль, не повернувся з війни, загинув на підступах до Берліна в березні 1945-го. Любили ми гостювати і в маминих батьків, у селі Бухуни неподалік Яресьок. Згадую дідуся Мусія – мудрий був, такий сільський філософ…
– Чи завжди готова була Ваша родина рахуватися з Вашою науковою, викладацькою, управлінською завантаженістю?
– В австрійського психолога Альфреда Адлера є цікава думка про те, що батько виховує своїх дітей, коли йде на роботу, а вони просто бачать його спину. Безперечно, мені прикро про це говорити. Десь я, можливо, не наговорився зі своїми синами, не награвся з ними. Зараз намагаюся це компенсувати з онукою Софійкою, їй скоро виповниться п’ять років, і вона вже чудовий співрозмовник. Онука Віка ще зовсім маленька.
Зрозуміло, що основні обов’язки з виховання дітей, з облаштування побуту були на плечах дружини. І я безмежно вдячний їй, що витримала. І при цьому й сама відбулася як викладач, кандидат історичних наук, як громадський діяч. Вдячний синам, що не ображаються (хоч, може, десь я і в боргу перед ними), а взяли з батька приклад у ставленні до роботи, до дружини, до друзів.
– Ювілей – якраз чудовий привід зустрітися з друзями…
– Мені дуже пощастило з щирими друзями, з якими я навчався в інституті, в аспірантурі. І навіть сини мої названі на їхню честь. Радію, що Віктор Войналович уже 40 з лишком років – мій добрий друг, кум. Так само – Сава Бабенко. Добре, що поруч і Вася Стасовський, який був у наших студентських будівельних загонах неперевершеним, як би сказали сьогодні, енерджайзером. Постійно на зв’язку зі мною Володя Гордієнко, з яким ми служили в армії. Відрадно, що я не розгубив цих людей по життю. Ось прикидав, хто ж сяде за святковий стіл, то серед друзів це ті ж люди, що й 10 років тому. Радію цьому.
Від редакції. “Зоря Полтавщини” приєднується до найщиріших вітань на адресу ювіляра.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”