На Явдохи, коли все навколо задихало свіжістю й молодістю, природа ще гучніше стала кликати Весну. А вже на світанку наступного дня, коли перші сонячні промені ковзали по сонному саду і все засвітилося рожевим світлом, якась внутрішня сила, що пробудилася всередині багаторічної цибулини блакитного Проліска, й собі стала прислухатися до гомонів природи.
– Вставай, просинайся й ти, – якийсь потаємний голос кликав згори. – Намарно сидіти під землею, коли все навколо оживає. Вставай, пробуджуйся, рухайся до сонця, до світла, до волі.
Пролісок, що мав наймення Первоцвіт, і сам відчував, що ті зміни, які приносить із собою Весна, десь мають бути тут, поряд, але ж хіба розгледиш звідси, коли над твоїм невеличким стебельцем стільки всякого листя, що розкидали на святу землю дерева? Вони й справді, як ті охоронці, стояли навколо, ледь чутно розмовляючи помежи себе.
– Вставай, просинайся, – знову почувся настирливий голос Весни. – Он уже під променями сонця запарувала земля, а сонячні зайчики вже котрий день граються на галявині, свідомо закликаючи до пробудження.
– Я чую тебе, Весно, – відповів Первоцвіт, – дай трохи часу, і ми обов’язково зустрінемося з тобою. І тоді я розповім тобі стільки казок, легенд, повір’їв та міфів, пов’язаних із Тобою!
Цілий тиждень своїми тендітними плечима-стебельцями Первоцвіт піднімав товстий килим торішнього листя, аби пробратися нагору. А як тільки вирвався із солодко-безмовного полону, відразу підставив всього себе сонячним промінчикам і сказав ніжним, наповненим стожилками радості і болю, тихим голосом: “Я такий маленький і кволий, обігрійте мене”.
Сонце усміхнулося, направило на квітку якнайбільше світла і тепла, й уже за день-два він став вищий аж на цілий сантиметр. Озирнувшись довкола, Первоцвіт побачив таких же, як і сам, синьооких братів-пролісків. “Ба, та нас тут багато!” – вигукнув Пролісок-Первоцвіт.
“Цінь-цінь-цінь-цвірінь”, – зовсім поруч, радіючи Весні, наспівувала свою пісню Синичка. З ранку до вечора, перелітаючи з дерева на дерево, з куща на кущ, вона вишукувала в саду личинки і лялечки, щоб прогодуватися.
– Не пташка, а диво! – вигукнув Первоцвіт. – А кольорів стільки!
Він став розглядати її жовтий фартушок з широкою чорною смугою уздовж, чорну голівку та білі щічки.
– А ти ще не бачив моєї зеленої спинки, – усміхнулася Синичка й затріпотіла крильцями над головою у Первоцвіта.
– А ти не бачила мого цвіту. Прилітай завтра, і я тобі покажусь у всій своїй красі.
Очікуючи на гостю, Первоцвіт спочатку розкрив три довгих зовнішніх листочки вчорашнього бутона, потім стільки ж – внутрішніх, але коротших, а вже потім – і своє серце: шість тичинок і маточку.
Синичка прилетіла не одна. Усівшись разом із подругами на гілці дерева, що стояло біля самісінької хати, вони перемовлялися, мінялися місцями, знову виспівували свої мелодії, які переходили у фантазії, а потім спліталися й переливалися в голоси, об’єднані дивною милозвучною гармонією.
Як ніколи, цієї весни чекав і дідусь Василь: після довготривалої хвороби він уперше зібрався на вулицю. Одягнувши маленьку внучку, вийшов до саду.
– Марійко, глянь, яке диво до нас завітало, – показуючи на синичок, мовив дідусь.
Надивившись на птахів, що з піснями вистрибували на деревах, дідусь узяв Марійку за руку й ступнув ще декілька кроків.
– Дідусю, поглянь сюди, – показуючи на Первоцвіт, вигукнула п’ятирічна дівчинка.
– Це Пролісок, його в народі ще називають Первоцвітом. За те, що найпершим після холодів радує світ своєю красою.
Вони підійшли до самісінького тендітного й крихкотілого дива, але помітили, що квітка опустила голову. Вона пам’ятала, як минулого року чиясь рука зірвала декілька стебелець пролісків-сусідів, від чого ті цьогоріч вже не прокинулися.
– Мабуть, боїться, щоб ми не зірвали, – сказав дідусь.
– Не бійся, Проліску, – ставши на коліна перед синьооким Первоцвітом, мовила дівчинка. – Не бійся, чуєш… Ми – не кривдники, ми любимо тебе й захистимо, коли треба.
“Добрі діла по волі Бога завжди ставали оздобою Землі”, – подумалось старому.
Марійка заходилася навколо квітки робити із гілочок невеличку огорожу, а дідусь Василь, усміхаючись у вуса, мовив тихим голосом: “Хай збудеться… Хай збудеться любов!”

Федір ЧУЖА
Журналіст