Володимир РИНДЕНКО працює директором Будинку культури в Івановому Селищі Глобинського району. Пише вірші й прозу. Минулого року у видавництві “Лілея” в Хмельницькому вийшла перша збірка творів “Жіноча помста, або Гуманоїд”. Книга вже має своїх читачів, які запевняють, що ці твори додають настрою. Пропонуємо і нашим читачам переконатися в цьому.

Взимку, коли розгуляється хурделиця, то й не всі цьому раді. Не дай Боже, щоб отака негода застала подорожнього в чистім полі або на безлюднім шляху. Ніхто не прийде на допомогу. Надія тільки на самого себе. Та зараз все більше подорожніх послуговується технікою, одинак на дорозі – велика рідкість, хоча й не без того. Тому така халепа, як “снігу по вуха”, спричиняє чимало незручностей. Особливо на селі. Бо буває ж таке, що снігу намітає по саму шию. Інколи й ще вище. А в селянина господарство. Мале чи велике, а треба вставати поратися. І ото так із самого ранку лопатою вжих-вжи-и-их. А сусід той, що навпроти, й собі – вжи-их-вжих! А потім ранкові підбадьорливі вітання:
– Доброго здоров’я, сусіде!
– І вам доброго ранку!
– Оце намело-о-о!!! До сараю не пробратися. Буде Берізка недоєна.
– Ага. У мене з того боку хати аж по трубу, – збрехав той. – А на центр дорогу й не горнуть.
– Нікому не нужен народ. Нема власті в селі!
Ото такі невеселі ранкові клопоти у селян. Треба брати в руки лопату і вергати ті зимові дарунки з подвір’я, щоб хоч якось добратися до криниці, до хліва. А біля халабуди з дровами була собача будка. Засипало – й сліду немає. Треба рятувати, звільняти пса Крутька. Особливо сніг додає клопотів одиноким стареньким.
Того разу, на Різдво, до баби Катрі приїхав найменший внук Ванько. По закінченні інституту культури молодий чоловік підшукував роботу та збирав і записував народні звичаї, традиції. А бабуся Катря зналася на цьому, як ніхто інший, бо скільки живе – стільки й співає. І мати її співала, і бабця… Її покійний батько гарно грав на скрипці. Споконвіку в хаті збиралися на святки, на вечорниці або й просто – на посиденьки. З досвіта Іван розчищав стежку до повітки, щоб бабуня добралася здоїти козу Райку, кинув три жмені зерна курям та й вийшов на вулицю подивитися на дорогу. Намело аж по самісінький верх паркану. Де-не-де з-під снігу стирчали рівненькі гострячки штахетника. З того боку вулиці озвалася Тетяна – молода жінка, котра рано овдовіла.
– Доброго ранку-у! Ви йтимете до магазину?
Іван сторопів. Він був ну дуже сором’язливий! Мабуть, тому й не таланило на жіноче товариство. А тут раптом… Як же бути? По таких кучугурах! А як тут пробиратися?
– А ви городом! – ніби відчувши невпевненість чоловіка, підказала жіночка. – Отам, поза клунею діда Онухрія. Я вам зараз перекину гроші. Ось, ловіть! – кинула рукавичку через кучугуру. – Купіть, будь ласка, тюльки… до картопельки.
Розгублений Іван підняв рукавичку з грошима і… мусив, долаючи снігові перешкоди і нагрівши добряче лоба й спину, промикуватися до магазину. Тим же шляхом Іван вертався назад. Молодиця просто так не відпустила замучено-засніженого молодого чоловіка, а запросила на картопельку… Потім той розчистив від заметів подвір’я молодої сусідки, прокидав стежку до дороги… Відремонтував санчата, на яких та возила в дитячий садочок донечку…
А до весни Іван перебрався в село. До Тетяни. Та й посада завідувача клубу назріла саме вчасно. Ото поталанило! Аж двічі! А ви кажете, що нічого путнього замети взимку не віщують. Дарма ви так.